Про Рутківського, на жаль, не чула нічого у дитинстві, навіть імені, але ніжно полюбила його книги, відколи прочитала «Джур», які тоді були ще трилогією (і дуже вдячна людям, які мене із ним познайомили). Одначе, відволікшись на цю серію, я якось впустила решту історій з полю зору. Можливо, й на краще, бо саме тому дивилася фільм абсолютно спокійно і безперешкодно, оскільки не відволікалася на порівняння.
Загалом, у фільм з книги увійшло чимало, не тільки основна сюжетна лінія, але більшість – у такому завуальованому вигляді, що є сенс говорити про фільм і про книгу як про два різні твори.
Загалом, у фільм з книги увійшло чимало, не тільки основна сюжетна лінія, але більшість – у такому завуальованому вигляді, що є сенс говорити про фільм і про книгу як про два різні твори.
Читати далі:
Головна відмінність книги від фільму – посил. Фільм – це казка про подолання страху і про те, що усе можливо поряд із друзями та рідними, виражене фразою діда Овсія: «Ти тут не сам, з тобою весь Римів» (не дослівно). Книга, як на мене – про взаємопроникнення часів, про те, що всі ми виростаємо з минулого, про те, що попередні покоління не зникають безслідно, а живуть у віках і у потомках. Найулюбленішими моїми сценами стали не круті пригоди, а те, як Вітько вгадує в обличчях друзів з Воронівки риси римівців і навпаки.
Особистий плюс для мене – те, що Вітько, потрапивши у минуле, не влаштовує там революцію на весь світ. Він нібито стає свідком того, що з висоти тисячі років поставало величною історією, і автор дає читачеві змогу його очима поглянути на ці події, як на живе життя. З точки зору історії вони, можливо, не надто точні: датою звільнення Святослава з заручників називають і 1095, і 1097, і 1107 рік. Але з точки зору атмосфери… Якимсь дивним чином відчувається, що це Русь, але це – і Україна часів Швайки, і Україна нинішня: це романи, об’єднані землею, і Київ, і Переяслав – як стрижні, навколо яких, неначе стрілки, крутяться герої. Отож, цією атмосферою безперервності – від Русі до України – «Сторожова застава» виявилася цінною для мене. («Джури» ні, бо там, окрім четвертої книги, немає зіткнення з сучасністю.)
Про мову… Вже на що я вважала себе прокачаною у плані історизмів, архаїзмів та іншої веселої та барвистої лексики, а й то разів зо п’ять довелося лізти у словник. І це, я вважаю, добре. Як казав один перекладач: «Гарна мова в письменника – це тоді, коли кожні дві-три сторінки я зустрічаю нове слово». Ну, для рідної мови, може не на кожній сторінці, а кожного розділу… Такі слівця неймовірно гарно працюють на створення відповідного колориту. Хоча є дещо, що можу закинути: буває, що автор втупиться у якесь слівце і використовує його у хвіст і в гриву, не зважаючи на синоніми. У «Джурах» це було слово «почвара», тут – «довбня» (ну хоч би раз «палиця» або «молот»!).
І ще про мову. Українською богатирські історії сприймаються набагато органічніше. Наприклад (читати російською), «Микула Селянович» для мене був ніким, вирваним з корінням нізвідки. Почувши ім’я українською, я нарешті відчула, що Микула – це ж Микола, це діалектний варіант вимови (як Михаїл – Михуїл), а Микола – це вже своє, рідне.
Про сюжет. Десь у середині роману відбувається викрадення сину Володимира Мономаха Святослава з полону. Історія розгортається у ці дні плюс кілька тижнів до та після того. Але події скомпоновані так, що здається, ніби ти проживаєш ціле життя. Немає довгих описових вставок, проте герої не висять в повітрі: чітко відчувається, що основна дія відбувається в Давній Русі, і персонажі – люди з різних часових шарів.
Є деякі побутові елементи, котрі повторюються і в «Джурах». Та це не вада автора: це реалії України. От якраз у прес-конференції художника по костюмах «Сторожової застави» про це і розповідалося: у деяких регіонах аж по ХІХ ст. зберігалися технології вироблення одягу, які з’явилися ще в ХІ ст. Тож нічого дивного, що деякі речі зустрічаються і в Давній Русі, і в часи найперших козаків.
Наявність двох богатирів і третього епізодично не зробила для мене цю книгу надто казковою. Підлітковий роман, що є, то є; але «богатирі» виписані так, що постають реальними історичними особами, чиї постаті з плином літ обросли легендами. Той момент, коли Ілля згадує Микулу Селяновича і просить вибити його ім’я на камені, аби Микула знав, кого піднімати, відгонить вже зовсім не дитячим смутком.
Мій висновок: читати однозначно!
