Загальне враження
Нарешті спромоглася написати щось про «Кіборгів».
Оскільки прокат давно завершився, я не думаю, що мій відгук завадить чийомусь перегляду, а, отже, говоритиму про фільм дуже й дуже конкретно.
Читати далі:
«Кіборги» залишили такі ж змішані відчуття, як і нещодавній «З міркувань совісті». В обох випадках я, на жаль, не змогла зануритися в історію бодай на раз, а вже при першому (і останньому) перегляді сиділа і препарувала її, прораховуючи, яким буде наступний сюжетний хід. В «Кіборгах» вгадала чотири рази (Марс – перший кандидат на вибування; сепаратисти, які вбивають своїх же; образ Мажора – як то кажуть, «від і до»; розмову про Бога на війні), що, на мій погляд, неприпустимо багато. Це при тому, що останні півгодини (з моменту обміну полоненими) я додивлялася, чесно борючись із млістю, сповзаючи все нижче і приділяючи тому, щоб не знепритомніти остаточно, значно більше уваги, аніж подіям на екрані. Така легкість особливо прикра, адже в «Хайтармі», навіть знаючи, чим все завершиться, знаючи, що дива не станеться, я до останньої секунди сподівалася і переживала разом з головним героєм – може, він встигне врятувати хоча б одну людину з цілого народу…
Все ж таки перше, що робить гарний фільм – сценарій. У мене немає жодних питань до режисера, музики, оператора. До гримерів (хочеться підкреслити особливо – жодного разу не виникло відчуття глянцево нанесеної сажі на обличчя, яка має ще більше підкреслити привабливість того чи іншого героя) та до гри акторів (чесно, мені навіть стало якось дивно, коли на екрані пішли титри). Не виникло претензій і до філософських розмов під звуки розривів: у місці, куди стікаються представники найрізноманітніших професій, прошарків, поколінь, де оголюються самі людські душі, подібного просто не могло не відбуватися. І сам по собі кожен епізод здається достовірним. А от намисто історії, зібране з цих подій, лишає присмак неправильності, – це поки що найточніше слово, яке я можу підібрати, але до цього відчуття я ще повернуся.
Тож, абстрагувавшись, я спробую проаналізувати фільм так, ніби реальні події, за якими його зроблено, розгорталися не за мого життя, а на тій самій відстані, що відділяє мене від Другої світової.
Тло подій
Фільм тішить серце увагою до дрібних подробиць, кожна з яких з’являється у кадрі аж ніяк не випадково – як-от дівчина, що проводжала солдат із малюнком в руках і з українським прапором, накинутим на плечі замість плаща (про Євдокію Кулініч). Або дика у своїй недоречності фраза при обміні полоненими: «Тож давайте будемо усміхатись один одному». Або ікона Покрови.
Декорації, на мій погляд, зроблені бездоганно. Навіть знаючи, що це неможливо в принципі, я увесь час про це забувала і ловила себе на думці: «Як вони могли знімати там?» Жодної «театральності», «павільонності», «постановності». Жодної підкресленої трагедійності у зображенні побуту – «вбитих іграшок», перекресленого миру, життя навиворіт (це ще й в плюс оператору).
Найголовніше враження, яке лишила в мене будівля аеропорту, – абсурд і невіра. У найкращому сенсі цих слів.
Імперські амбіції – річ, яка не піддається логічному осмисленню. З точки зору людини ХХІ сторіччя вони здаються ще менш осяжними розумом, а надто – враховуючи факт, що в Росії і без того вистачає земель для успішного життя (зважаючи на відсталість технологій, невміння розробляти ресурси інтенсивно могло б хоч якось пояснити прагнення постійно захоплювати все нові й нові території).
