Астрід Ліндгрен
«Брати Лев’яче Серце»
«Роня, дочка розбійника»
«Міо, мій Міо»
Туве Янссон, «Все о муми-троллях» (і заразом придумати, як би позбутися жаху з Дядьком-Паньком, від якого я ледь не вбилася об фейспалм)
Александр Волков
«Зодчие»
«Скитания»
«След за кормой»
«Чудесный шар»
«Таємниця покинутого замку» з іл. Ангеліни Канкави.
Толкін
Дванадцятитомник «Історія Середзем’я». Будь-якою з відомих мені мов.
1, 2: Книга утраченных сказаний, I та II
3. The Lays of Beleriand
4. The Shaping of Middle-earth
5. The Lost Road and Other Writings
6. The Return of the Shadow
7. The Treason of Isengard
8. The War of the Ring
9. Sauron Defeated
10. Morgoth's Ring
11. The War of the Jewels
12. The Peoples of Middle-earth
«Володар Перстнів» та «Хобіт» англійською.
«Володар Перстнів», пер. Олени Фешовець
Ольга Брилева
«По ту сторону рассвета», 1 том или оба
Гм. В теорії доступними з цього є хіба що словники та ТПЗ. Решту давно вимели з продажу.
«Брати Лев’яче Серце»
«Роня, дочка розбійника»
«Міо, мій Міо»
Туве Янссон, «Все о муми-троллях» (і заразом придумати, як би позбутися жаху з Дядьком-Паньком, від якого я ледь не вбилася об фейспалм)
Александр Волков
«Зодчие»
«Скитания»
«След за кормой»
«Чудесный шар»
Толкін
Дванадцятитомник «Історія Середзем’я». Будь-якою з відомих мені мов.
3. The Lays of Beleriand
4. The Shaping of Middle-earth
5. The Lost Road and Other Writings
6. The Return of the Shadow
7. The Treason of Isengard
8. The War of the Ring
9. Sauron Defeated
10. Morgoth's Ring
11. The War of the Jewels
12. The Peoples of Middle-earth
«Володар Перстнів» та «Хобіт» англійською.
«Володар Перстнів», пер. Олени Фешовець
Ольга Брилева
«По ту сторону рассвета», 1 том или оба
Гм. В теорії доступними з цього є хіба що словники та ТПЗ. Решту давно вимели з продажу.
Ого, скільки! Ти коли все встигаєш?
ВідповістиВидалитиНасправді я нічого не встигаю) Це те, що я так чи інакше вже читала (окрім хіба що "Синіх вод") і хочу мати в паперовому варіанті.
ВидалитиХоча згадується анекдот на тему: "При правильному підборі літератури для туалету можна отримати непогану освіту".
Привіт, Олександро! Наперед вибачаюсь за "прорвану греблю" в недоречному місці, але я не знайшла вас в соціальних мережах, а дуже хочеться познайомитися особисто) У всьому винна "Таємниця Покинутого Замку", прочитана мною у віці 7 років, пропущу всі "освідчення в коханні" цій чудовій казці, скажу лише, що єдиною психологічною травмою в моєму щасливому дитинстві було закінчення "Таємниці...") Я, до речі, прочитала її першою із Смарагдової гексалогії (у мене з дитинства все не так як в людей), але все було зрозуміло, бо раніше дивилася мультфільми по перших трьох книгах та й у Вступі "Таємниці" коротко викладений зміст попередніх частин, потім я ознайомилася з рештою казок вже в правильному порядку, але найулюбленішою все одно залишилася "Таємниця...") Згодом я дізналася про "Смарагдовий дощ", я буквально марила ним, але, на жаль, він так на очі і не потрапив... Минали роки і я все рідше й рідше навідувалася до Чарівної Країни, остаточно поселившись у Великому Світі, але з появою власних дітей знову про неї згадала, коли розповідала доньці про Смарагдову епопею, саме тоді і згадалася моя дитяча мрія про "Смарагдовий дощ", тепер вже доступний завдяки Інтернету. Але всьому свій час, і занадто дитяча 7 частина в порівнянні з "Таємницею..." мене взагалі не вразила, можна було спокійно згортатися і йти спати, так ні, чорти мене потягнули до фанфіків... І що ж, за три місяці я перечитала всі доступні в Інтернеті на всіх можливих ресурсах фанфіки найрізноманітніших жанрів і рейтингів ("13 днів..." якраз входить в трійку моїх лідерів) і відчуваю, що коли не почну з кимось з адекватних однодумців спілкуватися, то вже цей удар Долі точно не витримаю))) Жартую, звісно витримаю, бо подарувала доньці в грудні "Таємницю..." (як ви вже здогадалися, першою з усього циклу) із суперовими ілюстраціями Канкави (моя дитяча, проілюстрована Владімірским, має статус музейного експонату і видається на руки тільки в моїй присутності) і тепер тільки й розмов про рамерійців (віддаю урфіністці-Канкаві належне, хоча Ільсор в окулярах -
ВідповістиВидалититрохи зненацька))) З книгою мала хутенько впоралася, прозвучало питання "А що далі?!", на котре довелося розказувати "Смарагдовий дощ", наразі я переповідаю їй пригодницькі низькорейтингові фанфіки, дозволені цензурою), інколи вона щось сама вигадує і тоді я вже перетворююся на вдячного слухача...) Ну та й в арзаків і менвітів треба обов'язково погратися, як же без цього? (мама нарешті надолужує згаяне в дитинстві)))
Ще одне рідне прізвище потішило моє короткозоре око - Рутківський, бо другою після "Таємниці..." в дитинстві була "Гості на мітлі", така добра, світла і повчальна казка, що аж дух захоплює, в ній так само хочеться опинитися, як і в Чарівній Країні, і вона досі перечитується з величезним задоволенням, як і багато років тому...
Побачила ще одну тему, котрою дуже цікавилася в юності - Чорнобилем. Десь в 12 років я випадково побачила один художній вітчизняний фільм про події 26.04.1986 в Прип'яті (думаю, що в Прип'яті, те місто тоді найбільше постраждало), важкий, але дуже потужний (шкода, що назви не пам'ятаю), він справив на мене таке гнітюче сильне враження, що захотілося глибше зануритися в цю тему... З літератури, що знайшлася в бібліотеці нашого провінційного містечка, були "Марія з полином..." Яворівського і публіцистика Ю. Щербака, я навіть мріяла побувати в зоні відчуження, як писав "живий класик" Л. Подрев'янський, "О Данія, о юність парубоцька..."))) Сподіваюся, що хоч ця мрія дитинства не збудеться)))
Для початку, думаю, вистачить))) Дякую вам за вашу творчість, бажаю натхнення і успіхів, набираюсь нахабства і чекаю на відповідь)))
Наталя Барвінська
Не знаю, що й відповісти. Вітаю, пані Наталю.
ВидалитиЯкби ви мене відшукали у соцмережах, то я б, скоріше за все, проігнорувала запит, бо додаю лише тих, з ким знайома особисто. У блозі бар’єри нижчі.
Сказати чесно, до «13 днів» у мене зараз дуже складне ставлення. Як ви могли помітити, я там не єдиний автор, і з початком окупації Криму співавторство перервалося з політичних причин, через що друга частина лишилася завершеною десь на третину, а третя і четверта – наполовину. Хоча я не приховувала від початку, що вношу у «13 днів» (як і у сценарій) прозорі паралелі з відносинами України та Росії, для співавторів моя політична позиція і моя реакція на Крим та на Донбас виявилися, скажімо так, дещо несподіваною, а їхня для мене – неприйнятною.
Тему далі не розвиватиму, з весни 2014 року на політичні теми у своїх блогах наклала вето. З радістю поспілкуюся на тему «Таємниці», рамерійців і Чарівної Країни загалом.
