Коти 2019, або В чому це дуже круто

У попередніх серіях: роздуми про книгу та фільм-спектакль 1998; а ще можна почитати і поспівати мій переклад нової пісні з фільму 2019-го – «Beautiful Ghosts / Чудесні примари».

Така непопулярна думка, але я в захваті і від нового фільму теж.

Я та щаслива людина, яку майже не бентежить графіка (а надто після «Хронік Нарнії» кінця вісімдесятих, от де був жах). Я бачу перед собою акторів у костюмах кішок «в дуже сильну облипочку», а не мутантів. Я та щаслива людина, чий музичний слух дозволяє без відрази долучитись і до любительських спектаклів, а тут, дякувати Богу, співають професіонали. Набагато більше мене цікавила подача історії, бо не стануть же витрачати гроші на просто покадрову перезйомку?

Порівняно зі сценічною версією, балетну частину сильно порізали (фільм коротший на півгодини), натомість додавши психології. І ось воно!

Читати далі:

Акценти

Із фільмом-спектаклем 1998 року вони такі різні, що порівнювати їх немає жодного сенсу. Спектакль витриманий у комічно-іронічному ключі, теперішній фільм робить більший акцент на «свій-чужий» та на прийняття.

Це не потяг до новомодних тенденцій. У випадку «Кішок» я би сказала, що це доведення до граничного вираження закладеної ще тоді, у вісімдесяті, ідеї. Як згадував Уеббер, він не мав якоїсь притомної драматургії, аж поки Валері Еліот не показала чернетки чоловіка, де містилась історія Грізабелли. Головна відмінність мюзиклу від книги – це Грізабелла із її «Пам’яттю». Головна відмінність фільму від мюзиклу – котеня-підліток Вікторія, яку господарі завозять подалі та викидають з машини. (За легендою з офіційного сайту, вона наймолодша з кішок, і, в принципі, це і так зрозуміло – за зовнішністю та за поведінкою наївної дитини, що занурилась у незнаний досі світ.) Її лінія робить викладення подій ще більш цілісним.

На мою думку, ламання четвертої стіни у кіно, де немає такого яскравого обміну емоціями між залом та акторами, спрацювало би набагато гірше. (Сказати чесно, я взагалі не фанат цього прийому, для мене це однозначне проведення кордону: ось ти, глядачу, тут, осторонь, а ми – усередині.) Введення чужинки Вікторії одразу вирішує цю проблему: коти пояснюють закони свого племені для неї, і ця оповідка обґрунтована логікою подій, а не тільки «на публіку». Наявність чужинця також знімає питання, чому частина пісень, за якими Дьютерономі має здійснити вибір, співається ще до його появи і, у випадку Таггера та Мангоджеррі з Рамплтізер – чому їх співають молоді коти, яким до смерті ще далеко і які не мають причин для невдоволення життям. А викрадення Макавіті, своєю чергою, дають внутрішньофільмове пояснення, чому вже виконані пісні не повторюються.

Антагоніст

Ще одна відмінність – чітко виражений антагоніст.

У спектаклі Макавіті мало чим відрізнявся від Мангоджеррі та Рамплтізер. Не вірите – порівняйте перелік злочинів. Один – порпається у скриньці для прикрас, інші – тягнуть намисто, один розбиває скло в оранжереї, інші – скидають черепицю… Єдиний серйозніший момент – задушений десь за кадром пекінес. Та, в цілому, у арії більше розповідають про страх племені перед Макавіті, ніж показують, за що його реально слід боятись. Окрім того, він біжить із в’язниці тільки в середині спектаклю. (Він. Із в’язниці. Невловимий Макавіті. Ви не вбачаєте в цьому деякого протиріччя?)

У фільмі Макавіті присутній від початку, із невловимістю в нього більше ніж добре, і він претендує на звання головного поганого хлопця. Чи був він потрібен у історії, де і без наскрізного антагоніста все розвивалося добре? Мабуть, як «тільки антагоніст» – ні. Але через показані дії зрозуміліша різниця між дрібними домушниками та Макавіті, що йде по головах і готовий на вбивство. Власне, і парочка крадюжок переходить на чорний бік, тим самим чітко розрізняючи ставлення до дивакуватості та до злочинів.

Я би сказала, що Макавіті у фільмі – це такий собі кримінальний авторитет. У дорогій шубі, навколо крутяться красиві дівчата (покинута Грізабелла, яку замінили на теперішню пасію – Бомбалуріну, і по ходу п’єси він ще і Вікторію намагається перетягти до себе). Перснів на кігтях не вистачає. А з іншого боку цього спокусливого блиску – відвертий бандюк Гроултайгер і методи, якими Макавіті досягає покори. Це те дно життя, від нападів якого ніхто не захищений, але розумна істота триматиметься подалі.