P.S. Єдина вада, яку я відшукала, є лише у редакції роману 2011 року і змушує мене сподіватися… ну хоча б на те, що моя карма не спрацює, і я нарешті знайду у бібліотеці потрібну мені книжку і пересканую її; про те, що знайду оригінальну редакцію десь по букіністах, поки тільки мрію.
Цей недолік не завадив мені читати із захопленням, але саме тому, що я пам’ятала про рік написання і про те, що спочатку це була книга про дітей десь із вісімдесятих.
А річ у тім, що автор захотів осучаснити текст. Але вийшло це, як би пом’якше мовити… кострубато. Бо декілька згадок інтернету не роблять Вітька та його приятелів інтернет-поколінням, натомість породжують купу анахронізмів.
1. Облаштування «халабуди», чи то печери у Чортовому яру. Серед іншого – Вітько чіпляє на стіну репродукцію картини Васнєцова.
Усе б нічого, але якраз на початку нульових «Мельница» розпочинає свій цикл мультфільмів про трьох богатирів. Які були цікавими не тільки дітям, а й дорослим, і відомими поза межами Росії. На 2011 рік, коли у роман вносилися правки, цих мультфільмів було вже чотири. Якщо Вітько і К – це діти дев’яностих, то у 2004 році вони були ще у тому віці, щоб дивитися мультики; якщо вони родом з нульових – так вони взагалі мали на цих мультиках вирости і згадувати в першу чергу їх, а не «Трьох богатирів», для яких потрібне сяке-таке знання російської культури. Після розвалу СРСР масова культура долітає до України, а от більш-менш серйозну, яка опинилася за межами шкільної програми (а Васнєцов у неї точно не входить), українські діти можуть і не знати.
2. Помадка, яку так полюбляє Вітько, але яку надто рідко завозять з райцентру до села. У ті часи, коли в українському селі з’явився інтернет, вибір товарів там набагато покращав. І присягаюся, якщо в селі є щось на кшталт АТБ (а вони бувають і по селах, хоч один магазин, але буде), то вибір там буде таким самим, як і у великому місті.
3. Діти, яких під руки тягнуть до стоматолога. Зараз боятися особливого сенсу немає. По-перше, на твоє прохання тобі можуть вколоти знеболювальне, під яким, на відміну від аерозолю, ти справді нічого не будеш відчувати, окрім моменту уколу. Це не те, що було раніше: видирати молочний зуб – а, хай, дитина і без знеболювального переживе, це ж молочний! І пофіг, що у молочних зубів корені таки є і розсмоктуються вони безпосередньо перед тим, як зуб має замінитись на кореневий. По-друге, навіть у державних поліклініках позаміняли страшні бормашини з низькими обертами на більш-менш сучасні (про приватні клініки я вже мовчу). Вони й свердлять скоріше, і у рота там увесь час пшикає вода – охолоджує свердло і зуб заразом, а половина болю – від того, що зуб нагрівається. Комусь вистачає води, кому ні – див. вище.
Моя думка така: авторові не слід боятися, що діти не схочуть читати про дітей з попередніх поколінь, якщо книга написана цікаво. (Врешті-решт, Гаррі Поттер теж народився 1980 року…) Інколи осучаснити – це просто вбити текст. На щастя, тут цього не сталося, але враження попсувало.
Особистий плюс для мене – те, що Вітько, потрапивши у минуле, не влаштовує там революцію на весь світ. Він нібито стає свідком того, що з висоти тисячі років поставало величною історією, і автор дає читачеві змогу його очима поглянути на ці події, як на живе життя. З точки зору історії вони, можливо, не надто точні: датою звільнення Святослава з заручників називають і 1095, і 1097, і 1107 рік. Але з точки зору атмосфери… Якимсь дивним чином відчувається, що це Русь, але це – і Україна часів Швайки, і Україна нинішня: це романи, об’єднані землею, і Київ, і Переяслав – як стрижні, навколо яких, неначе стрілки, крутяться герої. Отож, цією атмосферою безперервності – від Русі до України – «Сторожова застава» виявилася цінною для мене. («Джури» ні, бо там, окрім четвертої книги, немає зіткнення з сучасністю.)
Про мову… Вже на що я вважала себе прокачаною у плані історизмів, архаїзмів та іншої веселої та барвистої лексики, а й то разів зо п’ять довелося лізти у словник. І це, я вважаю, добре. Як казав один перекладач: «Гарна мова в письменника – це тоді, коли кожні дві-три сторінки я зустрічаю нове слово». Ну, для рідної мови, може не на кожній сторінці, а кожного розділу… Такі слівця неймовірно гарно працюють на створення відповідного колориту. Хоча є дещо, що можу закинути: буває, що автор втупиться у якесь слівце і використовує його у хвіст і в гриву, не зважаючи на синоніми. У «Джурах» це було слово «почвара», тут – «довбня» (ну хоч би раз «палиця» або «молот»!).