Про «Смарагдовий дощ» скажу так: в мене є не тільки він, ще й інші продовження від того ж автора, але чим далі у ліс, тим товстіші партизани. Юрію Кузнєцову варто було б писати абсолютно окремі книжки, у нього виходять гарні казки у стилі раннього Рутківського, але це не Волков. Зимітувати стиль досить складно, але можна було б узяти решту того, що робило Волківські книги такими привабливими. Не тулити якісь любовні історії (тут вдалося). Не повчати і не загравати з дітьми (а оце, на жаль, ні). Багато чого можна ще пригадати, але найголовніша з ознак – Волков не боявся викладати болючі дорослі теми простими і зрозумілими дітям словами, його книги «дорослішали» за рівнем проблематики, а не за рівнем викладених у тексті теорій. Волков аніяк не намагався русифікувати текст, на відміну від Кузнєцова або, не проти ночі згадуючи, Сухінова, (ну, наприклад, він не став робити чергову «Аню з Зелених Мезонінів» і назвав Елліну молодшу сестру Енні – і нічого, народ нормально поставився до того, що це зменшувальне від Анни).
Але до цієї книжки в мене таке ж подвійне ставлення. Певне, таке саме, що й до «По ту сторону світанку». Я хотіла продовження книг Волкова, де б відбувалася дія на Рамерії – бо, з огляду на інтенсивний розвиток подій (рівень загрози росте від книги до книги) у Волкова, це було єдине можливе логічне продовження, оскільк після загрози усій Землі будь-яке подальше продовження на Землі і в Чарівній Країні виглядало б блякло. Я хотіла роман про Фінрода, а не кілька сторінок у «Сільмарилліоні». І в обох випадках, попри всі недоліки, я відчула, що крізь вихор авторських помилок до мене озиваються світ Рамерії і світ Середзем’я. У Кузнєцова косяків було більше, аніж у Брильової, але бодай на кілька митей я все ж таки перенеслася на сріблясту планету – і за це йому вдячна.
Щодо Чорнобиля… Найімовірніші фільми, які ви могли дивитися в дитинстві – «Розпад» (здається, найперший художній про катастрофу, але він не повністю про неї і про Прип’ять) або «Чорнобиль. Останнє попередження» (але його знімали у США). Більше старих художніх про Чорнобиль і не пригадаю, хоча тему перегребла добряче.
ВидалитиПривіт, Олександро! Почну з того, що "всі пани в Басанії", так що можна просто Наталя, а ще я страшенно не люблю, коли мені "викають" - мені 35, а почуваюсь тоді на 40)))
ВидалитиУра, ура, нарешті в мене на схилі віку віднайшовся дорослий, що поділяє мої дитячі літературні вподобання! В дитинстві в плані Волкова я знаходилася в комунікативному вакуумі, бо мої однолітки не мали зеленого поняття про Смарагдове місто (максимум дивились мультфільм), не кажучи вже про Рамерію...) Мені так бракувало однодумця, і ось через декілька років з'явилася ти... на світ!)))
Прикро, дуже прикро, що співавторство припинилося за таких обставин... Я завжди вважала фанів "Таємниці..." людьми прогресивними і незаангажованими, але, виходить, що в наших сусідів мізки промиті незгірш менвітських... Значить, арзаки на свободу заслуговують, а українці - ні (хоча ти не конкретизувала, де саме водяться чорні тигри, якщо все-таки в Україні, то це вдвічі сумніше) З роками я дійшла висновку, що не варто шукати арзаків і менвітів десь за три дев'ять небес, вони серед нас: хто забув рідну мову і свою свободу? Хто повірив в те, що нездатний ні на яку іншу роботу, окрім чорної, в своїх сусідів? Арзаки хоч прагнули звільнитися (хоча це одне з багатьох протиріч "Таємниці..."), а нашим в переважній більшості все по цимбалах, бо в справжньому неказковому рабстві нація вироджується... Але ж ми можемо працювати не тільки руками, а й головою, принаймні, раніше могли (Корольов за національністю був українцем, так що Ільсорнаш!))) Коротше кажучи, я твою політичну позицію поділяю і з превеликим задоволенням поскандую "Путін - Гван-Ло, ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла!...)))
