Правильний підхід, або «Той, що пройшов крізь вогонь»

В перший раз я спробувала подивитися цей фільм як біографічний, і це була моя фатальна помилка.

Перед другою спробою я таки згадала, що режисер зветься Михайло Іллєнко. Це та родина, що екранізувала «Лісову пісню» (фільм 1981 р.), «Геллі та Нока», «Бригантину» Гончара (з якої мені дуже-дуже подобається пісня на вірші Павличка, шкода, кращої якості, знову ж таки, немає), також додала руку до «Тіней забутих предків»… Себто усе, що я до сьогодні дивилася з фільмографій трьох братів, – щось ліричне і щемливо-ніжне, часто-густо з великим домішком містики.

Тому, врахувавши специфіку творчого почерку, я підійшла до «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» (оригінальна назва у титрах), як до фільма-легенди, і з другої спроби я нарешті його відчула.

Сценарій написано за мотивами біографії аса часів Другої світової Івана Даценко. За офіційною версією він загинув під час війни, за неофіційною – підбитий, пройшов нацистські та радянські концтабори і після втечі з СРСР потратив до Канади, де став членом одного з племен ірокезів, а згодом – і вождем. (Інша інформація, яку я чула, більш приземлена – він був не вождем, а тим, хто спілкувався із туристами, водив для них екскурсії землями племені, і тому вдягався максимально антуражно.)

Такі вихідні дані. Що б там не було, але українець, якого доля закинула до племені індіанців – це яскраво. Табори додають людині крутості. На цьому матеріалі можна збудувати багато чого – веселий пригодницький фільм, банальний мордобій, фільм про злих чекістів та вдалу втечу з СРСР… Іллєнко ж обирає легенду і містику.

Це той варіант, коли всюдисущі козаки-характерники не псують картину, а, навпаки, органічно перегукуються із індіанською тематикою, їхніми віруваннями і їхнім ставленням до природи.

На мою думку, ім’я головного героя (він перетворився на Івана Орестовича Додоку) змінили дуже правильно, оскільки містика заводить сценариста далеко від життя Івана Даценка, лишаючи дві основні віхи: літаки та життя в індіанців. І це – велика чесність перед глядачами.

Друге, що мені сподобалося – музика. Легка та ніжна, дуже вдало відтінює настрій фільму.

Третій пункт, який мене особливо потішив – відтворення мовного розмаїття. У фільмі звучить не лише українська, а й англійська, кримськотатарська і російська, але все це подано дуже органічно, мови, відмінні від української, не ріжуть слух.

І лягла на серце фінальна сцена – за якою відкривається ціле життя, але режисер вчасно ставить крапку і лишає нас у ту мить, коли головний герой тільки починає його будувати.

Отож, якщо вам хочеться чогось українського і ненапряжного після роботи (хоча й не зі стовідсотковим хепі-ендом), цей фільм – те, що треба.