«Дім для Дома»
Від цієї книжки дивні відчуття. І не те щоб «жах-жах-жах», однак у контексті усього прочитаного нападає туга.
Роман Вікторії Амеліної привернув мою увагу метафорою «розпорошені уламки річок» (себто сніжинки). На жаль, таких відкриттів у тексті мало – однак в цілому мова не погана, скоріше буденна; а от сюжет видався настільки безпросвітним, що я закинула книгу десь на рік із гаком і прочитала її лише тоді, коли ми знайшли, кому її віддати, бо перечитувати не хотілося однозначно. Так би мовити, щоб віддати з чистою совістю.
Ну що, поїхали?
Читати далі:
Перед нами розгортається життя трьох/чотирьох/п’яти поколінь родини Ціликів між 1991 та 2005 роками. Чому така розбіжність? Центральні герої – старий полковник Іван, його дружина Ліля, їхні доньки Тамара та Ольга та по онуці від кожної з доньок, обох звуть Маріями: три покоління. Та до них час від часу підплітається історія Ніни – Ліліної матері (четверте покоління; мати Івана теж є, але меншою ступінню); а наприкінці роману у старшої Марії народжується хлопчик, на якого так довго чекав Іван – себто поколінь вже п’ять.
Головна тема твору – пошуки своєї національної ідентичності, відповіді на питання «хто я, чиєї землі і якого роду». Вибір і справді складний: Іван Цілик родом з-під Харкова, Ліля – росіянка з нафтового краю в Азербайджані, Марія-старша (Маша) зростала за кордоном і прагне туди повернутися, Марія-молодша (Маруся) – львів’янка… Котрий край їм назвати рідним, котру мову обрати? Шлях Маші та Тамари, яких мотає по закордонах, шлях Марусі, яку стежки приводять на Майдан 2004-го року, шлях Івана Цілика, що до певного часу вів у нікуди? В принципі, ці герої уособлюють вибір, через який пройшли чи не всі українські родини: зберігати вірність СРСР; стати росіянином в Україні, не поспішаючи повертатися до чеченських війн та вибухів у домах; податися за кордон; усвідомити себе як українця…
За чотирнадцять показаних років родина встигає розібратися не тільки і з глобальними питаннями. (Не в лоба, але м’яко, акварельними мазками – плюсик авторці, нам дають зрозуміти, що всі вони так чи інак, вимушено чи за доброю волею, обирають Україну: в Івана – похована дружина (своєрідне укорінення) та правнук; Маша у своїх блуканнях малювала Львів; Тамара віддала перевагу поверненню перед отриманням іспанського громадянства…) За цей час Оля проходить зигзаг від учительки історії до власниці антикварної крамниці через продавчиню в кіоску; Маруся дорослішає та прозріває; Іван отримує омріяного «чоловіка в родині» – правнука і позбувається минулого – схованого на городі радянського літака, що ніколи вже не злетить, і скрині, куди, з остраху перед пережитим голодом тридцятих, складав хлібні кірки. (Від скрині відривається і Маруся, котра все життя мріяла дізнатися, що ж там усередині, і цей образ скрині, де замість казки була гірка історія – один з найсильніших у книзі.)
На цю канву пошуків власного коріння пречудово лягають і американці, які приїхали проводити розкопки (завдяки їм Іван здобуває гроші Марусі на операцію); і поляки, що хотіли би побувати у домі одного письменника (родину Ціликів «оселили» у квартирі, де народився Станіслав Лем).
Деяка незвичайність історії полягає в тому, що за оповідач – не людина, а білий пудель-вибраковка на прізвисько Дом (мені плюсик за догадливість: те, що в заголовок винесено ім’я Домінік, вгадала, не відкриваючи книжки), і показаний нам відрізок історії – від розпаду СРСР до Помаранчевої революції – укладається якраз у його життя. Подеколи такий вибір оповідача спрацьовує – як-от у розшуках Маші, чиї сліди ведуть до вокзалу; або коли треба трохи пом’якшити почуття і відчуття – наприклад, стосунки Олі з бандюганом Костею. Але це стовідсотково перестає працювати там, де йдеться про історію: попри авторське пояснення, що собаки вміють занурюватися у глибини десятиліть, та ще і плутаються, хто кого вбивав, там, де починаються роздуми, оповідач зникає і натомість постає думка і особистість авторки. Та й взагалі обізнаність собаки у справах, які він не бачив, а тільки чув обговорення у родині, однак правильно інтерпретував, місцями зашкалює. Саме тому «деяка», бо, НМД, із описом світу очима собаки авторка до кінця не впоралась.