О так, косяків у Кузнєцова було більше, ніж годиться, чого варта тільки столиця Рамерії) Мене в продовження - якихось там "Перлин" та іже з ними навіть Ільсором не заманиш!) Я, як згадувала вище, прочитала майже всі на світі фанфіки про рамерійців і впевнено можу сказати, що поруч з левовою їх часткою Кузнєцов навіть і не валявся!) Народ, напевно, збагнув, що раз не подобається продовження улюбленої казки, слід написати власне - глибше, серйозніше і більш захоплююче) Деякі з них я взагалі мрію придбати в якості справжніх книг, щоб регулярно перечитувати без шкоди для зору) Про існування Сухінова я взагалі дізналася завдяки фанфікам - ну, чесно кажучи, до чаклунів і чаклунок я ще змалку була байдужою, дива мене приваблювали лише в контексті соціальних проблем, як, наприклад, в "Країні Сонячних Зайчиків" чи в "Гостях на мітлі"... "Маленька Баба-Яга" теж взірець такої повчальної дитячої літератури. До речі, в мене є "Роня, дочка розбійника" видавництва "Веселка" 1987р., якщо ти її досі не знайшла, я тобі вишлю)
Так, так, це був "Розпад"! Я відшукала те місце із загубленим хлопчиком і кошеням - не витримала і декількох секунд, закрила відео... Напевно, я його вдруге так і не подивлюся... А "Останнє попередження" чомусь не вразило, я його побачила вже після "Розпаду", але жодного епізоду в пам'яті не закарбувалося.
Шариков – не надто вдалий приклад для наслідування) Після сімдесяти років винищення інтелектуальної еліти нам конче потрібно її відроджувати, а це починається у тому числі і з поваги до самих себе.
ВидалитиУ відповідь хочеться процитувати Лайонела Лога: «Мій замок – мої правила». Я все ж таки віддаю перевагу «пані/пане/панове» і «ви» – в обох напрямах. Незалежно від віку мовця, хоч би він був і вдвічі молодший за мене, а хоч би і старше. «Ти» – лише до найближчих друзів і далеко не до всієї моєї численної рідні.
Пробачте, пані Олександро) Ви маєте рацію - культура шанобливого звертання в нас дійсно знаходиться в плачевному стані і від "женщини", "мущин" робиться тоскно на душі) Проживши 10 років в Тернопільській обл., я дійшла висновку, що найліпше, що тут є - це "пані/пане/панове", от тільки рівень ввічливості не завжди відповідає рівню поваги ...) А на рахунок "ти" - то це, напевно вплив К. Москальця, не вдаватимуся до цитат, в цьому я трішки погарячкувала, але, сподіваюся, цей прикрий інцидент вже вичерпано, і подальше наше спілкування відбуватиметься без непорозумінь)
ВідповістиВидалитиПовернімося ліпше до "Таємниці..." на українській мові з ілюстраціями Канкави. Хоча українська - моя рідна мова, але все-таки читати книги найліпше мовою оригіналу, бо навіть при найточнішому перекладі втрачається особливий ритм, що ніби є основою словесного візерунку... Відразу на гадку приходить розділ "Арзаки і менвіти" - російською просто поезія в прозі, а при перекладі навіть наголоси змістилися - і дива вже немає... Це моє особисте враження, можливо ви зі мною не погоджуєтеся) Я пам'ятаю ваше обурення на форумі недолугим українським перекладом - із завмиранням серця читаю улюблений "сріблястий" абзац - та ні, з листям все гаразд, можна вже полегшено видихнути, так ні - сюрприз шановний пан Сидоров все-таки підклав: "Прибулець (а це був Мон-Со) однією рукою згріб Ментахо, хоча ткач був чималенький на зріст. Ельвіну, як пір'їнку, підхопив інший і, підштовхуючи, вони вивели їх на вулицю." Овва, виявляється, Мон-Со викрадав стареньких з помічником, оце так поворот!) Це найбільший "ляп" пана Сидорова, можливо я не занадто прискіпливо вчитувалася в текст, але загалом переклад ліпший за той, що ви сварили)
>сподіваюся, цей прикрий інцидент вже вичерпано
ВидалитиТак, звісно)
>російською просто поезія в прозі, а при перекладі навіть наголоси змістилися - і дива вже немає
О, так. Найпоетичніший розділ з усієї «Таємниці». Ще подібна ритміка – НМД, нервова, непевна, схожа на передсвітанковий сон – трохи пробивається наприкінці, вже після перемоги, але її там надто мало.
