Якщо коротко: сподобалося. Парадоксально: «Кіборги» були виважені до останнього граму, але в мене просто не вийшло переживати за головних героїв. А тут – багато до чого можна присікатися, та натомість історія лишає співчуття. Бо замість усереднених героїв-функцій, кожен з яких має розповісти свою частину задуманого автором, я побачила людей. Навіть сибаритствуюча сволота Муравйов не здався надмірно карикатурним. Принаймні, тим цитатам, що я про нього читала, він відповідав на всі 100% – встрелений у голову морфініст. (І, до того ж, його знімали з нестандартних і шикарних ракурсів – просто бенкет для очей.)
В обох фільмах я знала, на що чекати. В смислі, ні на що добре й світле розраховувати не варто – фінал відомий з історії. Але… але. «Кіборгів» я прорахувала у чотирьох пунктах – в напівзомлілому стані. Тут була притомна, однак вгадати, куди приведе історія, не вдалося жодного разу. Окрім того, що й так відомо: катування та страти заблукалого загону. Навіть широко освітлений момент, коли Муравйов вимагає зустрічати його хлібом-сіллю, а командир загону Гончаренко відповідає: «Приходь, все готово», став неочікуваним.
Головний недолік «Крут» – відчуття, що дві частини картини (любовна лінія vs шпигунська + бою) живуть окремим життям. Або, іншими словами: режисера, він же сценарист, набагато більше цікавив бій, аніж кохання. В принципі, не можу з ним не погодитися, та в результаті сцени з Софією виглядають… як би то мовити… Скажімо так: якби герої промовляли інші слова – нічого б не змінилося. Все у стилі: «Привіт-привіт, як справи» – половину подібних реплік я бачила у розстрільному списку суддів драматургічних конкурсів, та й у моєму особистому переліку на вибування вони на перших місцях: нема чого займати екранний час та місце на сторінці, замість цього можна сказати щось осмисленіше, що краще розкриває ідею/персонажа, рухає сюжет або обидва пункти разом. Паралелі з тенісним м’ячем, тістечками – ну надто в лоб. (Хоча момент, коли за допомогою єврейського евфемізму у контекст 1918 року природно вписують конструкцію, характерну для наших сучасників, мені ду-уже сподобався. Якби ж так само вдало обіграли момент з «мамки-няньки скінчилися».) І в результаті ця лінія віджерла час, який можна було б витратити на додатковий розвиток персонажів-студентів. Безумно класний момент, коли хлопці записуються у добровольці – абсолютно природна розповідь про себе. Та можна було б поглибити їхню характеристику. І шкода, що при фінальному монтажі випали кадри полонення – тоді б не було питань, яким чином Муравйов впорався із тридцятьма бугаями.
І не можу не оминути французьку в кадрі. Не знаю, як там з німецьким акцентом, із французьким – просто жах. Ідея різномовності у фільмі мені подобається, я не з тих, у кого від цього виникає «мовна шизофренія». Та попрацювали б над акцентами, як-от… ну, скажімо, «Той, що пройшов крізь вогонь». Там по ходу історії теж звучать чотири чи то навіть п’ять мов (не пам’ятаю, хоч бийте, чи була говірка ірокезів), але з вимовою усе добре.
Із недавніх українських фільмів «Крути» нагадали мені «Моя бабуся Фаня Каплан». Нібито історичне кіно, але насправді – мелодрама в історичному антуражі для масового глядача. Це не погано. Це, навпаки, дуже добре. Сто разів казала і сто перший повторю: масове – це не погане. Без масового немає елітарного.
«Крути 1918» – це історія крутської трагедії для чайників. Особисто я з 8-9 років знала про епізод, коли Київ боронили студенти, але без причини і без детального перебігу подій: через фольклор. Знала і про повстання на заводі «Арсенал» – взагалі не пам’ятаю з якого віку, бо прогулянки Києвом з мамою, з обов’язковим виходом на станції «Арсенальній», бо два ескалатори ж! – це вже геть глибоке дитинство, але про назву на честь повстання мені звідкілясь було відомо ще тоді. Табличка пам’ятна, прочитана від нудьги, була на тій станції, чи що? Але пов’язати ці дві події у систему змогла лише завдяки цьому фільму. І прив’язати їх до третьої – підписання Брест-Литовського договору та короткого визнання незалежності України у світі.
+ Коментар збоку від матеріалознавця та металурга: «Особисто я у фільмі побачила два ляпи. Перший – при повстанні на заводі «Арсенал»: такого скла на початку ХХ століття ще не виробляли. Другий – показаний будинок, зроблений з цегли, яку, знову ж таки, на початку ХХ століття не виробляли. До решти присікатися не можу!»
P.S. Студенти. Тоді і тепер. Першою реагує молодь. І чудово розумієш обидві сторони – і тих, хто боровся, і тих, хто хотів усе поділити і тому повірив обіцянкам про заводи та землю.
P.P.S. І музика. О, музика у фільмі чудова.
Немає коментарів:
Дописати коментар