До речі, Дома, як і решту персонажів, не оминають пошуки власної ідентичності: попервах його, згідно з оригінальним призначенням породи, беруть як мисливську собаку, однак за три чи то чотири сторіччя пуделі остаточно перетворилися з мисливців на компаньйонів, тому після чергової невчасно сполоханої качки Борис (батько Маші) віддає його доньці як подарунок. Усе життя Дом сподівається на повернення до Новерська («nowhere», еге ж, як я «люблю» цю таємничість, крий Боже!) і, зустрівши раптом друга свого господаря, біжить за ним в надії, що той приведе його до Бориса. Однак виявляється, що Бориса нема вже дванадцять років, у дев’яносто другому його вбили; і раптом Дом розуміє, що для нього справдилась колись дана йому команда «дім тут»: він сам не помітив, як квартира на вулиці Лепкого стала його домом, а справжніми господарями – родина Ціликів, що його прихистили попри те, що в них самих було кепсько з їжею. Побачивши на екрані телевізора Марусю, Дом прагне її знайти – і таки знаходить, після декількох днів поневірянь на морозі.
Фінал із серії «життєво, але фігово»: після блукань по холоду чотирнадцятирічний Дом хворіє дедалі дужче і врешті-решт виявляється, що він не потрібен нікому. Діти, онуки, кохання, хвороба – кожен знаходить причину, аби не взяти до себе собаку, якому лишилося не так вже й багато.
Я розумію, що приспання – то мій особистий тригер і кнопка берсерка. Я розумію, що чимало людей таки присипляє старих тварин. Але вашу ж!.. Власне, це головна причина, через яку я не перечитуватиму «Дім для Дома». Оцей вчинок – приспати собаку тільки тому, що вона стара і заважає – дощенту вбив у мені сяку-таку симпатію до героїв-людей. Причому усіх гамузом. Я ще можу зрозуміти присипляння при невиліковній хворобі, коли тварина вже виє від болю – тоді це вимушена міра. Але коли присипляють при звичайних старечих хворобах на кшталт аритмії, поганого слуху/нюху/зору – коли тварина цілком здатна бігати і радіти життю, тільки не так бурхливо, як в молодості… От за це хочеться довго і зі смаком бити по голові. Аби люди розуміли, що взята додому тваринка – це не килимок перед дверима, який можна легко викинути або замінити новим.
І, що найгірше в цій ситуації – в моєму випадку присипляння перекреслило не тільки симпатію, а і цікавість до того, чим герої займалися – себто до пошуків ідентичності, свого коріння тощо. Себто, якби я ще не усвідомила себе як українку, а знаходилася на перепутті і сама намагалася зрозуміти, хто я – я б, мабуть, плюнула і сказала: «Чума на ваші дві родини» і здійняла лапки вгору. Бо мені не надто хочеться мати щось спільне з людьми, які вбивають свого собаку ні за віщо. Чисто інстинктивно. І цей сплеск емоцій, який перекриває головне у творі, і бажання відмежуватись – явно не те, на що розраховувала авторка.
Ставити «діагнози по аватарках» і стверджувати, що пудель був списаний з реального собаки, не буду. Так само, як і те, що історія людей має якесь відношення до родини авторки.
Думки, навіяні романом
Головна моя претензія у цій ситуації… ні, не до книжки. А, либонь, до українського книжкового ринку в цілому, який мене, як читача, анітрохи не вдовольняє.
Спробую викласти думку без батькування.
Перше. Складається враження, що нинішня українська література – це якась гуртова порука мазохістів. Я приблизно уявляю, чого хочуть автори: аби їх друкували. Я приблизно уявляю, чого хочуть видавці: аби їхню продукцію купували та щоб ризиків було поменше, тобто вони друкуватимуть здебільшого те, що вписується у перевірений формат. Тут напрошується висновок, що попит формується читацьким запитом саме на таку тему… *б’ють барабани* і отут настає головне моє непорозуміння: невже у суспільстві настільки великий попит на те, щоб відчувати себе нещасними і усіма ображеними?
Безумовно, історія в нас не з легких. Україні судилося підпасти під декілька окупацій, плюс Чорнобиль, плюс три голоди, плюс «розстріляне Відродження», плюс… чимало всього можна приплюсувати, починаючи з одного недоброго дня 1654 року, та й до нього теж було не надто весело, бо такі вже були часи. Але в нас були і світлі сторінки. Я присягаюся, були. То чому б не написати і про них?..