Власне, тепер і неприйняття Грізабелли набуває більшого сенсу. В оригіналі вона, перша красуня племені, захотіла свободи, мандрів і пригод, і повернулася вже потворною старою, над якою насміхались, нагадуючи про дні колишньої слави. Претензія виглядала дещо дивною. Ми маємо старого Гуса, чиї дні слави у минулому, і який сам поворухнутись ледве може; концентратора турбот Таггера; нечистих на лапу Мангоджеррі та Рамплтізер; Скімблшенкса, який не просто проводжав поїзди на станції, а інколи в них ще і мандрував… До всіх них ставились однаково поблажливо. У фільмі причиною вигнання стає не сам потяг до нового, не неготовність взагалі приймати сторонніх (це підкреслено приязню до поки що чужої Вікторії), а саме те, що Грізабелла уходить з Макавіті. Себто відрізає себе від порядного світу.

До речі, у момент пояснення закладається і передпосилка для подальшого прийняття. Цькування Грізабелли не є «офіційною політикою партії»: Манкустрап (сірий кіт, заступник вожака та, за бродвейською версією, син Дьютерономі) мовчить, але і зупиняє тих, хто намагається на Грізабеллу напасти.

Зіткнення самотностей

Найбільших змін зазнала взаємодія Дьютерономі-Грізабелла-Джемайма, зокрема середина мюзиклу. Замість інтерлюдій, комічної «Битви пекінесів та дворняг» («The Awefull Battle of the Pekes and the Pollicles»), або романтично-сентиментальної «Останньої стоянки Гроултайгера» («Growltiger's Last Stand») – сцени зі спектаклю, який колись грав Гус, – ми маємо нову пісню, «Beautiful Ghosts» Вікторії. За посиланням – три різних версії цієї сцени, яку, здається, не включили у фільм-спектакль через проблеми зі здоров'ям у Джона Міллса.

Судячи з «Чудесних примар» (з рядків «хоч я молода, я не можу пригадати нічого красивого у моєму житті» та «видіння приголомшливих кімнат, куди мене ніколи не впустять»), я би припустила навіть, що Вікторії вирішили позбутись не тому, що вона підросла і втратила принадливість малого котеняти, а тому, що хтось у родині притягнув її з вулиці, а іншим це не сподобалось. Поведінка у чужому домі також працює на цей здогад: що називається, «дорвалась».

Протягом першої половини фільму емоційний стан Вікторії – це гойдалка. З одного боку, ця ніч, як і в спектаклі, – її ініціація, вона вчиться розрізняти погане та хороше і засвоює закони племені. Вона легко відгукається на веселощі, на запрошення нових знайомців – невинно заграє з Таггером (порівняйте це з супутницями Макавіті), приймає участь у розгромі чужого будинку (і присоромлено знімає з себе бірюльки, коли осягає, що накоїла), танцює на балі. Але водночас, наодинці, коли на неї не звертають уваги, вона сумна і розгублена, вона не знає, кому довіритись і до кого притулитись.

Вікторія, як чужинка, не розуміє ані того, чому слід боятись Макавіті, ані того, чому всі стороняться Грізабелли. Покинута сама, без певності у майбутньому, вона гостріше відчуває і стан Грізабелли – і саме тому, навіть після пояснень Манкустрапа, робить крок назустріч. Спектаклеві Вікторія та Джемайма (Сіллабаб у позаєвропейських постановках) – це було трохи не те. Вони молоді та співчутливіші за решту, однак вони «у» племені, і їм набагато складніше піти проти нього. Вони торкаються Грізабелли першими, але тільки після репризи «Пам’яті», до того їх б’ють по лапах. Фільмова Вікторія могла дозволити собі більше. Жодної котячої телепатії: вона помічає Грізабеллу, що крадькома споглядає за поверненням Дьютерономі, не дає їй втекти вдруге, і торкається її ще до загального визнання. Причому піти проти племені не наважується і вигнанка Грізабелла – Вікторія тягне її всередину силоміць і сама проводить повз Кассандру та її спільниць. І отам мені складно визначитись, через що плем’я заклякло: чи то через кілька кроків, зроблених Дьютерономі назустріч, чи то через велике нахабство.

Не менш цікаві зміни і у першій «Пам’яті».

У спектаклі Дьютерономі, якому старість не дозволяє танцювати, сидить і бачить усе, що відбувається коло його ніг. Просто перед ним уся котяча зграя сахається Грізабелли, яку він просто перед тим наказав пропустити і не чіпати, перед ним же вона танцює і співає «Пам’ять», він уже тоді готовий її прийняти – але Грізабелла стоїть спиною, і, замість крикнути або послати когось по неї, як у другий раз, Дьютерономі чомусь стоїть, мов засватаний. А коли він намагається привернути увагу племені під час «The Moments of Happiness», то (! – цитата з офіційного лібрето) його слухає одна Джемайма, решта валяється та позіхає. Себто до вожака ставляться трохи краще, ніж до табуретки.

