Оце несподівано натрапила я на фільм «мейд ін йорлі Юкрейн»,
і знаєте що? Це поки що найбільш якісна та дбайлива екранізація Гріна, яку мені
доводилося бачити. Рідкісний випадок, коли режисерсько-сценарні відступи від
тексту не спотворюють ідею (серйозно, Муратова, який відверто познущався над
двома моїми найулюбленішими романами, я після того ледь не зненавиділа), а де в
чому навіть витягають скоромовку повісті.
Сюжет надзвичайно камерний. Двоє людей поспішають до міста: чоловік
втікає з каторги, дівчина – везе хворому батькові ліки, і вся дія вкладається у
два дні плавання, протяжністю трохи довше ніж 106 км, та наступний день, впродовж
якого каторжанин блукає містом. Можливо, вдалість і полягає саме в тому, що
екранізували маленьку (менше двадцяти сторінок А4) повість без необхідності
постановки якихось особливих карколомних трюків, а ще – як це дуже люблять
робити із Гріном – без додавання до сюжету якихось інших оповідань.
От чого до сюжету додали, так це трохи екшену, але! – на
відміну від багатьох ранньоукраїнських фільмів (або низькобюджетних фільмів, в
принципі, для фільмів дев’яностих справедливо особливої різниці немає), герої тут
не просто бігають перед камерою у стилі «аби побігати», а все ж помітно, що
одні переслідують когось, а інші – ховаються. На «Атентаті» та «Нам дзвони не
грали» (ми все ж про раннє українське кіно говоримо, чи не так?) я від
іграшковості та надуманості сцен перестрілок ледь головою об екран не билася,
це просто еталон неякісної роботи постановників. Ну й сцени переслідування та
танці непогано розбавляють спокійний сплав за течією ріки та розмови під
плюскіт хвиль.
Акторів добрали дуже ретельно. Із трійцею описаних
персонажів чітко потрапили в десятку або десь поруч. Все ж помітно, що Олені
Іллєнко не двадцять два, і грає вона скоріше не цнотливість, а душевну чистоту
та витонченість, яка стикається з неотесаністю, хоча, дивлячись у її дивні сині
очі, про подібні нюанси забуваєш. Мій фаворит тут Богдан Ступка (Гутан). Все,
як замовляли: рум’яненький, з «неприємно відкритим баб’ячим обличчям», така
собі солоденька гнида.
Чому я ставлю на перше місце саме цей фільм, а не, скажімо, «Шарлахові
вітрила» 1961 року з розкішними натурними зйомками або «Людину з країни Грін»?
(Чому саме їх – бо це єдині відомі мені повнометражні екранізації, які зроблені
за однією книгою, а не за мотивами декількох; «Сяючий світ» та «Та, що біжить
за хвилями» 2007 року у цей шерег поставити не можна.)
«Шарлахові вітрила» екранізували ледь не дослівно, але досі
живу у шістдесяті роки театральну манеру озвучування ця дослівність і
підкузьмила. Коли у книзі Ассоль вимовляє: «Дерева, брати!» – це сприймається
нормально. Коли це вимовляється з такими пафосними інтонаціями, як це було у
фільмі, – даруйте, звучить погано. Або прибрати пафос, або фразу загалом, якщо
не можеш озвучити її природно. Хоча на обличчя Вертінська – єдина, хто збігається
з описом книжної Ассоль.
Та сама біда і в «Людині з країни Грін»: подеколи актори переграють.
Плюс деяка затягненість, задовгі монологи, які виглядають зверненням виключно до
глядача, а не до співрозмовника всередині фільму. Хоча їх можна було б безболісно
скоротити, прибравши згадку «Тієї, що біжить хвилями» (саме згадку, там немає
запозичень з сюжету). Тому, попри приємні пісні, попри те, що ця екранізація,
вносячи зміни в сюжет, не спотворює ідею, поставити її на перше місце я не можу.
Саме тому «Геллі та Нок», із дуже чіткими і невимушеними
інтонаціями, у моєму спискові стала вище.
Звісно, фільм геть не ідеальний. І головна вада – бюджет: його
знімали у 1995 році, себто якість картинки сама собою не фонтан, а до неї
додається ще й погана якість єдиного доступного ріпа.
Щодо повісті, її краще читати після фільму, бо буде не надто
цікаво дивитися; але прочитати варто неодмінно, хоча б за одну-єдину фразу: «У
міру того, як вечір поспішав до річки, рожевіючи від ходьби, поривчасто дихаючи
млистими випаровуваннями густих лісів та спокійної води…»
Немає коментарів:
Дописати коментар