Так от, оборона аеропорту, де на кожному кроці можна наткнутися на розтяжку, де тебе можуть застрелити майже з будь-якого кутка, де підступи засіяні трупами супротивників та підбитою технікою, де в диму дуже важко розрізнити своїх і чужих, – це, на мій погляд, квінтесенція російсько-української війни та зіткнення двох менталітетів. Звичайні люди з нормальною психікою через чужі фантоми змушені днями жити у приміщенні, у мирному житті призначеному зовсім для іншого, облаштовувати побут з підручних матеріалів і бігати по напівзруйнованій будівлі, як персонажі якої-небудь дешевої комп’ютерної «стрілялки»; і на початку ти перебуваєш немовби у затягненому кошмарі, де весь час вмовляєш себе, що це сон, що цього не може бути – а потім, в певний момент, розумієш, що чужі фантоми стали твоїм власним реальним життям, і тобі дедалі важче лишитися при здоровому глузді. (У фільмі точкою перелому стає розмова з солдатом, який повернувся після сепарського полону.)
Саме завдяки декораціям аеропорт постає у фільмі таким, яким він і має бути – місцем, вибитим за межі планети. Окремим всесвітом, де речі, нелогічні і незрозумілі у повсякденному житті, набувають неабиякої значимості (наприклад, ходити вервечкою попід стінами або пригинаючись). Точкою концентрованої напруги, де можуть не витримати навіть ті, хто воює не перший рік.
Музика у фільмі
Дуже коротко, але хочеться відзначити: фоновим підкресленням тих чи інших подій не зловживають. У найголовніші моменти музику, що звучить з екрана, чують не тільки глядачі, але й герої, і їхні емоції відлунюються у тобі на додаток до твоїх власних.
Найпам’ятнішим моментом для мене став реп на «Заповіт» і змінені, хоча й трохи відцензуровані рядки: «Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі // Стали б вам поперек горла, сєпари смердючі». Не тільки завдяки виконанню, а й завдяки тому, що це був найгостріший момент єднання з героями і переживання з ними скаженої, відчайдушної, нутряної радості жити.
Історія
І от, нарешті, я добралася до того, що перебило мені цілковите занурення у фільм.
А саме – сценарій.
Я б воліла сказати, що найголовніше зло цього фільму – історія, котру, наскільки я пам’ятаю, спочатку писали у чотирьохсерійному форматі, а потім обрізали до прокатної версії. Та, на жаль, з попереднього досвіду («Метелики», «Незламна» або, Господи пробач, «Висоцький» виробництва східних сусідів) можу сказати, що розширена версія привносить у сюжет небагато нового, натомість підсилюючи та загострюючи усі проблеми, які були у прокатному форматі. В «Незламній», наприклад, бракувало лише діалогу, з якого стало зрозуміло, чому Людмила та Елеонора готують борщ на президентській кухні, решта не додає нічого принципово нового. В «Метеликах» не вистачає лише сцени, де говорять, що дід Алі та Мар’яни також помер, а от цілком викинута лінія Мар’яниного нареченого та кілька чорнобильських легенд, навпаки, одразу різко підвищують градус драми.
Чого чекати від розширеної версії тут, я не знаю. Якщо будуть якісь побутові моменти – це піде на користь. Якщо ж метражу додадуть за рахунок чергових філософських діалогів і стрілянини – однозначно ні, бо…
…тут ми переходимо до проблеми №1: надмірної концентрації подій у фільмі.
Російсько-українська війна триває вже чотири роки і невідомо, скільки ще прожевріє. Кожен день цієї війни – людські долі, кожна з яких достойна стати історією. Чи то величного героїзму, чи маленької людини, чи зради, чи розвінчання міфу. Це зіткнення поколінь, світоглядів, менталітетів, статків. На цій війні можна знайти героя на будь-який смак і події, які проілюструють будь-яку з правд.
Але в «Кіборгах» спробували торкнутися неосяжності. Усього, що так чи інакше хвилює українця (звісно, якщо він українець душею, а не по паспорту) і може хвилювати людину, яка опиняється на межі життя і смерті. Втрачених можливостей після розпаду Союзу і людей, що досі живуть ним і вважають себе громадянами СРСР; діалогу Сходу і Заходу; Майдану і Криму; мовного питання; фронту і тилу, осоружних Мінських домовленостей та гібридності війни; досвіду людини, яка змушена посягнути на людське життя задля спасіння країни, особистої відповідальності за вбивства, хоч би й на війні, і прагнення все ж таки лишитися людиною; прощення і вміння бачити або не бачити людей у супротивниках; страху смерті; алкоголю на фронті і життя родин військових; мотивації добровольців та призовників… І це, здається, ще не вичерпний список того, про що говориться у «Кіборгах».