У фільмі дещо інакше. Компанія дійсно шмалить так, що під лапами аж підлога димиться, але! Усі веселощі – в приміщенні, куди Грізабелла увійти не наважується. Пісню Грізабелли чує одна Вікторія, яка теж відчуває себе чужою на цьому святі життя. Дьютерономі підходить до вікна вже пізніше, на «Чудесних примарах». «Миті щастя» – це не зневага, вожак сам стоїть осторонь племені. І поки Дьютерономі підходить до дверей на своїх ревматичних лапах – за Грізабеллою уже і слід прохолов.

До речі. Оце єдиний момент, де стать Дьютерономі стає принциповою. Коли вона запрошує Вікторію всередину – вона виступає кимось на кшталт материнської фігури, яка точно ні на що погане не стане підбивати, на відміну від Макавіті. І фінальна розмова – це прийняття матір’ю і це народження для племені.

Ось за що мені полюбився цей фільм. Ось за що я можу тільки поаплодувати йому стоячи. Та знайдеться у ньому і кілька суперечливих моментів, про які слід згадати.

Про погане

До дрібних неприємностей можна віднести неувагу до тексту – коли про Макавіті Ідріса Ельби, вочевидь чорного кота, співають, що він «ginger» (рудий, золотаво-червоний, червонясто-коричневий), це трохи ріже вухо. З іншого боку, у цього слова є ще значення «той, що має екзотичну зовнішність», та і шерсть у головного кримінального авторитета з коричневатим відливом, тому прокол не критичний.

Куди сильнішого болю у цім фільмі завдала… ех. Грізабелла. Для Дженніфер Хадсон, либонь, навмисне зробили максимально несхожий на фільм-спектакль образ, аби вона боролася «на своєму полі». Елейн Пейдж грала дуже літню кішку, що пізнала всю неласку далеких доріг. Хадсон – радше не стару, а просто побиту життям та співвітчизниками, у якій вгадуються рештки колишнього глянсу. І були би два гарних, несхожих між собою образи, якби…

Якби не манера співу та голос.

Отут, на жаль, не можу втриматись від порівнянь. Коли виходить страховидло, з якого шерсть лізе клоччями, таке бруднюще, що його і торкнутись-то лячно, і чистим юним голосом співає про красу життя – це пробирає. Сам цей голос сприймається як єдине, що лишилося від краси колишніх днів. І, при очевидній його силі – жодного надриву, жодної тонни звуку на ноту, яких у виснаженої істоти просто не може бути.

Дженніфер Хадсон, на жаль, не співає. Вона ридає. У прямому сенсі, захлинаючись і тільки що шмарклі на кулак не намотуючи. Причому манера виконання не змінюється у всіх трьох сценах – ні коли її проганяють, ні коли вона сидить самотня, ні коли її запрошують на до всіх. Поєднання із низьким голосом із хриплинкою виходить таким, що мимоволі замислюєшся, чому це Грізабелла не проклала собі дорогу до Дьютерономі силою. А це геть не те враження, яке хотілося б отримати від ключової героїні.

І ще про натуралізм

Це не кримінал, це режисерське бачення, але когось воно може відвернути.

Дуже своєрідно співає не тільки Грізабелла. Дьютерономі та Гус – надтріснутими старечими голосами, як і належить літнім персонажам, Джуді Денч скоріше навіть проказує свої слова (попри те, що співати вона вміє: в молодості вона мала стати першою виконавицею ролі Грізабелли, але не змогла виступати через травму). Гроултайгер цілком виправдовує своє ім’я і гарчить. Містофеліс на початку своєї пісні дійсно затинається. Себто баланс між грою та співом цього разу зміщений у бік гри.

А ще я мушу розчарувати тих, хто бачив котів лише на фотографіях.

Коти – це геть не пухнасті няшки. Вони жеруть усе, що не прибито цвяхами. Мишей, пташок, великих комах. Як не з’їдять, то вполюють і почнуть гратися, із вельми кривавими наслідками, бо вони хижаки, і інстинкт полювання у них присутній по сьогодні. Ще вони охоче навідуються до сміттєвих бачків і вилизують себе усюди, куди дотягнуться. А, так. Деяких ще радять каструвати.

До чого це.

Кішки у фільмі – дійсно кішки. Вилизуються, труться носами, потягуються, чухаються – просто тому, що коти так роблять у житті. Ще вони бенкетують об’їдками. Постановники не стали доводити до гріха, і тепер основні події відбуваються не на смітнику, але до поїдання двох-трьох тарганів раджу морально підготуватись.
А тим, хто не злякався – приємного перегляду.

Няв!