У тому уривку в перекладі Зяблюка мені сподобалося хіба що слово «леліють», воно справді було доречним.
>сюрприз шановний пан Сидоров все-таки підклав
Пані. Ваша тезка, Наталія Сидорова. Та хіба лише один? Щось там було, не пам’ятаю дослівно: «Мене силоміць вдавило в крісло» – у тому розділі, де пілоти поприлипали до Чорних Каменів, і один з них переповідає Мон-Со, що з ним сталося. Силоміць! Себто насильно, примусом – і інших значень у цього слова немає, я, коли це побачила, ще з тиждень розпитувала фахівців з української мови та дивилася довідники. Там мало би бути, як і в оригіналі, «з силою». Складається враження, що це артефакт від гуглоперекладача. Каюся, сама грішна, але ж вичитувати треба!
Я хотіла усю серію, та після таких «даруночків» аж ніяк не піднімається рука витрачати гроші. Хіба що на Ільсора в окулярах – мені це справді сподобалося, і не тому, що я сама короткозора, а тому, що цей Ільсор геть-чисто розриває шаблони казкового і недосяжного принца, та й загалом попирає усі канони зображення цього персонажа.
«Таємниця» – взагалі найскладніша книга з усіх. Для ілюстраторів – багато хто класно робить п’ять книг, а на шостій його тягне невідомо куди, аби лише «екзотично». Для перекладачів, особливо на споріднену мову, вона перш за все розставляє пастку різкими змінами стилів. І «Арзаки та менвіти», і «Городник Урфін Джюс», наприклад – ці розділи сильно відрізняються від основного масиву тексту. Майстер міг би знівелювати цю різницю, нехай ціною нестовідсоткової передачі смислу, та, на жаль, і цього разу дива не сталося, і воно стало випирати ще гірше. І так, в ній дуже складна ритміка – і, скоріше за все, в українському варіанті її казковість губиться через те, що перекладач лишає такий самий ритм, таку ж послідовність слів, як і в російській. А ще постає питання: що ж робити зі смисловими невідповідностями між розділами та ляпами, як-от «сяюча планета», помітна на відстані кількох світлових років – чи лишати, як є, чи обережненько виправляти… Зараз читаю «Пекельну ущелину» Буссенара – там перекладач не постидався зробити текст трохи ближчим до історичних реалій, хоч би і зазначивши, що в оригіналі було інакше.
Вкотре переконуюсь, що переклад на споріднену мову - справа кропітка і невдячна, бо той, хто вперше ознайомився з твором на мові оригіналу (в даному випадку з "Таємницею..." на російській), чомусь відчуває дискомфорт, перечитуючи його українською, і сприймає текст трохи по-іншому, хоча в повсякденні думає і розмовляє українською, і взагалі, по великому рахунку, залишається незадоволеним, здавалося б, досконалим перекладом...) "Майстра і Маргариту" українською я взагалі не сприймаю) Так само, як Григора Тютюнника російською...
