«Прип’ятський синдром»

Ця книга з’явилася у нас випадково – бонусом за покупки. На касі стояли книжки, які пропонували в подарунок, я її побачила серед двох десятків любовних романів і вчепилася, ніби це був останній екземпляр у залі, і поряд був хтось, хто міг би висмикнути його з рук.

Після прочитання стало дуже образливо за автора і за твір, який запхали на описане місце, ніби навантаження до гостродефіцитних видань часів СРСР. Бо твір на те явно не заслуговує. Книга, попри специфічну манеру викладення, чудова – вдихнув і на годину-півтори занурився у гостро-живий, відтворений крупними або дрібними мазками світ, якого торкнувся шлейф Чорнобиля.

Особливості викладення пов’язані з тим, що «Прип’ятський синдром» – кіноповість, по якій не поставили фільм тільки через брак коштів. У книжному варіанті, втім, вона виглядає не менш цікаво.

У центрі сюжету – декілька родин, які евакуювали з Прип’яті, з 1986 по 1991 рік, та історія їхніх поневірянь у спробах добитися визнання правди: хоча вони не були на ліквідації аварії, але, провівши суботу на прип’ятських вулицях, отримали серйозну дозу опромінення. Приховування масштабів катастрофи; небажання визнавати, що люди хворіють і помирають внаслідок опромінення; зміна радіаційних норм, підтасовка фактів, пекельна суміш з глухого мовчання та тотальної брехні і навіть постійні перепони тим, хто хоче і має змогу допомогти…

Незважаючи на те, що людська доброта і порядність не полишають головну героїню на усім її шляху, але впродовж читання в мене дедалі міцнішало відчуття, протилежне тому, що я відчувала, мандруючи разом із героями «Володаря Перстнів». Там широке коло світу стискалося до розмірів одного перстеника, тут – навпаки, людей, які жили своїм тісним колом (робота, літературна студія тощо), силою вибуху розкидає далі й далі від Прип’яті, і з кожним роком рвуться зв’язки, котрі їх пов’язували. З іншого ж боку – люди, яких той самий вибух згуртував і змусив так щиросердно кинутися на допомогу чорнобильцям, з кожним роком відходять у сторону, оскільки життя бере своє і змушує їх перейматися власними негараздами. А евакуйовані лишаються у своєму тісному колі, за межами якого мало хто розуміє їхні потреби і біль, устократ підсилений презирливим підморгуванням держави в обличчі чинуш: ми все знаємо, але нітрохи не збираємося визнавати відкрито, тож знай своє місце!

Ця книга – гарний зріз Прип’яті, її околиць та Києва кінця вісімдесятих. Фольклор тих часів, як-от: «Українці – горда нація, нам до фені радіація!». Крамниці Прип’яті, де, вже знаючи про евакуацію, спробували нарубати капусти, викинувши з-під прилавків увесь дефіцит, який зазвичай притримували «для своїх». Спорожнілі вулиці Києва, звідки вивезли майже всіх дітей. Єхидні коментарі на адресу держави з присмаком дозволеного бунтарства – ще на початку книги, коли нікому поки не довелося зіткнутися з її хижою посмішкою особисто. Українські націоналісти у Києві під наглядом міліціонерів…

Приємним бонусом для мене стало те, що «Прип’ятський синдром» – не антирадянська і не проукраїнська книга. У ній немає гучних закликів, у ній є гіркота та важкий біль, і цей біль, котрий читач проживає разом із героями, які раз-по-раз стукають у замкнені двері, змушує відчути нелюдяність радянської системи набагато краще за тисячу палких промов.

Ще один пункт, важливий для мене – у книзі дозовано поєднані драма та гумор, сльози та сміх. Не дивно, адже головні герої – це письменники, члени літературного гуртка, члени рок-гурту… Словом – діти палацу культури, які і у найважчій ситуації залишаються собою.

Саме ця зваженість – те, що може зробити «Прип’ятський синдром» привабливим для будь-якого читача. Це не є суто жіноча або суто чоловіча книга, вона може зацікавити обидві статі. Важка тема подана максимально делікатно, плюс один з героїв, Денис, – це підліток, що робить книгу придатною вже для дітей 12+, а в окремих випадках і 10+ (з батьківськими поясненнями, звісно). «Прип’ятський синдром» може бути цікавий навіть людям, далеким від аварії на ЧАЕС та України – просто як гарна драма про людські взаємини та про людей у складній ситуації.

Шкода, що не змогла ідентифікувати усіх, хто виведений у повісті. Прообразом Ірини, безумовно, стала сама авторка, Любов Сирота, прообразом Дениса – її син Олександр. Можливо, ці персонажі були і збірними. Особисто мені дуже цікаво, хто став прототипом вперто україномовного письменника Бориса Павловича.

Без зайвих вагань рекомендую усім – і дорослим, і дітям, які доросли до солодко-гірких фіналів у книгах.