Незважаючи на те, що мені дуже подобаються твори Рутківського (хоча саме «Сторожову заставу» я до фільму не читала), на фільм я йшла з великим упередженням.
Приводів для оптимізму не давав як короткий переказ…
Сонячне затемнення активізує часовий портал, і сучасний школяр Вітя (чомусь не Вітько, ну то Бог з ним) потрапляє на тисячу років назад. І допоки він не повернувся у сьогодення, він змушений подорожувати минулим і встрягати у різноманітні пригоди, включаючи зустріч з половцями, трьома богатирями, першим коханням тощо.
…так і відгуки тих, хто бачив допрем’єрний показ. Сучасна лексика у вустах середньовічних персонажів, відсилки до української політики (з конкретними цитатами) і наших реалій загалом – усе це мені зустрічалося раніше і давало широкий простір для хиби. Власне, в усі рази, коли я це зустрічала, автори радо стрибали у пастку обома ногами, впадаючи у несмак, безецність чи те чи інше докупи. Отож, у кінотеатр я прийшла, подумки нагостривши ікла, аби уп’ястися ними у шию сценариста, та заготувавши чималу кількість гнилих томатів для решти кіногрупи.
Одначе ні те, ні інше мені не знадобилося. Взагалі. Незважаючи на помічені косяки.
Приводів для оптимізму не давав як короткий переказ…
Сонячне затемнення активізує часовий портал, і сучасний школяр Вітя (чомусь не Вітько, ну то Бог з ним) потрапляє на тисячу років назад. І допоки він не повернувся у сьогодення, він змушений подорожувати минулим і встрягати у різноманітні пригоди, включаючи зустріч з половцями, трьома богатирями, першим коханням тощо.
…так і відгуки тих, хто бачив допрем’єрний показ. Сучасна лексика у вустах середньовічних персонажів, відсилки до української політики (з конкретними цитатами) і наших реалій загалом – усе це мені зустрічалося раніше і давало широкий простір для хиби. Власне, в усі рази, коли я це зустрічала, автори радо стрибали у пастку обома ногами, впадаючи у несмак, безецність чи те чи інше докупи. Отож, у кінотеатр я прийшла, подумки нагостривши ікла, аби уп’ястися ними у шию сценариста, та заготувавши чималу кількість гнилих томатів для решти кіногрупи.
Одначе ні те, ні інше мені не знадобилося. Взагалі. Незважаючи на помічені косяки.
Читати далі:
Перш за все, це казка. Це фентезі, призначене в першу чергу для дітей. Це не історичний фільм; не темне фентезі, більшість складових якого були б недоречними для дітей віком років шести-семи, яких набився повен зал… (В сторону: в такому оточенні почувалася трохи дивно.) І судити цю стрічку слід саме з огляду на жанр. А в казці виглядає доречною і сучасна українська мова у вустах героїв з Київської Русі (до мовлення я ще повернуся); і літочислення від Різдва Христового, а не від створення світу; і невідповідності озброєння та обладунків епосі; і деяка умовність костюмів – баланс між історизмом та гарною картинкою, яка мала б лишати присмак дива…
По-друге, це, знову ж таки, казка. Це не фільм про серйозні підліткові складнощі: суспільну невідповідність оточенню, інакшість, нерозділене або незрозуміле оточуючим кохання, шкільну травлю, якісь психологічні проблеми тощо. Навіть подолання страхів, що пунктиром проходить через усю стрічку, легко вкладається у казкові рамки.
Визначившись із жанром, переходимо до розбору.
Сюжет. Провисів та нудьги я не відчула навіть на другому перегляді. Деякі речі проговорені скоромовкою, але, в принципі, усі рушниці стріляють, усі головні та малі сюжетні арки завершені. Розгледіла декілька моментів, які різонули ще під час першого перегляду: те, що Вітько ніяк не реагує на втрату значка – пам’яті про батька; не показано, як Вітько звільняє руки під час нападу на Лелече, щоб стріляти – перепилив мотузки об чийсь ніж, чи ще якось; легенда про Твердиню та Зоряну: назва «Твердиня» ніде не звучить, і питання Вітька про назву видається трохи дивним. Взнавши, що планується показ у чотирьох серіях, схрестила пальці, аби ці моменти у ТБ-форматі не викликали зайвих питань.