ВідповістиВидалитиТак, "Таємниці..." добряче дісталося і від перекладачів, і від ілюстраторів...) Чого вартий безбородий Баан-Ну Коваля і Мон-Со з м'ячиком!) Художник в дечому співавтор, адже він остаточно "вдихає життя" в персонажа, а що подумає 7-річна дитина про панка Кау-Рука, здається, Бахтіна?) Хтось взагалі перетворив Ільсора на Мальвіну))) Так що Канкава на фоні тих митців ледь не художник епохи Відродження!) І дуже добре, що Ільсор в неї спочатку розумний, а вже потім гарний) Пані Канкаві було неважко руйнувати шаблони зображень вождя арзаків, бо сприймати його художниця почала тільки під час роботи над "Таємницею...")Звісно, і неозброєним оком помітний її "урфінізм", думаю, що в ілюстратора не повинно бути улюбленців... Може Владімірський і симпатизував Ільсору, але в тексті неодноразово згадувалась його привабливість, тоді як Урфін-мачо вже "отсебятина" Канкави, хоч і дуже вдала) Трохи дратує невідповідність ілюстрацій з текстом, наприклад, де відкидні опори гігантської триноги у футуристичного космічного літака Канкави?) Адже з опису зрозуміло, що "Діавона" - ракета, ну можливо і не ракета, але точно не такий зореліт, яким зобразила його Канкава... Далі - Тім у "спортивному" костюмі та ще якісь незрозумілі, типу чарівні мотузки, за допомогою яких каміння Гінгеми міцно тримає гвинтокрили коло себе... Цікаво, ілюстрації пані Канкави прикрашають тільки україномовну серію? Бо якщо мова російська, буде той випадок, коли Ільсору цілком реально "натереть очки")))
Та справа не в близькоспорідненості мов, справа у перекладачах, які часто працюють «на відвали» і думають, що споріднені мови – це тьфу, взагалі не переклад. Пам’ятаю, якось я читала Анатолія Алєксіна українською – я взагалі не збагнула, що це не російською писалося, аж поки не стріла його біографію та книжки в оригіналі. Або Гоголь – я його взагалі російською читати не можу. Шкода, не пам’ятаю імені перекладача і подивитися зараз нема де, але текст він переграв блискуче. А є в мене і не надто вдалий досвід – переклад Василя Земляка російською, «Лебедина зграя» і «Зелені млини». Не плювалася тільки тому, що на той момент дістати оригінал було ніде, а почитати хотілося. Тютюнник порівняно з ним – це взірець вдалого перекладу.
ВидалитиДумаю, сучасна семирічна дитина Бахтіна взагалі не оцінить. Та, на мій погляд, те, що зараз з усіх прасок не транслюють «батька народів» – лише на краще.
Про «натереть очки» – це супер! Ні, ілюстраторка казала, що її малюнки будуть тільки у перекладеному варіанті.
Ми з малою нещодавно для інтересу порахували в новій "Таємниці..." Ільсорів і Урфінів - мені здавалося, що Урфінів більше, на щастя, я помилялася - Ільсорів 17 (навіть 18, беручи до уваги в скафандрі у відкритому Космосі), а Урфінів 12...) Уявляю, якби "Таємницю..." заходився ілюструвати Єрко! Ні, я навіть такої краси і уявити не можу - Смарагдове місто і рамерійський пейзаж з-під його пензля точно б наштовхнули на думку, що вони існують насправді) А менвітський мундир пан Єрко так "розшиє" орденами, що сам Гван-Ло помре від заздрощів!) Пригадую, як сама хвилинами "зависала" над його ілюстраціями в "100 казок", відмічаючи найдрібніші деталі інтер'єру чи просто розглядаючи фактуру тканин, ось кому під силу візуалізувати диво - і белліорське, і рамерійське)
ВідповістиВидалитиЯ збагнула, що допустила таку ж фатальну помилку, як і мій тато багато років тому, розповівши мені свої улюблені "Людину-амфібію", "Людину-невидимку" та "Голову професора Доуеля" - коли я вирішила вже самостійно ознайомитися з вищезгаданими творами, вони мені не те що не полюбилися - взагалі не зацікавили, зараз уже і не пригадаю нічого, вартого уваги, окрім самого сюжету... Так от і я: розказала доньці всю смарагдову епопею як і решту своїх улюблених казкових повістей, а тепер дивуюся, чому їй нецікаво читати хоч би тих самих "Гостей на мітлі", "Таємниця...", правда, її захопила, і вона просить продовження, але я бачу, що це далеко не моє "повне смарагдове занурення"...) Можливо, в наш час на більше й не варто розраховувати, для сучасних дітей книги - вже не єдине джерело емоційної втіхи, але так хотілося, щоб і донька кращі роки свого життя провела в Чарівній країні...)
Помітивши, що зараз найцікавіші рамерійські пристрасті вирують тільки в Дайрі-щоденниках, я все-таки вирішила там зареєструватись, щоб отримати сякий-такий доступ, але "і знову невдача спіткала радянських спортсменів...") Билась-билась об ті ніки-каталоги, в результаті мені все одно ввічливо відмовили, і я, спіймавши чергового облизня, залишила всі спроби пробратися на тайгерблецьку "Діавону" - на ній, як у відкритому Космосі, ретельно задраяні всі люки і самодостатній екіпаж вже не потребує стороннього втручання)))
Єрко – це дійсно щось неймовірне.
