Вподобання
+ Музика. Як завжди, найсильніша частина проектів арт-групи «Fellowship». Тут менше пісень, ніж у TOTRі, але фонова музика доречна, теми впізнавані, а пісні (особлива та, що на титрах) гарні.
+ Гумор. Жартів нижче поясу не виявлено.
+ Титри з портретами персонажів.
+ Особистий най-най-най момент – сцена у фіналі, коли Віка нарешті усвідомлює, з ким насправді ходила пліч-о-пліч увесь цей час. Щодо сюжетних арок, то найбільше сподобалися друга та третя.
В плані акторської гри, як би дивно це не звучало стосовно аматорського фільму, теж є свої фаворити. Вони, в принципі, збігаються з улюбленими героями. І, може, я саме тому і не сприймаю першу арку а-ля Давня Русь, бо там забагато людей, у чиїх інтонаціях прослизає натужність і неприродність. Мабуть, це мій глюк, та, здається, ближче до кінця фільму навіть головні герої починають розмовляти якось вільніше (не здивуюся, якщо так і є – якщо озвучку писали у хронологічному порядку, і ближче до кінця процесу люди призвичаїлися до мікрофона).
Отож, перша і найголовніша – лиходійка Кароліна. Єдина людина з великим обсягом реплік, до чиїх інтонацій я придратися не можу. А їй доводилося передавати досить широкий спектр емоцій, у тому числі і кричати від люті (а красиво закричати під запис – це та ще задачка).
Бармен – на другому місці. Особливо сподобався на питанні: «Ну що, синку, помогли тобі твої ляхи Ваню, відпочив від комп’ютерів?»
Далі – Маша та король Олаф. Були одиничні моменти, коли актори не дотягнули (Маша – на початку, жалкування про забутий фотоапарат, Олаф – трохи збивається, коли обіцяє поскаржитися у Чарівну Раду), але в цілому вони тримаються дуже достойно.
Парочка міністр Людвиг та його дружина Лізхен. Вони розмовляють дещо театрально, та для казки це нормально, можна списати на підкреслено-перебільшену манеру озвучки, властиву деяким дитячим фільмам та мультфільмам.
Трійця Астрід, Хельга та Еміль. Те саме, що і попередній пункт – інтонації перебільшені, але не натужні.
І ще сподобалася відьмочка зі сцени після титрів.
Десь на початку цього списку могли б бути і мешканці Тривосьмого королівства. Одразу за барменом. Принц Шарль – це третя людина, чиї інтонації мене не різонули жодного разу, просто обсяг реплік у другорядного і епізодичного героя не порівняти. Та біда у тім, що нещасний принц за п’ять хвилин екранного часу вибісив мене так, як не зуміла дістати Кароліна. Не як актор, а через поведінку та історію, прописану сценаристами. І, власне, саме у зв’язку з ним я нарахувала найбільше косяків і найбільше найбільше питань до авторів.
Слизька доріжка
Еразм: Нехай дідько візьме триклятих паломників!
Трофімій: Що ж ці нещасні утнули? (с) «Принцеса Мрія»
Та, власне, нічого. Це той випадок, коли краще було не копати надто глибоко і не розводити зайвий психологізм. Однак, що менша я була, тим гірше відсікала фішки із жанровою специфікою (та й зараз іноді перемикає), тому після першого перегляду в мене була вельми і вельми змішанні почуття.
Найранніше враження від принца (тоді, у цинічній юності) виглядало приблизно так: «Убили? Закономірно. Живий? От блін». Я таки нічого не маю проти типажу «наївний мудрець», у якому несьогосвітність поєднується із позитивними якостями та/або глибокими судженнями. Навіть люблю. За одним-єдиним винятком: коли такий персонаж є або буде чинним правителем. Тоді я хапаюся за голову і подумки сивію, уявляючи, якого лиха він може наворотити. При щирій ніжності і до «Контрольної», і до «Не покидай…», що Шарль (вчиться фехтуванню по книжці, мріє про зустріч з драконом і готовий одружитися з абиким, бо про це попросила… ем… одна надміру правильна дівчина), що Пенап’ю (коли спадкоємець престолу у двадцять років не знає законів своєї країни – це не мила наївність, це діагноз) дратували всю дорогу.