І ще про мову. Українською богатирські історії сприймаються набагато органічніше. Наприклад (читати російською), «Микула Селянович» для мене був ніким, вирваним з корінням нізвідки. Почувши ім’я українською, я нарешті відчула, що Микула – це ж Микола, це діалектний варіант вимови (як Михаїл – Михуїл), а Микола – це вже своє, рідне.
Про сюжет. Десь у середині роману відбувається викрадення сину Володимира Мономаха Святослава з полону. Історія розгортається у ці дні плюс кілька тижнів до та після того. Але події скомпоновані так, що здається, ніби ти проживаєш ціле життя. Немає довгих описових вставок, проте герої не висять в повітрі: чітко відчувається, що основна дія відбувається в Давній Русі, і персонажі – люди з різних часових шарів.
Є деякі побутові елементи, котрі повторюються і в «Джурах». Та це не вада автора: це реалії України. От якраз у прес-конференції художника по костюмах «Сторожової застави» про це і розповідалося: у деяких регіонах аж по ХІХ ст. зберігалися технології вироблення одягу, які з’явилися ще в ХІ ст. Тож нічого дивного, що деякі речі зустрічаються і в Давній Русі, і в часи найперших козаків.
Наявність двох богатирів і третього епізодично не зробила для мене цю книгу надто казковою. Підлітковий роман, що є, то є; але «богатирі» виписані так, що постають реальними історичними особами, чиї постаті з плином літ обросли легендами. Той момент, коли Ілля згадує Микулу Селяновича і просить вибити його ім’я на камені, аби Микула знав, кого піднімати, відгонить вже зовсім не дитячим смутком.
Мій висновок: читати однозначно!
P.S. Єдина вада, яку я відшукала, є лише у редакції роману 2011 року і змушує мене сподіватися… ну хоча б на те, що моя карма не спрацює, і я нарешті знайду у бібліотеці потрібну мені книжку і пересканую її; про те, що знайду оригінальну редакцію десь по букіністах, поки тільки мрію.
Цей недолік не завадив мені читати із захопленням, але саме тому, що я пам’ятала про рік написання і про те, що спочатку це була книга про дітей десь із вісімдесятих.
А річ у тім, що автор захотів осучаснити текст. Але вийшло це, як би пом’якше мовити… кострубато. Бо декілька згадок інтернету не роблять Вітька та його приятелів інтернет-поколінням, натомість породжують купу анахронізмів.
1. Облаштування «халабуди», чи то печери у Чортовому яру. Серед іншого – Вітько чіпляє на стіну репродукцію картини Васнєцова.
Усе б нічого, але якраз на початку нульових «Мельница» розпочинає свій цикл мультфільмів про трьох богатирів. Які були цікавими не тільки дітям, а й дорослим, і відомими поза межами Росії. На 2011 рік, коли у роман вносилися правки, цих мультфільмів було вже чотири. Якщо Вітько і К – це діти дев’яностих, то у 2004 році вони були ще у тому віці, щоб дивитися мультики; якщо вони родом з нульових – так вони взагалі мали на цих мультиках вирости і згадувати в першу чергу їх, а не «Трьох богатирів», для яких потрібне сяке-таке знання російської культури. Після розвалу СРСР масова культура долітає до України, а от більш-менш серйозну, яка опинилася за межами шкільної програми (а Васнєцов у неї точно не входить), українські діти можуть і не знати.
2. Помадка, яку так полюбляє Вітько, але яку надто рідко завозять з райцентру до села. У ті часи, коли в українському селі з’явився інтернет, вибір товарів там набагато покращав. І присягаюся, якщо в селі є щось на кшталт АТБ (а вони бувають і по селах, хоч один магазин, але буде), то вибір там буде таким самим, як і у великому місті.
3. Діти, яких під руки тягнуть до стоматолога. Зараз боятися особливого сенсу немає. По-перше, на твоє прохання тобі можуть вколоти знеболювальне, під яким, на відміну від аерозолю, ти справді нічого не будеш відчувати, окрім моменту уколу. Це не те, що було раніше: видирати молочний зуб – а, хай, дитина і без знеболювального переживе, це ж молочний! І пофіг, що у молочних зубів корені таки є і розсмоктуються вони безпосередньо перед тим, як зуб має замінитись на кореневий. По-друге, навіть у державних поліклініках позаміняли страшні бормашини з низькими обертами на більш-менш сучасні (про приватні клініки я вже мовчу). Вони й свердлять скоріше, і у рота там увесь час пшикає вода – охолоджує свердло і зуб заразом, а половина болю – від того, що зуб нагрівається. Комусь вистачає води, кому ні – див. вище.
Моя думка така: авторові не слід боятися, що діти не схочуть читати про дітей з попередніх поколінь, якщо книга написана цікаво. (Врешті-решт, Гаррі Поттер теж народився 1980 року…) Інколи осучаснити – це просто вбити текст. На щастя, тут цього не сталося, але враження попсувало.
Немає коментарів:
Дописати коментар