У фільмі збалансовано чергуються статика і динаміка, але те й інше дуже концентроване. І, на додаток…
…з цього витікає проблема №2. Хоч би як парадоксально це не прозвучало, але я не побачила у фільмі живих людей і саме захисників аеропорту. Лише усереднені, майже архетипізовані образи українців, що стали на захист рідної землі, які у сумі дають щонайкраще розкриття перерахованих вище тем. Навіть заявлена неідеальність, на кшталт розпиття віскі з-під поли або самоволок по зброю, не робить персонажів унікальними; що гірше, неідеальність здебільшого таки дійсно заявлена, а не реальна (на цьому тлі з загальної маси вибивається хіба що Марс). І фінальна сцена, де Старий (якщо я вірно запам’ятала) повторює питання, яке ставив новоприбулим Серпень, а Гід вітає Мажора тими ж словами, що ними раніше представляли Серпня, знову ж таки, особисто мене підвела не до думки про тисячі безіменних і непомітних для обивателя героїв, яких уособлював Серпень, і не до думки: «Життя продовжується попри все», а, на жаль, «Незамінних немає». На посаді – так. Але в душі… навряд чи.
З такими героями добре було б робити фільм-притчу, та метою «Кіборгів» явно були не відповіді на поставлені героями питання, а спонукання глядача відчути і замислитися самому. Можливо, варто було торкнутися меншої кількості тем, або лишити для прокатної версії меншу кількість ліній, але включити кілька сцен, які працювали б а) на унікальність персонажів і наближення їх від типів до людей і б) давали б глядачеві трохи перепочити і від болючих питань, і від перестрілок і якомога краще зосередитися на наступних подіях. Можливо, у серіальній версії станеться саме так.
А щодо другої частини претензії – «не побачила саме захисників аеропорту», – то задля цього точно слід почекати іншого фільму. Бо, якщо я правильно пам’ятаю хронологію, найгостріші події у ДАПі відбувалися у травні 2014 та у січні 2015, слово «кіборги» у реальності з’явилося ближче до кінця оборони, коли вже здали старий термінал (? – або це сталося одночасно), і це була не самоназва, а панічне скавуління тих, хто намагався вибити військових з останніх укріплень. Тож фільм саме про «кіборгів» – це можуть бути лише події грудня 2014 і січня 2015, котрі закінчаться остаточним руйнуванням аеропорту. А у фільмі Сеітаблаєва по непрямих даних можна зрозуміти, що події розгортаються восени 2014-го, під час дії перших Мінських угод, коли в аеропорту було більш-менш налагоджене життя, якщо це слово тільки можна застосувати до ДАПу. Військові утримують і старий термінал, і новий, і ніхто ще не знає, що їх невдовзі зруйнують вщент, а оборона ДАПу перевершить подвиг оборони міст-героїв.
…І тут постає ще одна проблема, №3: відсутність чіткого сюжету. Це не фільм про останні дні, де структура сюжету вималювалася б сама собою. Не фільм про початок, де логічною розв’язкою стало б захоплення аеропорту завдяки зусиллям ВСУ. Це камерна історія про будні захисників: чергова ротація, впродовж якої герої проживають своє життя у житті. Були ротації до неї. Будуть після. Хтось повернеться додому. Хтось ні. Когось невідома сила, що змушувала раз-по-раз відбивати атаки і в січні 2015-го, знову прижене в аеропорт.
