Перше, що слід зрозуміти, – це не історичний фільм. Це костюмне кіно про умовне ХІІІ ст. Це екшен. Це подеколи драма. Але не історичне кіно. Якщо йти на «Захара Беркута» саме як на історичний фільм, то ви будете розчаровані. Якщо ж ви хочете пригод та перемоги добра над злом в одному окремо взятому куточку України – то ви потрапили саме туди, куди треба.
Щодо екранізації, то автори чесно попередили, що їхній фільм «за мотивами». І, як людині, що у безкомпромісні дев’ять років дуже й дуже вподобала книгу, мені ця чесність сподобалася. Повість Франка – це історичний епос, і фільм передає її найголовніші риси: епічність і прагнення відстояти рідну землю.
Читати далі:
Сценарій загалом
Були деякі суперечливі моменти, були деякі підвисання (див. нижче), але, в цілому, все дуже щільно підігнане одне до одного. Ніщо не з’являється у кадрі просто так, усе, що показують на екрані, рано або пізно спрацьовує. Як-от дівчинка, що по-дитячому безтямно сидить під стіною і ще не розуміє, яка халепа суне на її рідне село.
Гумору мало, але якісний і вище поясу.
Захар Беркут – троль усія України!
Антуражність
«Захар Беркут» – не історична повість. Зі справжніх постатей ми маємо хіба що «Бурунду-бегадира» – хана Бурундая, який, до речі, не загинув у 1242 році, а ще десь півтори десятки років влаштовував напади у різноманітних куточках Русі. Захаром та рештою ми завдячуємо фантазії Франка.
Тож, відповідно до жанру, градус історизації у фільмі не надто високий. Тому народу не жовтили зуби, як у «Парфумері», а дівчатам не надягали перуки на епільовані частини тіла. Та й, сказати чесно, такі заходи віджирали би частину і без того не голлівудського бюджету. Але там, де це не потребувало особливих витрат, постаралися як слід: сажу на пики, бруд під нігті, скуйовджені зачіски, пропотілі аж до масності сорочки… словом, постаралися зробити якомога неідеальну картинку.
Матчастина око не різала. Добра робота з кованим залізяччям – відповідна епосі чорна сталь, з належними завитушками на лезах, з плямками від вугілля в кузні тощо. Мені сподобалися розбіжності в обладунках – легкі монгольські, повноцінні – у Тугара Вовка та його оточення, у «не-воїнів» тухольців – частково саморобні, зроблені місцевим ковалем у міру умінь (не професійним ковалем-зброярем у боярському домі), а частково – зняті з когось. Шкіра з нашитою кольчужною сіткою – найдоступніша річ для звичайних людей.
І тут ще слід пам’ятати одну річ. Я зупиняюсь на цьому так детально для тих, для кого це може бути невідомим чи неочевидним, якщо це вам відомо, то даруйте.
Майже ніхто не з’являється на знімальному майданчику в історично достовірному костюмі. Історичний одяг обумовлений відсутністю знань та можливостей. Шнурівка – відсутністю ґудзиків: ще не винайшли. А також тим, що інакше підганяти одяг по фігурі не вміли, бо не знали не те що витачок, а й по діагоналі краяти до певного часу не вміли. А ще була така штука, як обмежена ширина ткацького верстата = ширина полотна, яке можна на ньому зробити, і це також впливало на розкрій… І в історичного одягу були дві головні задачі: прикрити тіло і показати соціальний статус власника. Все!
Кіношний одяг має інші задачі. Перша – показати картинку, наближену до епохи/антуражу. Друга – це (задача-максимум) додатковий засіб художньої виразності, який на візуальному рівні допомагає розкрити образи і містить символи та/або додаткові підтексти сцени. Саме тому, наприклад, можна побачити простолюдинку у фіолетовій сукні в середньовіччі – бо це добре вирізняє дівчину на тлі решти героїв/природи/підставити потрібне. (Хто не зрозумів – до ХІХ ст., себто винайдення анілінових фарб, пурпур, отримуваний з молюсків, був таким дорогим, що його могли дозволити собі не будь-які королі.) І третя – актори мають у цій всій красі ще й рухатися і грати лицем, не відволікаючись на незручності. Звичайні люди, які до фільму кольчугу надягали… хіба що в іншому кіно, а не воїни, яких готували до подібних навантажень змалечку. Дами, у чийому повсякденні в кринолінах вже навіть і на весілля не ходять. Тому кіношний одяг – картинка, зручність і майже ніколи – повна реконструкція.
Мова
Великий плюс – сучасна літературна українська мова без діалектизмів. З грамотною розстановкою кличних відмінків*, чим часто нехтують перекладачі, що працюють з дубляжем (і якби ж то лише у віршах/піснях, щоб вписатися в розмір). Майже усюди – з прямим, а не інвертованим порядком слів (присудок після додатку/означення, наприклад). Останнім прийомом часто користуються, аби створити казкову чи архаїчну стилізацію, і, скажімо відверто, коли геть-усі персонажі розмовляють, наче магістр Йода, це звучить жахливо. Але Бог милував.
*Була дуже здивована бачити скрізь нарікання на відсутність кличних відмінків, у той час як сама чула їх протягом усього фільму. Що ж за мана, розчула лише з другого разу. І, коротше кажучи, народ бачить і чує те, що хоче. Насправді обидві сторони мають слушність: у кличний відмінок ставилися усі загальні назви (батьку, шмаркачу (с) Тугар Вовк...) і не ставилися імена. Власне, те саме, про що я і казала. Пояснюється це не якимось особливим знущанням над українською мовою, а потребами синхронізації рухів губ у дубляжі. Була дуже здивована про це дізнатися, але фільм таки знімали англійською, оскільки основний акторський склад – англомовні актори, а українською його потім продублювали.
