Не в тім біда, що мені це не сподобалось, а в тім, що дедалі більше сучасних книг викликають у мене таку реакцію. Якщо нормальні люди такі, то побий мене кицькині лапки, краще я взагалі не матиму з ними справи.
Я не дочитала – «Корнелія» таки навчила мене, що не треба жерти кактус, якщо колеться. В електронній книжці текст був розбитий на 56 «сторінок», я дісталася 17-ї, плюс трійко з кінця. І весь цей час в мене в голові боролися два відчуття: «Не вірю» та «Підманула, підвела». Мені обіцяли роман про мілленіалів у епоху «застосунків для знайомства». Еге ж, три рази. Якби я не знала вік авторки, то вирішила би, що це пані з вісімдесятих, яка вміє користуватись інтернетом, однак не настільки інтегрована у віртуальний світ.
Читати далі:
Коротше, що я можу сказати з приводу усього цього неподобства.
Сюжет – простий, мов великоднє яйко. Читачі мають двох однокласників, а потім – і студентів коледжу, хлопця з неблагополучної бідної родини і дівчину з багатої, типу-типову «білу ворону» у класі та ізгоя у власному домі. І весь роман построєний на певній подобі мазохістського танго, де головні герої то збігаються, то розбігаються, і так – до кінця тексту. Про дівчину пізніше, як колишній «білій вороні», в мене є багато чого сказати, а поки про хлопця.
Коннелл на тих сторінках, що я подужала – ну просто бездоганний головний герой. Футболіст, красень, начитаний, ідеальний рицар-захисник у романтичному уявленні ХІХ ст., який і з нічного клубу від любителів хапати за цицьки забере, і від паскуди-братчика. Серед книжкових уподобань зазначається, зокрема, витончена-ніжна Джейн Остін. Ні, я нічого не маю проти: для англійської літератури Остін – постать плюс-мінус того ж масштабу, що Леся Українка для нашої. Вона пішла проти течії і відступилась від популярних у тодішній літературі сентименталізму та романтизму на користь реалізму та психологічної достовірності персонажів. Але Остін усе подає через призму сприйняття героїнь-жінок, себто чоловіку треба ще стати на невластиву для себе точку зору, а на це здатен не кожен представник протилежної статі, деякі зневажливо відкидають ці книги ще на етапі розглядання обкладинки: «А, черговий дамський романчик». І чому я так на цьому фокусуюсь – бо фокусується і автор: реакція на сцену з «Емми» описана детально, на відміну від інших книг, у яких просто згадуються назви. Що в нас ще? А, так. Від сексу з іншими дівчатами, що до головної героїні, що після, блює. Причому у прямому сенсі. На цьому етапі переліку чеснот вас самих іще не знудило?
Особисто я не витримала на моменті згадки «одних-єдиних "Адідасівських" кросівок», у яких герой ходив іще у школі, а в коледжі – шлявся у них і на вечірки, і в спортзал. Ет. Навіть якщо взяти за аксіому, що Коннелл більше не росте… (Хоча для мілленіалів це суперечливо. На моїй пам’яті можливий період збільшення зросту людей вже двічі подовжували – з двадцяти до двадцяти п’яти, а потім і двадцяти семи років. Ще раз: вік витягання тіла в довжину, не остаточного формування обличчя абощо.) Так от, навіть якщо взяти це за аксіому, лишається пара непорозумінь. Футболіст-нападник не уграв свої кросівки в мотлох ще у школі? І продовжував тренуватися в них у коледжі? «Адідас» має заплатити за рекламу, однозначно. Хоча наявність однієї пари кросівок на всі випадки життя, у тому числі достатньо неласкавий листопад, у хлопця, що за два роки, халтурячи в автомайстерні, заробив собі на персональну машину, змушує моє подавлення недовіри вити та верещати у конвульсіях.
Маріанна лишила в мене ще більше питань. Забезпечена родина. Мати доньку не виносить, батько при житті бив її та матір, брат успадкував від нього цю модель поведінки і піднімає руку на сестру. В школі не те що відверто цькують, але тримають осторонь, та і сама ГГ не прагне інтегруватись у шкільну ієрархію, змагатись за титул першої красуні тощо. Зате розуму – повні палати, і вчитися любить.
І-і… все.
Її захоплень не видно. Її особистості не видно. Її життя не видно. (І нам люб’язно уточнюють, що вона не тільки навколишніх містечок, але і рідного міста не знає, себто додумати, що щось там «за кадром» є, вже не вийде.) Таке враження, що до появи Коннелла Маріанна і не існувала. Її зацікавленість політикою виглядає так само, як перелік назв книжок у її коханця. Себто ніяк. Жодним чином не впливає на сюжет на тому відрізку, який я проминула. На відміну від наявності або відсутності сексу між героями.
На цьому етапі мені хочеться скричати: та гривня ж двадцять!
Будь-яка нормальна людина з нормальною психікою хоче бути частиною соціуму. У ненормальних є свої форми спілкування, іноді незрозумілі тим, хто не в курсі особливостей їхньої хвороби, але вони теж прагнуть контактів. Потреба в спілкуванні – не низова, якщо брати піраміду Маслоу, але вона стоїть (сюрприз) нижче, ніж потреба у пізнанні (читай: навчанні, притому успішному), і є її фундаментом.