Дуже сподобалося те, що з головного героя не стали ліпити видатного воїна. Він старанно готується до випробувань волхвів – мечем, стрілою та розумом, – але по факту проходить їх завдяки розуму, точніше, чесності. Знання та артефакти з майбутнього не надають Вітькові якихось особливих переваг. Перша спроба втекти з табору половців, яка скінчується невдачею – це просто бальзам на мою душу, адже Вітя цілком природно програє тренованому воякові. Єдине ушкодження, яке хлопець наносить зброєю, – підстрелив одного половця, та й того не до кінця.
Один раз, коли схотілося зітхнути – поцілунок Віті та Оленки. І не через сам факт (він прекрасно позбавляє необхідності казати натужні слова прощання і виглядає набагато доречнішим за них), а тому, що не так давно ми вже бачили поцілунок Росанки та Олешка, – для кожної любовної лінії хотілося б чогось особливого.
Бонус до логіки: смартфон! Активно користуються ним лише у перші дні, далі, як і слід було чекати, він розрядився і з історії випав (але до того Вітько з Олешком встигли наклацати чимало веселих світлин).
Мова героїв у фільмі. Це було моє найбільше побоювання, яке цитати тільки підігріли, оскільки у пам’яті по сей день живий «Лускунчик» Кончаловського, де спроба втулити сленг скінчилася цілковитим фіаско. Жоден середньостатистичний підліток не послуговується стерильною літературною мовою. Але сленг – це штука, яку слід використовувати дуже обережно, оскільки вона оновлюється з кожним роком і з кожним поколінням. Це яскравий часовий маркер, і надмірне вживання сленгу вже за п’ять років здатне зробити твір нецікавим.
Одначе ні. Підліткову мову передавали здебільшого просторіччями, а зі сленгових словечок відібрали досить сталі, які використовуються вже декількома поколіннями. Проникнення сучасних виразів у мовлення богатирів теж показано органічно і не виглядає заграванням з аудиторією.
Не менш соковита та «смачна» мова діда Овсія, хоча це заслуга не тільки сценаристів, а й, як я встигла побачити, самого Володимира Рутківського, зокрема слово «жевжики».
Дякувати Богу, відсилка до укрполітики – одна-єдина. ІМХО, навіть коли забудеться підґрунтя, ця ситуація виглядатиме смішно.
Загалом, розповідаючи про текст, дуже важко не розтягнути весь фільм на цитати. Жартів нижче поясу майже немає. Єдиний раз, коли вони з’являються, абсолютно вкладається у рейтинг PG і, як на мене, виправданий: Олешко знущається з ворога і намагається змусити того втратити обережність. Отож, його коментарі – явище того ж порядку, що й задирання шотландцями кілтів. Грубо, так; але ситуація сприяє.
Однозначний плюс – це те, як були прописані смерті персонажів. Відчайдушне або стиха-сльозливе «Ні-і-і!» у момент смерті використовувалося так часто, що зараз здатне викликати лише почуття ніяковості за сценаристів. Одначе «ні»! Першій сцені можна поставити четвірку – бо постфактум «ні» таки звучить, але самий момент смерті без нього обходиться і гарно розкриває загиблого і оточуючих. Друга смерть персонажу, причому з табору антагоністів, показана набагато коротше і стриманіше, і це – тверда п’ятірка.
Власне персонажі. У фільмі лишилися нерозкритими половці, окрім Тугарина, Тугар-хана, такого собі Квазімодо Давньої Русі. Можливо, їм приділять більше уваги у серіалі, можливо, це зробили навмисне, аби не показувати антагоністів із людським обличчям. Статисти-половці нагадують імперських бойовиків із «Зоряних війн»: така ж тупа і невблаганна маса.
Зате решта запам’ятовується – бодай одним реченням, одним вчинком, але врізається у пам’ять. Вони вийшли живими. Притому живість забезпечували якимись дрібничками, наприклад, любов’ю до яблук у Іллі (у романі він цупив у діда Овсія черешні, але які черешні восени?), і аж ніяк не «змушуючи» персонажів задля уявної реалістичності робити підлі вчинки. Притому не виглядали герої й цукорно-сиропними – ні, вони сварилися, сердилися, ображалися, тобто проживали повну гаму як позитивних, так і негативних емоцій.
Музика. Написана у традиційному для сучасного кінематографа симфонічному стилі (що звучить набагато приємніше, ніж кіношна музика сорокових-п’ятдесятих). Добре підсилює те, що відбувається на екрані. Пісня, що звучить у стрічці, на початку нагадала «Far Over the Misty Mountains Cold» (у тому виконанні, яке було у фільмі). Але, на щастя, далі розумієш, що мелодія все ж таки відрізняється.