ВидалитиХоча від ілюстрацій, наприклад, у стилі Олени Куканової я б теж не відмовилася. Хоч би й від олівцевих, а ще краще – від акварельних. Але, на жаль, вона не фанат «Смарагдового міста».
Самодостатній екіпаж – дуже влучний опис. Хоча… скажімо так, він вже настільки самодостатній, що сторонній людині там буде просто нецікаво. Щось варте уваги, у тому числі з художньої точки зору, мало лишитися у «Світі Волкова», а пізніше, те, що не викладалося у відкритий доступ, – елементарно нудно. Персонажі з живих героїв перетворилися на функції, на ляльок, на яких приміряють різноманітні платтячка – у тому числі в прямому сенсі. Ну й надмірне проникнення реального життя у текст на якість цього тексту вплинуло не кращим чином.
Мені дуже не вистачає сьомої книги про Рамерію, але, перечитавши безодню усілякого-різного, я зараз думаю, що краще вже читати шість книг і марити про сьому, аніж отримати сьому і розчаруватися, бо Волкова немає, а поєднати книгу для дітей і цей тривожний нерв, казку та глибокий смисл – то мало кому дано. І такі автори найчастіше пишуть своє, а не беруться продовжувати чуже.
Є одна пісня, здається, авторства Ліни Воробйової… І в ній – отакі строчки:
Греза прекрасная, тайна далекая,
Вечно стремлюсь к тебе, недостижимая.
Ты – над морями звезда одинокая.
Светом твоим вся судьба моя движима,
Отож, неіснуюча сьома книга і навіть розшукувана передсмертна редакція «Таємниці» – це та сама недосяжна мрія, яка, втім, здатна дати людині непереборні сили.
Але до таких книг людина має приходити сама – коли вона буде готова сприйняти історію, життя саме її підведе. І вони в кожної людини свої.
Так, сьомої книги про Рамерію вже не буде, і з цим треба якось жити далі... Краще за Волкова може написати тільки Волков, решта, навіть дійсно талановиті письменники, можуть вразити і навіть полюбитися, але це буде вже зовсім інша Рамерія... Адже людина в першу чергу пише про себе, а думати і відчувати, як Волков, ніхто не зуміє... В тій купі фанфіків в першу чергу висвітлюються якості, світогляди і характери їх авторів - комусь бракує любові, тепла і обіймів, хтось намагається подорослішати, хтось не намагається подорослішати, хтось вірить у перемогу добра над злом, хтось бачить тільки смерть і розруху (втішає, що останніх мало, все-таки прихильники "Таємниці..." - невиправні оптимісти) Народ в такий оригінальний спосіб вирішує власні проблеми і шукає відповіді на свої питання, чому б і ні, якщо це їм дійсно допомагає) А тайгерблецька "Діавона" - напевно найяскравіший приклад такої психологічної взаємовиручки, ще трішки, і вона перетвориться в палату Будинку Життєрадісних, де люди вже не розрізняють реальність і вигадку...) Як писав Лазуткін у своєму вірші "Політ нормальний, мамо"
ВідповістиВидалитиМожливо ми не звідси ми трохи космонавти
Ми справжні камікадзе ми летимо в трубу
От хто мені найбільше подобається з фрікрайтерів, це - Айронмайденовський, в нього, принаймні мені так здається, персонажі не перетворилися на функції, до того ж хлопака майстерно володіє словом і не втрачає відчуття ритму, завдяки чому від його творів залишається відчуття довершеності і цілісності, і Айронмайденовському (впору скоротити його нік до чотирьох складів, як Урфін ім'я свого пугача) вкотре вдається переконати читача (тобто мене), що все так і було насправді... десь в паралельному вимірі в іншому Ранавірі - вже не волківському, чи на іншій Рамерії... А на рахунок художньої цінності... ну мені особисто важливо не що пише фрікрайтер, а як, тобто вимоги не такі суворі, як до справжнього письменника, і на загравання із "слешем" дивлюся крізь пальці) Сприймаю такий, гм, жанр як данину скороминучій моді, хоча й досі не збагну, навіщо він рамеристам здався)