І отут ми підходимо до причини, чому я не повірила, що це роман про мілленіалів.
Людська психіка пластична. Вона шукає вихід. Якщо не виходить найлегшим шляхом – у найближчому оточенні, – то людина починає задіювати інші ресурси.
Напрямок 1. Епізодичні контакти, на кшталт «вагонної сповіді», коли у випадкового співрозмовця зливається напруга, і цього вистачає.
Напрямок 2, контрпродуктивний. Коли поряд немає друзів або значимих дорослих, дитина часто приліплюється до старших компаній, отримуючи із сексом необхідне їй почуття причетності до соціуму та відчуття потрібності/непокинутості. Дуже часто у таких випадках від самого сексу задоволення ще нуль, особливо якщо це діти 9-10 років.
Напрямок 3. Найбільш притаманний мілленіалам. Шукати, блін, однодумців у інтернеті, якщо твоє пожиттєве спілкування не дає тобі необхідного. Я їх примудрилася знайти ще у… десь влітку 2002 року. За шість років до появлення інтернету у нас вдома. Ех. Форуму, де я тоді зависала, вже немає, але не сказати, що спілкування було вузькоспеціальним та однобоким, бо зі спеціальних тем воно регулярно переходило на життя, і розрадити в разі потреби там могли. І проголосити збір грошей на лікування, і багато чого іншого.
А тут ГГ англомовна – себто мала би до своїх послуг найбільший сегмент Інтернету, і живе на заході, де технології діставалися домівок раніше, ніж у нас, а мережі інтернет-кафе – набагато розвиненіші.
І я не вірю, от просто не вірю, що Маріанна провела стільки років до останнього класу школи, не шукавши жодних шляхів виходу зі свого болота. (Шляхом нескладних розрахунків – 17-18. Мати народила Коннела у 17, їй зараз 35, себто Маріанна – його однолітка або на рік молодше.) Вона точно не йде шляхом №2, у книзі це висвітлюється недвозначно. Є ще і напрямок 4 – дійсно сублімувати все у читання книжок. Але це веде до сильних проблем із соціальною адаптацією, чого у Маріанни, що легко вписується у середовище коледжу, нема. Лишаються №1 та №3? Але жодної конкретики авторка не подає, зводячи події та інтереси лише до моменту, коли починається еквілібристика в ліжку.
І ще одна невідповідність використання інтернету впала мені в око. Інтернет для останніх поколінь замінює пошту, особистий щоденник, сімейний архів (особливо обдаровані навіть голодупі фото дітей примудряються виставити), блокнот для нотаток, плеєр, телевізор та телефон. У таких умовах фізична відстань перестає відігравати роль, віртуальне спілкування стає не менш реальним. Три місяці або навіть рік – це не має значення при сильному ЕМОЦІЙНОМУ зв’язку. Ви майже так само присутні у житті одне одного. Як хто вирішує проблему сексуальної розрядки без зради – це обширна та цікава тема, котра до обговорюваної книжки, на жаль, не має відношення, бо зрада та вірність там взагалі не розглядаються, як категорії.
Друга причина, з якої я не повірила, що це роман саме про мілленіалів…
З одного боку, зараз світ переживає тотальну кризу родинної моделі життя – вона або переформатується у щось більш прийнятне, або поступиться місцем чимось новому. І в таких умовах цілком природні вільні стосунки, сексуальні революції (ой, яка новина… вкотре за історію людства?)
А з іншого – психологи заходу та сходу б’ють на сполох. В умовах сучасної тривожності та тиску суспільства (що ще мені обіцяли в анотації) зростає кількість культур, подібних до хікікоморі. Це граничний вияв, у більшості випадків затворництво все ж таки не настільки радикальне. Але одною із їхніх ознак є… та-дам! – знижена або відсутня через підвищену тривожність сексуальність. Себто люди можуть до 25-30 років взагалі не знати, що таке секс – і, до речі, від цього не страждати.
Ще можна сказати про властиву мілленіалам пересиченість сексуальністю, об’єктивацією в рекламі та підкреслений андрогінно-несексуалізований стиль, а також дестигматизацію в очах суспільства захоплень у дорослих, що раніше вважалися дитячими. Кідалти – це не менш цікава для соціологічних та літературних досліджень тема.
Але… але. Маємо те, що маємо. Це безумовно роман від автора з дев’яностих та про підлітків із дев’яностих, але чи про типових мілленіалів із їхнім взаємопроникненням соцмереж та реального життя? Та навряд чи.
Літературні достоїнства роману низькі – це не Маркус Зузак, де я кайфувала чи не від кожної фрази. А щодо соціологічних – я не побачила те, чого мені обіцяли, отримавши натомість напівбіографічну казку про недолицаря та недодіву у біді. Безумовно, знайдеться категорія людей, котра від цього роману отримає задоволення, та я до них не належу.
Немає коментарів:
Дописати коментар