Коко, 2017

Вчора сходила на «Коко» – черговий мультик від теплої і лампової студії «Піксар», головна думка якого – люди живі доти, доки їх пам’ятають, навіть якщо їх вже немає поряд із нами. (А творчість – це така штука, у якій взагалі можна віднайти безсмертя, якщо дуже постаратися.)

«Коко» – це заплутані сімейні розборки з чисто мексиканськими пристрастями, періодичним стьобом над мексиканськими серіалами та штампами («О, падре!» / «Але мій батько ніколи не дасть дозволу!»), потужною атмосферністю та національним колоритом (події розгортаються у День Мертвих, в ніч з 1 на 2 листопада) і постійним балансуванням на грані між щирим сміхом та сльозами.

Сюжет, на мою думку, збитий дуже міцно. Деякі моменти легко вгадати (ну, хоча б те, що для головного героя все скінчиться добре), але усі сюжетні ходи – просто-таки неминучі, кожна наступна подія логічно витікає з іншої, а не залежить від багатьох випадковостей або, ще гірше, цілого оркестру в кущах. Найнеминучішими і через те ще більш сумними є смерті персонажів; це дійсно історія, в якій кожен покійник обґрунтований (що дещо двоїсто звучить, враховуючи, що основне місце розвитку подій – потойбічний світ).

Окремо слід зазначити, що, хоча у фільмі увесь час звучать пісні, вони не дратують, бо намертво вмуровані у канву історії: персонажі чують спів так само, як і глядач. Взагалі, було б дивно, якщо у казці, яка крутиться навколо співців, музикантів, композиторів, поетів та музичних конкурсів, було б хоч трохи менше музики.

Найголовніше досягнення «Коко», як на мене, – можливість батькам торкнутися в розмові з дітьми найболючішої теми: смерті близьких і того, що це станеться з нами усіма. Так само, як «Брати Лев’яче Серце», ця історія допомагає проговорити біль та страх і жити не в очікуванні смерті, а в надії, що смерті немає, а є лише безкінечність життя.

І кілька слів про наш дубляж. Здається, це знову студія «Le Doyen», яка дублювала «Крижане серце», і автори перекладу знову протанцювали по одних і тих самих граблях. Вдала робота з діалогами – вони однозначно складніші та змістовніші, аніж в російському дубляжі, і (доповнено після перегляду англійською) набагато більше відповідають оригіналу. Великий плюс: у нас вряди-годи врахували оригінальну вимову і не стали українізувати імена! Ектор – таки Ектор, а не Гектор, народ згадав, що в іспанській сама по собі «h» не вимовляється. Чичаррон (один з мерців, яких зустрічає на своєму шляху Мігель) – Чичаррон або Чич, а не Копчушка (як варіант; «chicharrón» – шкварка або дуже засмагла людина). Лишили і звертання «mijo/mija», себто «синку/донечко». Трохи багатослівно вийшло з «ковбасками чорисо», але це гарний і, як на мене, єдино можливий у даній ситуації спосіб пояснити глядачам, які не розбираються в іспанській культурі, що ж це за страва, від якої пішло прізвисько Ектора. Іспанські суфікси (зменшувальні, наприклад) теж не чіпали. Коротше, перекладачі жодним чином не стали пом’якшувати адську суміш з іспанської та англійської у діалогах.

А пісні (переклад, не вокал) – хоч стій, хоч падай, хоч ридай. Як і нещасна «Let it go», на якій я червоніла просто з першої ж строфи, і не згоріла з сорому лише тому, що дивилася сама. Особливо познущалися з «Хуаніти» та з фінальної пісні. Коли я вдруге почула «моє corazón» і зрозуміла, що мені це не примарилося, я була ладна забитися головою об крісло попереду. Зробили би вже «mi corazon», не розриваючи словосполучення/звертання. Та й рими на це слово – ключове слово у тексті будь-якою мовою! – не набагато кращі. Якщо «унісон» в музичному контексті усього мультику відчувається на своєму місці, то за «лексикон» хочеться дати по голові: це ж треба так не відчувати стиль! У мові, яка зазнала сильного впливу латини, воно виглядало б нормально, але в українській латинізми – це або діалектні слова (як-от фотель), або, навпаки, наукова термінологія.

Та, попри всі недоліки дубляжу, мультфільм вартий перегляду. Врешті-решт, якщо так муляє, завжди можна дочекатися оригіналу та подивитися англійською з субтитрами (або іспанською: принаймні частина оригінального акторського складу дублювала свої ролі й іспанською, до того ж, враховуючи, що дія відбувається в Мексиці, ця мова лягає на слух просто ідеально).

P.S. Чому саме порівняння з «Крижаним серцем»?

А тому, що «Коко» передує короткометражка-сиквел по ньому. Сюжет передбачувано не дотягує до планки, заданої оригіналом (та оригінал взагалі добряче відтоптався по всіх шаблонах та штампах казок про принцес, і повторити такий сюжетний прорив у короткометражці просто неможливо через брак часу), це просто зустріч з персонажами, яка скрасить очікування повноцінного продовження, але посміятися можна. Починаючи зі слова «Шалом!» у контексті суворої Норвежчини.