Карантинне кіно

Один комп на родину – важке випробування. Поки не відкрились майстерні, аби віддати один у ремонт, а інший у профілактику, ми знайшли гарний компроміс – вишивати під кіно, а далі – втяглись і тепер майже кожну суботу проводимо за рукоділлям. Користі з того купа: розвивати дрібну моторику, покращувати роботу мозку, заспокоювати нерви від зовнішніх негараздів та підвищувати свій інтелектуальний рівень.

Писати докладні відгуки із розбором, як я це зазвичай роблю, тут складно, та й не потрібно, мабуть. Тому будуть просто коротенькі враження в одному дописі.

Отож, рекомендації та антирекомендації:

* Чимало фільмів за Шекспіром. Нормальних, а не перенесення у сучасність.

З рекомендацій: «Дванадцята ніч», 1975, постановка Пітера Джеймса.

«Ромео і Джульєтта», 2013 та 1968.

Серйозніші трагедії не рекомендую не тому, що вони погані, а тому, що воно на любителя, а нам і у житті трагедій вистачає. Але, в принципі, будь-який Шекспір зараз або підніме настрій, або змусить поворушити мізками, аби не запливали жиром під час карантину.

Ах, так. Антирекомендація. «Гамлет» зі Смоктуновським. Головне моє розчарування від цього фільму – музика. Її взагалі немає, як класу. Я так чекала сцени із флейтою, шо капець, очікувала, що музика в ній справді передаватиме душевний настрій… Ага. Дзуськи. Звуковий ряд у цьому фільмі – тупа бравурщина і тяжке випробування для вух.

Коротше, за рідкісними винятками в екранізації Шекспіра раніше сімдесятих, а то і вісімдесятих років не лізьте, бо там суцільні проблеми і з музикою, і з відповідністю віку акторів персонажам.

* «Чорнобиль» у дубляжі 1+1. Я кайфонула від цієї української. Це один із тих рідкісних дубляжів з англійської, де використовують кличний відмінок (!) усюди, а не тільки у загальних назвах, лишаючи імена як було заради синхронізації губ. Розпіарена студія «LeDoyen», на жаль, цим похвалитись не може. Плюс у дубляжі поправили косяки з повними і зменшувальними іменами.

* «Никколо Паганини», 4 серії, 1982 рік. Історія Паганіні просто затягує, і підбір музики та аранжування – дуже вдалий, до мурашок. Хоча і не без недостовірних легенд не минулося (маю на увазі концерт на одній струні).

* «Легенда о Тиле», 1976, екранізація Шарля де Костера. Інквізиція, боротьба церкви та віри і кохання у віках бонусом. Плюс чудова операторська робота, побудова кадрів – крута відсилка до голландського живопису. Є відреставрована версія на 4 серії, але я рекомендую 5-серійну – там, наприклад, зрозуміліші причини затоплення міста чи те, чому Ламме узявся відгодовувати монаха. А ще там не попрацювала цензура і збережено більше похабщини, якою відрізнялись оригінальні походеньки Уленшпігеля.

* «Житие дон Кихота и Санчо», 1989, сумісне виробництво Грузії та Іспанії. Знову ж таки. Є версія на 4 серії, але я рекомендую 9-серійну, невідцензурену. Абсурд, символізм і все таке подібне – повною ложкою. При тому ду-уже близько до книги. Від того, як усе гарно вийшло, аж плакати хочеться. Актуальності не втрачає, лист-повчання дон Кіхота до Санчо у період губернаторства треба прибити деяким нашим політикам до лоба.

* «Чорний козак», 2018. Це точно увійде в наш родинний список для переглядання, як «Бабай», «Пастка для кішок» чи «Енеїда». Знаєте, от якби у нас в Україні всі професіонали робили такі фільми, як ця команда любителів, ми б давно уже рвали на американський прапор усі можливі фестивалі. Вийшла крутезна казка із такими відсилочками до сучасності, що ми від сміху просто валялися.

* «Дід лівого крайнього», Леонід Осика. Ще одна жертва цензури. Фільм із таким гумором, із такою душевністю, що просто не передати. Формулювання заборони – «за мещанство». Виродки, даруйте на слові.

* «Сім’я», Етторе Скола. Ще один фільм про велику родину, плин часу і зміну поколінь. Трохи сумніший, ніж попередній, але не менш гарний.

* «Жанна-діва», 1994, Жак Ріветт. Кіна про Жанну д'Арк назнімали багацько, якогось універсального найкращого фільму немає. Але цей чотисерійний фільм заслуговує на увагу хоча б тому, що не тільки докладно показує історію Жанни – марні спроби достукатись до Бодрікура у Вокульорі або перетворення її армії на дещо середнє між злидарями та бандюками після того, як Карл утратив інтерес до боїв; а й тому, що це чи не єдиний фільм, де показано, що Жанна (сюрприз!) рушила воювати разом із братом. І ще мені дуже сподобалась приземленість історії без впадіння у бруд (залучення інтендантських документів тощо) та використання тих фактів, які зазвичай оминають як неважливі.

* «Жанна д'Арк. Влада та невинність», 1989. Ще одна рекомендація про Жанну: також досить повно розказана історія, але інакше зроблені акценти. На відміну від приземленості та заклопотаності попереднього фільму яскраво врізається в пам'ять радість Жанни, її доброзичливість та спокійна впевненість у тому, що вона робить. При тому чистота виходить не награною, на відміну від (див. далі).

* «Страсті Жанни д'Арк» з Рене Фальконетті, 1928. Коли вже ми пішли по історії Жанни... Якщо ви можете сприймати такий різновид кіно, то подивіться і цей фільм. Німий, чорно-білий, але пробирає до кісток, особливо зважаючи на те, якими методами режисер добивався правдоподібної гри (справжні кайдани з відповідною вагою тощо).

Універсальна рекомендація: якщо є можливість, дивіться в оригіналі / з субтитрами, бо в двох наведених вище прикладах багатоголоса озвучка є тяжким випробуванням і геть убиває все враження від акторської гри.

Повторюсь, що про Жанну назнімали чимало. Є фільми, де її історія є лише приводом потриндіти про те, що хвилювало режисера, як-от «Посланниця» 1999-го року або «Мовчання Жанни» 2011-го. Є просто добротні, але без іскорки.

Та будуть і антирекомендації: «Жанна д'Арк» 1999-го року з Лілі Собескі. Про цей фільм кажуть, що він невдало вийшов у один рік із сильною, хоч і не суперісторичною «Посланницею» – так от не вірте. Просто зроблено все настільки на відвали, що хочеться плюватись далі, ніж бачиш. І головна претензія навіть не до акторів, які грали, що дали, а до сценариста з режисером. Жанна вийшла такою правильною, що зводить щелепи; сльозочавилка, як-от згорілий братик, працює так грубо, що лишається тільки цинічно посміхнутись. Плюс мова така бідна, що я це без перекладу дивилась ще в школі, а це показник; складається враження, що з якоюсь мінімальною стилізацією навіть не заморочились. Зараз точно не пам'ятаю, але, здається, із матчастиною теж наплутали, коли в кадрі з'являються щити з гербами Вантадура та навколишніх земель, себто чогось геть південнішнього, ніж місця, де воювала Жанна. Вкупі з дешевою картинкою (прокат одразу на телебаченні, бюджети відповідні) враження виходить кепське.