У такому випадку рушійною силою сюжету могла б стати якась зміна у характері або упередженнях одного з героїв та/або зовнішні обставини – як-от у схожому фільмі «Мандарини» Зази Урушадзе. Справді, цей фільм дуже збігається за вихідними даними з «Кіборгами»: чотири герої – уособлення чотирьох світоглядів; замкнений простір – будинок Іво та, трохи ширше, майже опустіле сільце; простір, винесений за межі нормального життя, та ще й через Росію – події відбуваються у 1992 році в Абхазії (чи треба пояснювати додатково?); вплив зовнішніх подій на існування в цьому просторі – в «Кіборгах» це сепаратисти, в «Мандаринах» – бойовики; необхідність час від часу дивитися на ворога, як на людину – обмін полоненими в «Кіборгах» і вимушене частування бойовиків у «Мандаринах»; фінальний мотив «сліпої долі» та «сліпої кулі»… Але хребтом, на який нанизуються події історії, локаціє- та антуражотворчим елементом і тією самою деталлю, що надає персонажам-типам людяності, стає увесь час підкреслювана необхідність вчасно зібрати славнозвісні мандарини. Обробити величезний сад силами двох старих і двох поранених, які увесь час гризуться поміж собою через політичні упередження (до речі, один із них – представник творчої професії, як і Мажор), але обидва завдячують старим життям і не можуть порушити закони гостинності.
Та грузини, починаючи з Тенгіза Абуладзе, наважили руку на фільмах-притчах «без сюжету». Можна сказати, це їхній коник. А от у нас давно вже не траплялося свого Миколайчука. В «Кіборгах», на жаль, я не помітила жодної лінії, що стала б хребтом історії, до якого пристиковувалися б ребра; це просто добірка замальовок, дія яких волею сценариста відбувається в ДАПі (хоча половина з них могла б відбуватися будь-де на фронті).
Кінематографічний провал
Ніби усього, перерахованого вище, недостатньо, перед нами нарешті постає проблема №4, така масштабна, що я її виділила в окремий пункт: автори стрічки впустили шикарну, найкращу за весь фільм нагоду змусити глядача, при тому, що він, живучи у 2017 році, вже знає, чим все скінчиться (і тим більше знатиме двадцять років по тому, коли події стануть, як би то мовити, ще більш хрестоматійними), забути свій досвід і справді злякатися за героїв.
А саме – закільцюванням історії з винесенням на самісінький початок фільму другої поворотної точки. Не розв’язки, яку б, по мірі розгортання подій, легко можна було б представити у зовсім іншому світі. Другої поворотної точки – моменту, який змінює історію на 180 градусів, з якою це зробити набагато складніше: кіборги, котрих поки так ніхто не називає, вже призвичаїлися до ненормального життя в аеропорті, аж ось Серпень повідомляє, що увесь їхній налагоджений побут летить шкереберть, бо сєпари готуються використати проти них систему залпового вогню «Буратіно», після якої в радіусі 3 км не лишається нічого живого, і пропонує тим, хто хоче, здати позиції.
І, на додачу, автори фільму винесли на початок фільму не просто питання, а всю сцену загалом. Показавши при цьому всіх, хто відповідає Серпню.
Себто з точки зору кінематографії, у якої своя, відмінна від історії, правда, – десь перші півтори години фільму з двох йдуть собаці під хвіст. На смітник. В чорну дірку.
Це така тактична і стратегічна помилка, що я навіть не знаю, як це назвати.
Можна було не робити закільцювання, а додати у титри ще одну фразу: «За це їх прозвали "кіборгами"» і почати безпосередньо з того, що йде після слів «За десять днів до описуваних подій». Ми не знаємо, хто ці люди, ми не знаємо, як вони виявлять себе під час перебування в аеропорту, ми знаємо лише, що з якихось міркувань вони прибули на його захист – туди, де можуть загинути щосекунди. І за півтори години нам треба взнати їх і полюбити – як особистостей, а не тому, що це абстрактні захисники ДАПу. На жаль, цього не зробили.
Можна було показати лише Серпня, який ставить питання, поки залишивши його для глядача без відповіді, причому з протилежного ракурсу, так, щоб ми бачили тільки його одного, і наступні півтори години гадали, чи всі чоловіки пройдуть випробування, чи ні. І розуміли, що в них лише десять днів, щоб змінитися і стати легендою. І, коли цей монолог прозвучить повторно, а потім до нього додадуться ще й відповіді тих, хто лишається попри смерть, ми б справді іншими очима подивилися на епізод. Та цього теж не сталося.