Але не надто належну правителю поведінку ще можна було б списати на жанрову умовність і на те, що правителі – теж люди, а тому вільні проводити відпочинок від державних справ, як їм заманеться. А от моменти з (не)одруженням і смертю мені не полізли навіть із запивкою.
Отож, ситуація:
Принц бачить перед собою своє кохання з першого погляду.
«Кохання» цинічно повертає мрійника з небес на землю і вимагає, аби принц мчав на допомогу принцесі, замкненій у вежі, а потім, як чесна людина, одружився із нею.
Що робить принц?
Еге ж, замість того, аби завойовувати дівчину, що йому сподобалася, погоджується на шлюб із незнайомкою. Навіть у казковому сеттінгу мені тут бракує логіки. І, якби не фраза: «Я навіть радий, що все так склалося», я би подумала, що принц навмисне видав пафосний текст про честь та обов’язок, аби полонянка від такої шлюбної пропозиції сахнулася, як чорт від ладану. Себто і вовки ситі, і вівці цілі, і вівчар живий. Якби там звучало: «Я радий, що…». Або: «Добре, що…» А формулювання з «навіть» змушує думати, що справи були пущені на самопас. Навіть якщо сценаристи зовсім не те мали на увазі.
І другий, ще сумнівніший момент – той проміжок, коли Віка думає, що Шарль загинув [через неї]. Її вини там було не більше, ніж усіх інших, але факт є факт: до втручання бармена Віка не знає, що Шарль лишився живим, і гадає, що той загинув у ході її завдання. А смерть – це той спалах, поруч із яким усе блякне. Особливо для сучасної людини, яка зі смертю стикається не так часто (плюс можна зробити висновки, що у цьому казковому світі воскресіння немає, а от «смерть назавжди», насильницька у тому числі, наявна, ще і як).
Реакція Маші мені видається достовірною – сльози, потім пригніченість і мовчазність. Іванова, коли він осмислює ситуацію з точки зору логіки, – теж. Вікина – не вірю. Між тим, коли падає остання піщинка у годиннику і тим, коли Віка залишає кабінет директора, проходить хвилин п’ять по хронометражу, і хвилин десять-п’ятнадцять максимум за «внутрішньофільмовим часом». Мовчання директорки щодо долі Шарля – ще не впевненість у благополучному закінченні, до слів бармена Віка нічого не знає напевне. Короткуватий проміжок для переходу від самообвинувачення до «Вау!» виходить. Плюс монолог у «Павутині». Спроба удати перед сестрою, ніби нічого не сталося? Але ж ні, наодинці з собою Віка поводиться так само. Та і ця ситуація мала би змусити її повестися якось… доросліше? Не доводити сестрі, що вона і без її допомоги впоралася (брехня), не стрибати до часу через першість на курсі, бо наразі є серйозніші проблеми… Тож не знаю. Це дійсно та ситуація, коли не треба було залазити надто глибоко, але я залізла – і тепер не можу відкараскатися від дуже неприємного відчуття. І, зокрема, саме через це я головну героїню не надто і люблю.
Сценарні лакуни
Мабуть, головна мораль, яку я винесла для себе з цієї казки – у тебе є один шанс на увагу глядача/читача, тому історія має бути розказана одразу і в повному обсязі. Навіть якщо ти початківець і орієнтуєшся виключно на вузьке коло доброзичливих знайомців, не треба сподіватися, що глядач виявиться настільки фанатом, що полізе вивчати профайли персонажів на сайті фільму, на жаль, нещодавно здохлому. Я таки до них долізла. Отож…
Принц Шарль – епізодична роль, але сюжетотвірний персонаж. (Я ж казала, найбільше питань пов’язані саме з ним.) Власне, у хронологічному порядку з нього все і починається. У розширеній версії сюжету третьокурсниця Кароліна за двадцять три роки до того отримує завдання – знайти хрещену-фею для новонародженого принца, але через помилку приводить у Тривосьме королівство злу чаклунку, котра проклинає королівство та руйнує і замок правителів, і всю столицю. Кароліну через те відраховують із школи, і з неназваних причин вона чекає аж до Вікиного третього курсу, аби помститися.