У моїх вустах це звучить дивно, адже філолог (у теорії) мав би ратувати за використання належного діалекту, а саме львівського (бо село Тухля/Тухолька розташоване у Львівській області). Одначе ні. Моя думка така, що українцям перш за все слід навчитися користуватися українською в побуті. Себто перш за все вивчити полтавський діалект, на якому ґрунтується літературна мова та мова усіх офіційних заходів. Специфічні діалекти (бойківський, на який дуже вплинула угорська, львівський, з купою латинізмів, тощо) – це вже наступний рівень складності. Тому сьогодні нам потрібно якомога більше фільмів, книг, реклами, дідька лисого – і все це сучасною літературно українською з мінімальними розбіжностями у стилі і з досить невибагливою лексикою на кожен день. Аби ті, хто не знають мови, але хочуть навчитися, чули, як правильно. І саме тому я вважаю, що ВСЛ, видаючи шикарні книжки у плані поліграфії, чимало шкодить розповсюдженню української – саме задіянням вузькоспецифічної лексики. І саме за кіно та піснями я вбачаю першість – бо вони і називають предмети, і використовують якісь сталі вислови, і дають правильне наголошення. А ще тому, що це – більш масовий продукт, більш широко рекламований, ніж книги – доступний навіть для тих, хто в житті не візьме книгу в руки.
І не можу не відзначити вставлену в кінець цитату Франка і обурене поминання Миколи Яновича на слові «побіда» замість «перемоги» тими, хто не читав. Це оригінальний текст, підкреслюю, який для пересічної людини виглядає лютим суржиком. А тепер уявіть, що б було, якби увесь фільм персонажі розмовляли у такому стилі.
Тепер настав час поговорити про мінуси.
Мотивації
Мені було мало життя тухольців. Себто свято, куди Мирославу привозить Максим, сяк-так дає відповіді, чого вони хочуть: мета тухольців – за всяку ціну оборонити долину, відстояти свій маленький затишний світ, свої правічні порядки (1240-й рік, а вони досі моляться слов’янським богам, на відміну від Тугара Вовка та його оточення), своїх рідних. Все це було, просто хотілося більше, аби кожен з головних героїв «на стороні добра» мав прописанішу мотивацію. Аби їм, навіть знаючи фінал повісті і імена переможців, хотілося співчувати так само, як і Бурунді з Тугаром Вовком. І Захару наприкінці.
Традиційні жанрові граблі
Пастка, куди радо сунуть герої. Надмірна балакучість антагоніста. Хотілося б, аби головний герой вижив не тільки завдяки непевному «спочатку подивися, як помруть твої рідні, а далі помреш сам». І ні, це не спойлер, мої любі боязкі друзі. Якщо ви читали книгу, а ви мали її читати у рамках шкільної програми, то Максимів полон для вас – не новина.
Любовні переживання
І навіть не лінія Максима та Мирослави, представлена максимально точково і делікатно (хоча на останньому моменті я не витримала і заблагала: «Та давайте вже битву!»). Найбільш напружували мене взаємовідносини Івана з його дружиною. За рівнем беззмістовності їхні ласкаво-пестливі діалоги (ще й повторювані!) все ж не скотилися на рівень «Крут 1918», але, безумовно, до того тяжіють. Якби актори мовчали і відігравали небажання прощатися, страх за чоловіка/дружину тощо обличчям і рухами, це б гляділося глибше і вигідніше.
Головне достоїнство тих стосунків – на них виділено не так вже й багато екранного часу.
Музика
Не прямо жах-жах. Музика чітко відповідає тому, що відбувається на екрані. Але при тому це клішовано-симфонічний саундтрек із максимально традиційним набором інструментів (плач – скрипка, радість – труби). З мелодій жодна не врізалася в пам’ять так, як, наприклад, «Наша земля» (і ні, її не передрали з «Far over the Misty Mountains cold…» – хто не вірить, подивіться ноти). Тож найбільш пам’ятною композицією стала для мене пісня на титрах. І навіть «Океан Ельзи» не дратував. Вперше у житті!
Враження
Десь на середині фільму я побачила деяку невідповідність своїх почуттів тому, що відбувалося на екрані. Там розгортається серйозна бійка не на життя, а на смерть, головні герої можуть уникнути смерті хіба що дивом – а я ледве не аплодую. Бо народ не здається, він піднімається і йде у бій. Бо навіть у безнадійній ситуації мої співвітчизники не впадають у настрій «усе пропало», а ворушать мізками і шукають, як їм перемогти, не маючи переваги числом.
У якийсь момент я відчула, що хочу розплакатися. Бо це було прекрасно.
Саме на такі фільми, на такі книги я так довго чекала. Твори, де немає росіян, а хоч би і в якості ворога. Їх немає взагалі. Нуль. Порожнє місце. Твори, де українці не роз’ятрюють рани і не копирсаються в історичній пам’яті, а перемагають. Хай не назавжди. Хай не по всій Україні. Але конкретно ці герої лишаються вільними і від князевих дружинників, і від монгольської навали. І, може, це і є наша найголовніша риса, яку і треба популяризувати як український міф, як українське кліше у світі. (З тієї ж опери, що пристрасні французи або співочі італійці.) Найвища наша сила – вміння організуватися на горизонтальному рівні і в межах маленької громади.
Dixi.
P.S. Останнє слово
Кульмінація!
Адекватно передана кульмінаційна сцени повісті, якої мені не вистачило у попередній екранізації. На фільм можна було б іти навіть заради одного цього моменту. Заради цієї величної і непереборної сили, яку герої поставили собі на службу.
Немає коментарів:
Дописати коментар