Монтаж. Не можу назвати ідеальним, зважаючи на те, що я помітила місця, які мали б бути розширені у ТБ-версії. Але, з іншого боку, в мене перед очима стоїть напад на Лелече – неймовірно чітко вписані у музику дії, ніби танок. Тож з розмовами про монтаж я б почекала до того, як подивлюся серіал.
Костюми. Одяг русичів я б радо роздивилася б на стоп-кадрах або у якомусь музеї кіно. Усі ці строчки вручну, вишивки тощо. Це не історична реконструкція. Але як стилізацією я просто замилувалася.
В костюмах Оленки та Вітька мені вбачилося деяке перегукування, не знаю, навмисне чи ні – аплікації на кофті Віті, аплікації на блакитній сукні Оленки…
І, на додачу до красивих костюмів, у фільмі безодня казково-прекрасної, хоча й трохи сумної, адже дія відбувається восени, натури.
Останній плюс – роман був написаний у кінці вісімдесятих чи на початку дев’яностих, але осучаснення реалій «нашого часу» проведене дуже вдало.
А найголовніше – я ні на мить не занудьгувала навіть на другому сеансі. На мою думку, цей фільм буде вартий перегляду навіть десять років по тому – у колі родини, холодним осіннім вечором під філіжанку чогось гарячого. Чи, можливо, не фільм, а серіал – подивимось, який монтаж виявиться вдалішим (бо, як на мене, і «Метелики», і «Незламна», які теж перемонтували у чотири серії, краще виглядали у прокатній, а не у ТБ-версії).
По-друге, це, знову ж таки, казка. Це не фільм про серйозні підліткові складнощі: суспільну невідповідність оточенню, інакшість, нерозділене або незрозуміле оточуючим кохання, шкільну травлю, якісь психологічні проблеми тощо. Навіть подолання страхів, що пунктиром проходить через усю стрічку, легко вкладається у казкові рамки.
Визначившись із жанром, переходимо до розбору.
Сюжет. Провисів та нудьги я не відчула навіть на другому перегляді. Деякі речі проговорені скоромовкою, але, в принципі, усі рушниці стріляють, усі головні та малі сюжетні арки завершені. Розгледіла декілька моментів, які різонули ще під час першого перегляду: те, що Вітько ніяк не реагує на втрату значка – пам’яті про батька; не показано, як Вітько звільняє руки під час нападу на Лелече, щоб стріляти – перепилив мотузки об чийсь ніж, чи ще якось; легенда про Твердиню та Зоряну: назва «Твердиня» ніде не звучить, і питання Вітька про назву видається трохи дивним. Взнавши, що планується показ у чотирьох серіях, схрестила пальці, аби ці моменти у ТБ-форматі не викликали зайвих питань.
Дуже сподобалося те, що з головного героя не стали ліпити видатного воїна. Він старанно готується до випробувань волхвів – мечем, стрілою та розумом, – але по факту проходить їх завдяки розуму, точніше, чесності. Знання та артефакти з майбутнього не надають Вітькові якихось особливих переваг. Перша спроба втекти з табору половців, яка скінчується невдачею – це просто бальзам на мою душу, адже Вітя цілком природно програє тренованому воякові. Єдине ушкодження, яке хлопець наносить зброєю, – підстрелив одного половця, та й того не до кінця.
Один раз, коли схотілося зітхнути – поцілунок Віті та Оленки. І не через сам факт (він прекрасно позбавляє необхідності казати натужні слова прощання і виглядає набагато доречнішим за них), а тому, що не так давно ми вже бачили поцілунок Росанки та Олешка, – для кожної любовної лінії хотілося б чогось особливого.
Бонус до логіки: смартфон! Активно користуються ним лише у перші дні, далі, як і слід було чекати, він розрядився і з історії випав (але до того Вітько з Олешком встигли наклацати чимало веселих світлин).
Мова героїв у фільмі. Це було моє найбільше побоювання, яке цитати тільки підігріли, оскільки у пам’яті по сей день живий «Лускунчик» Кончаловського, де спроба втулити сленг скінчилася цілковитим фіаско. Жоден середньостатистичний підліток не послуговується стерильною літературною мовою. Але сленг – це штука, яку слід використовувати дуже обережно, оскільки вона оновлюється з кожним роком і з кожним поколінням. Це яскравий часовий маркер, і надмірне вживання сленгу вже за п’ять років здатне зробити твір нецікавим.
