«Коти» та «Котознавство від Старого Опосума» Томаса Еліота

Нарешті вдумливо познайомилася з першоджерелом музики, яка супроводжувала мене усе дитинство.

«Коти» – одна з тих історій «ні про що і про все одразу», дивлячись які, треба дозволити собі годинки на дві випасти з життя і цілком зануритись у видовище. Майже в режимі реального часу перед очима проходить одна ніч на міському звалищі, де коти намагаються обрати, хто ж із них достойний переродження, і розповідають – хто сам, а хтось із чужою допомогою – свої історії.

Кожен з персонажів, навіть третьорядні, котрим не приділили окремих сцен, має свою неповторну зовнішність (за гримом легко вгадуються реальні породи кішок) та характер.
До нетиповості мюзиклу можна віднести й те, що умовно-головні герої, Грізабелла та Дьютерономі, – персонажі у віці. Бо у 99% бачених/слуханих мною постановок, навіть якщо в них не йшлося про кохання, центральний персонаж був молодим.

Це був перший раз, коли я оцінила балет у мюзиклі. В «Нотр-Дамі», незважаючи на складність самого танцю, він для мене що є, що немає – я на нього звертаю увагу аж в одній сцені, де Гренгуар потрапляє на Двір Чудес. «Sans-papiers», «Libérés» – ні, бо там першочерговий спів хору, а не танці. А от у «Котах» балет – не просто красиві рухи танцюристів, він є нерозривно вплетеним у канву історії і такою же повноправною її частиною: щоб зрозуміти сюжет, одного слухання слів недостатньо. І в акторах реально відчувається котяча пластика; різниця вбачається найбільш виразно, коли стара Грізабелла намагається повторити рухи котячого танцю.

Ще один плюс постановки – постійна взаємодія головних, другорядних і третьорядних персонажів і баланс між ними: головні герої не «висять у повітрі» і не відтягують на себе усю увагу.

Я дивилася лондонську постановку з Елейн Пейдж, але, напевне, слова вище можна сказати про будь-яку із записаних версій, бо, коли мова йде про проекти такого масштабу, в них викладаються на повну і виключають 99% випадковостей.

Саму книгу «Котознавство», попри те, що в нас була купа англійської поезії, теж прочитала тільки зараз. Читала потроху: кожен вірш у ній – самостійна історія, котру варто посмакувати окремо.

У книзі відсутній той драматичний стрижень, що пронизує мюзикл: це просто збірка зроблених із гумором замальовок, за якими легко вгадати не тільки котячі, а й людські характери. «Котознавство» – типова удавано-проста англійська література зі специфічним гумором, з нотками абсурду та печалі, що розбавляють загальні веселощі, і з деякою кількістю відсилок, які пройдуть повз дітей, але до яких буде цікаво повернутися у дорослому віці.

Про переклад нічого особливого сказати не можу, бо ідеал у цьому випадку недосяжний – у перекладі губиться десь 50-60% смислу. Можна висловитись інакше: якщо перекладачу вдалося зберегти десь 50% оригіналу – це дуже добрий переклад, оскільки до віршованої форми додаються ще й такі підлянки, як-от складні схеми римування, алітерації і звуконаслідування. Прочитай оригінал і будь-який переклад – отримаєш дві різні книги. Візьми два переклади – і знову отримаєш дві різні книги, бо кожен перекладач акцентує увагу на своєму і обирає, що йому лишити, виходячи з власних міркувань та цілей. На мою думку, такі книги слід видавати одразу двомовними.

Всупереч моїй нелюбові до адаптації, це та ситуація, де локалізація імен можлива, а в деяких випадках навіть бажана. Не до абсурду, звісно – кота Гуса/Аспарагуса можна лишити як є. А от котячий патріарх, припустимо… Девтероном/Дьютерономі – ім’я, від якого відгонить шляхетністю, і тільки; Второзаконій – окрім вагомості, ім’я набуває ще одного смислу для усякого, хто читав Біблію (в українському перекладі ця частина називається і Повторення закону, і Второзаконня). Тут на думку одразу спадає авторський коментар Григорія Кружкова, що такого роду вірші – це радше не переклад, а переспів і (далі вже з мого досвіду) співтворчість; і лише від таланту та харизми перекладача залежить, чи заграє його текст діамантом; і від перекладача залежить, чи заступить він собою особистість автора. Талановиті поети, беручись за чужі вірші, на жаль, грішать цим дуже часто.

Дуже шкода, що автор подумав, ніби історія Грізабелли буде надто сумною для дитячої книжки і не довів її до пуття. Але добре, що Валері Еліот показала Уебберу чернетки, і ця оповідь все ж побачила світ.