У Вікторії Амеліної, до речі, герої відрефлексовують минуле і йдуть далі. Натомість багатьом авторам це не під силу; здається, що вони просто-таки паразитують на болючих темах, бо там нічого особливо не треба вигадувати: історія розписана по днях, а в деяких випадках – і по хвилинах.
Друге. З кожною прочитаною сучасною книжкою в мене посилюється відчуття того, що за межами Львова та зрідка Києва України не існує. Я от, наприклад, хочу почитати про Одесу, про Дніпро, про Бердянськ, про Керч – і що? Де це все? Невже… стоп, обіцяла ж не лаятись… так от, невже складно написати щось про українців зі сходу або півдня?
Я свого часу до дір зачитувала «Стару фортецю», бо там був рідний мені Бердянськ. «Ходіння по муках», бо там був Дніпро. Катаєва, бо Одеса. «Вулицю молодшого сина», бо Керч і катакомби. А от з Києвом такого голоду не було, бо з-поміж книжок про Київ я могла обрати дещо менш… ем, одіозне, ніж Беляєв. А до чого це все? А до того, що шлях не гуляє. Діабетиків не годують цукром, а панкреатиків – масним. Мешканець Дніпра перш за все асоціюватиме себе з Дніпром, а не зі Львовом – інший ритм життя, інші знакові місця, транспорт інший! (Відсутність-наявність метро, наприклад – і це неабияк впливає на текст, без смішків.) А асоціювати себе з Україною треба усім регіонам, а не тільки Львову. Бо інакше отримуватимемо… те, що отримали. 50% за Бойка.
Третє, що перекликається з першим. Інколи здається, українська література не здатна існувати без протистояння Росії. От серйозно, невже не можна написати роман, не лізучи на радянські глибини? Вже двадцять восьмий рік пішов, уже достатньо дорослих людей, хто не бачив не лише СРСР, а й поневірянь дев’яностих. (Слід зазначити, що з дитячою літературою в цьому плані все краще, дітей легше виписати в суто українському контексті без домішок СРСР або Росії, бо вік героїв точно дозволяє взагалі не замислюватися про перше і перейматися другим не більше, ніж рештою країн світу, принаймні, до війни. Але ж не можуть дорослі увесь час читати підліткові романи!) Або, якщо життя під впливом Росії не уникнути (коли, наприклад, йдеться про якогось історичного персонажа), то не фокусуватися. Не вписувати в сюжет обов’язкове протистояння і цькування за українськість. От був, наприклад, харків’янин Йозеф Тимченко – чому б не написати книгу про нього? Він не став всесвітньо відомим через брак коштів на подальшу розробку свого винаходу, але ж він у 1893 врешті-решт створив працюючий апарат для кінозйомки? То чому б не написати про це і не подати це як перемогу, бо Люмьєрів він випередив аж на два роки?
У чому суть претензії?
Я не проти літератури на тему Чорнобиля, Майданів, війни з Росією тощо. Але мені хочеться різноманіття. Я проти того, щоб уся література будувала сюжети на протистоянні. І за те, аби РІ/СРСР/Росія справді стали «країною 404». От просто не згадувалися. Не з позиції страуса. З позиції зникнення цієї країни з повсякденного дискурсу. Розумію, що у стані війни це складно. Але нам потрібно розмежовувати жанри і виводити Росію з тих жанрів, до яких вона не має прямого відношення: фантастики/фентезі, любовного роману, детективу тощо. Існують тільки українці. Можливо – якісь іноземці, але не росіяни. Нам треба психологічно відриватися від Росії, думати перш за все про себе і не будувати свою ідентичність на протистоянні іншій державі, бо у цьому випадку, коли вона зникне, ми самі перетворимось на СРСР, котрий жив завдяки пошуку зовнішніх ворогів.
І тому українському автору, який втримався від спокуси вставити у текст слова «Росія», «імперія», «СРСР», «козаки/характерники», «Майдан», «голодомор», «Чорнобиль», щось ще забула, однак це не важливо, – так от, тому автору, який побудував свою книгу, не тиснучи на больові українські точки та сльозові залози; який показав крутих українців, не ґрунтуючи крутість на тупості їхнього оточення/супротивників; тому, хто створив україномовний роман про вигаданий світ, у якому хочеться пожити – от тому автору я, як читач, готова вклонитися в ноги.
Немає коментарів:
Дописати коментар