Одначе ні. Підліткову мову передавали здебільшого просторіччями, а зі сленгових словечок відібрали досить сталі, які використовуються вже декількома поколіннями. Проникнення сучасних виразів у мовлення богатирів теж показано органічно і не виглядає заграванням з аудиторією.
Не менш соковита та «смачна» мова діда Овсія, хоча це заслуга не тільки сценаристів, а й, як я встигла побачити, самого Володимира Рутківського, зокрема слово «жевжики».
Дякувати Богу, відсилка до укрполітики – одна-єдина. ІМХО, навіть коли забудеться підґрунтя, ця ситуація виглядатиме смішно.
Загалом, розповідаючи про текст, дуже важко не розтягнути весь фільм на цитати. Жартів нижче поясу майже немає. Єдиний раз, коли вони з’являються, абсолютно вкладається у рейтинг PG і, як на мене, виправданий: Олешко знущається з ворога і намагається змусити того втратити обережність. Отож, його коментарі – явище того ж порядку, що й задирання шотландцями кілтів. Грубо, так; але ситуація сприяє.
Однозначний плюс – це те, як були прописані смерті персонажів. Відчайдушне або стиха-сльозливе «Ні-і-і!» у момент смерті використовувалося так часто, що зараз здатне викликати лише почуття ніяковості за сценаристів. Одначе «ні»! Першій сцені можна поставити четвірку – бо постфактум «ні» таки звучить, але самий момент смерті без нього обходиться і гарно розкриває загиблого і оточуючих. Друга смерть персонажу, причому з табору антагоністів, показана набагато коротше і стриманіше, і це – тверда п’ятірка.
Власне персонажі. У фільмі лишилися нерозкритими половці, окрім Тугарина, Тугар-хана, такого собі Квазімодо Давньої Русі. Можливо, їм приділять більше уваги у серіалі, можливо, це зробили навмисне, аби не показувати антагоністів із людським обличчям. Статисти-половці нагадують імперських бойовиків із «Зоряних війн»: така ж тупа і невблаганна маса.
Зате решта запам’ятовується – бодай одним реченням, одним вчинком, але врізається у пам’ять. Вони вийшли живими. Притому живість забезпечували якимись дрібничками, наприклад, любов’ю до яблук у Іллі (у романі він цупив у діда Овсія черешні, але які черешні восени?), і аж ніяк не «змушуючи» персонажів задля уявної реалістичності робити підлі вчинки. Притому не виглядали герої й цукорно-сиропними – ні, вони сварилися, сердилися, ображалися, тобто проживали повну гаму як позитивних, так і негативних емоцій.
Музика. Написана у традиційному для сучасного кінематографа симфонічному стилі (що звучить набагато приємніше, ніж кіношна музика сорокових-п’ятдесятих). Добре підсилює те, що відбувається на екрані. Пісня, що звучить у стрічці, на початку нагадала «Far Over the Misty Mountains Cold» (у тому виконанні, яке було у фільмі). Але, на щастя, далі розумієш, що мелодія все ж таки відрізняється.
Монтаж. Не можу назвати ідеальним, зважаючи на те, що я помітила місця, які мали б бути розширені у ТБ-версії. Але, з іншого боку, в мене перед очима стоїть напад на Лелече – неймовірно чітко вписані у музику дії, ніби танок. Тож з розмовами про монтаж я б почекала до того, як подивлюся серіал.
Костюми. Одяг русичів я б радо роздивилася б на стоп-кадрах або у якомусь музеї кіно. Усі ці строчки вручну, вишивки тощо. Це не історична реконструкція. Але як стилізацією я просто замилувалася.
В костюмах Оленки та Вітька мені вбачилося деяке перегукування, не знаю, навмисне чи ні – аплікації на кофті Віті, аплікації на блакитній сукні Оленки…
І, на додачу до красивих костюмів, у фільмі безодня казково-прекрасної, хоча й трохи сумної, адже дія відбувається восени, натури.
Останній плюс – роман був написаний у кінці вісімдесятих чи на початку дев’яностих, але осучаснення реалій «нашого часу» проведене дуже вдало.
А найголовніше – я ні на мить не занудьгувала навіть на другому сеансі. На мою думку, цей фільм буде вартий перегляду навіть десять років по тому – у колі родини, холодним осіннім вечором під філіжанку чогось гарячого. Чи, можливо, не фільм, а серіал – подивимось, який монтаж виявиться вдалішим (бо, як на мене, і «Метелики», і «Незламна», які теж перемонтували у чотири серії, краще виглядали у прокатній, а не у ТБ-версії).
Немає коментарів:
Дописати коментар