Однак у фільмі не розкривається ані тема бабусі Віки, яка доклала руку до відрахування Кароліни разом із директоркою; ані причину, через яку її відрахували; ані зв’язок із Шарлем – а, якби це все було, фінальний монолог у стилі «Ви всі винні» і напад саме на Шарля (а не на, скажімо, Віку) мали би більшу глибину. Я розумію, що Велике Бамболейо у любительському фільмі зняти нереально. Але цілком можливо було перенести сцену в школі, а на початку, перед титрами, поставити дві сцени з минулого – коли Франсуа з Шарлем знаходять у лісі, кажуть, що замок зруйнований, а їхні батьки загинули, і радять їхати до родинного обійстя Франсуа; і друга – коли Кароліну відраховують зі школи, і вона виходить з кабінету, обіцяючи помститися. Вікових персонажів непрофесіоналам знайти складно, школярку от грає дівчина 25+, так, але Арвен аж півдесятка дітей організували?
Ще, після перегляду сайту, мені не вистачало третьої сцени. Де цар безпосередньо перед приходом Віки і К скаржився би, що має відправляти яблука на експорт, а де ж їх узяти з тими клятими нападами? І дівчата заразом вирішили б і цю проблему, і тоді царева подяка за небачений врожай, знову б таки, виглядала би глибшою.
Я не знаю, коли писалися ці профайли, на початок зйомок чи вже після. Та, якщо це було не безпосередньо перед прем’єрою, варто було б дещо доповнити сценарій. Робили ж для TOTRу дозйомки.
Ліричний відступ про вади
Перший недолік любительських та фанатських проектів – орієнтація на те, що твір не вийде за вузьке коло людей, знайомих зі специфікою певної тусовки. І, як наслідок, якісь жарти / розборки / полеміка, зрозумілі тільки тим, хто всередині кола. Так, наприклад, сталося з цитованою «Принцесою Мрією», де арія Зеленого Рицаря, яка мала би бути про вірність, сильнішу за смерть, перетворилася на оду імператору Мануїлу (наскільки я зрозуміла, то була відсилка до якоїсь рольової гри). Є такі приховані жарти і в «Контрольній», та, на щастя, у лайт-версії – сприйняттю історії це не заважає. Як-от принцеса Астрід, котра тоскними співами доводить своїх вартових до сказу, а у житті – оперна співачка.
Друга проблема – мала кількість людей. Обмежений вибір тих, хто готовий працювати, і ще менший – тих, хто може працювати якісно, себто тих, кого можна поставити на центральні ролі (для кіно це ще болючіше, ніж для театральної постановки, бо треба якось дотримуватися критеріїв зовнішності та віку). «Контрольна» – це, ІМХО, найкращий проект «Fellowship» серед фільмів. Краща матеріально-технічна база, порівняно з першими трьома фільмами, достовірніші інтер’єри, менше косяків у плані операторської роботи (у битвах, наприклад, не так помітна мала кількість масовки, бо оператор зосереджується на крупних планах, ракурсах збоку тощо), менше провалів у динаміці (танок харадрімок – то був страшний сон, тут таких затягнених сцен нема), менше провалів у сценарії, хоч би як дивно це звучало після усього написаного. Не всім акторам-любителям вдалося перейти від «тонни емоцій на слово» до чогось більш спокійного – але жанр казки дозволяв використання вже згадуваних перебільшених інтонацій, які у наступних реалістичних фільмах прозвучали не дуже. Знайти інтер’єри, аби знімати умовне «середньовіччя», шити костюми для масовки – це було складніше, але рольовики у казково-фентезійному антуражі гляділися природніше, аніж при спробі погратися в серйозність та реалізм.
Тому, якщо аматорське кіно вас не лякає, – можна і подивитися. Таки раджу.
Вау. Чернетка, яку я почала як не після перегляду «Контрольной по чудесам», так після перегляду «Не покидай...» так точно. Доводжу до фіналу, еге ж.
ВідповістиВидалити