Натомість нам показали повний набір тих, хто доживе до другої поворотної точки. Тож, наприклад, коли Мажор ходив собі за зброєю, або його планували відправити назад, або його контузило, я не переживала анітрохи, бо мені точно запевнили: не відішлють і не загине. А коли мені повідомили, що він з багатої і впливової родини, я остаточно відчула: не просто не помре, а й приїде у ДАП ще раз, ламаючи стереотип свого псевдо.
(В сторону. Марса я вирахувала не тому, що його не було на початку, в мене фігова пам’ять на обличчя, плюс у першій сцені Серпню відповідали не всі присутні. Зрозуміла, що до кінця фільму він не дійде, коли вперше побачила його очі – респект актору.)
Я вже не кажу про те, що історія, коли ніч чекали на «Буратіно», а потім виявилося, що це «усього-на-всього» танковий загін, з котрим можна помірятися силами, – досить відома, вона звучала в декількох інтерв’ю ще до оголошення про вихід «Кіборгів». Навіть якщо саме інтерв’ю забудеться, згадка слова «Буратіно» у зовсім не мирному контексті запам’ятається на контрасті. А половина ще й згадає про те, що, дякувати Богу, тоді з’явилися танки замість випаленої на три кілометри землі. Але в ту ніч ніхто цього знати не міг, і тому при правильній подачі глядач все одно переймався би питанням: чи всі герої, які нам так полюбилися, вистоять?
Смерті у фільмі
Аби не завершувати на лайливій ноті, скажу про те, що авторам безумовно вдалося. Попри те, що смерть в ДАПі не полишає тебе ні на крок, нею не зловживають. Через сцену з сєпарами в морозилці добре показано, що всередині аеропорту люди звикають до її сусідства, аби не збожеволіти, але глядач, розуміючи буденність, не втрачає здатності відчувати. Якщо не рахувати смерті у боях, позбавлені обличчя, загибелей чотири на фільм – і кожна з них не сприймається «статистикою», і в кожній міститься безліч різних смислів, наскільки може бути осмисленою смерть за фантоми.
Перша – вбивство Марсом полоненого. Кожна смерть забирає часточку твоєї душі, і за чужі життя ти, так чи інакше, платиш власним. Ноша не по силах, яку герой все ж таки несе до кінця, хоча і падає під її тягарем. Вбивство через силу, у спробі довести, що ти такий самий, як і оточуючі, і можеш бути серед них, хоча насправді – ні. Якби кожна людина відчувала би так чужу смерть, або людською природою була закладена така реакція, то війн би на Землі не було.
Друга смерть – вбивче милосердя. Смерть, яку можна спричинити, навіть якщо сам не натиснеш на гачок. Вбивство сепаратиста своїми ж стало для мене найбільш передбачуваним, але показано воно дуже правильно й чесно. У тому числі тягар відповідальності, який завжди лишатиметься з тобою, і тема вибору на війні.
Третя смерть – сепаратиста від сепсису. На притчевому рівні – уособлення долі тих, хто пішов воювати за ДНР.
І, нарешті, загибель Серпня – єдина зі смертей не за імперські міфи, але за рідну землю. З одного боку, вона була передбачуваною, і це фігово, фігово, фігово, бо глядач має боятися перевести подих, а не вираховувати вірогідність тієї чи іншої смерті з думками: «Так, а про що тут ще не говорили?». А ця смерть вимальовується просто-таки неминучою – з огляду на те, скільки уваги приділили цьому персонажу (стільки приділялося лише Мажору, та із ним на той момент було зрозуміло: виживе, а тому помирати має інший); з огляду на те, що це єдиний з персонажів, хто має неповнолітню дитину (і це ще одна тема, котрої хоче торкнутися фільм, – військових сиріт), а надто після того, як я подивилася «Мандарини», де був той самий сюжетний хід – сліпа смерть, якій все одно, яка може спіткати будь-кого, яка аж ніяк не витікає з дій чи бездіяльності героїв.
Але навіть мене ця загибель вжахнула своєю безглуздістю і цинічністю. Смерть Серпня – ніби втілення усієї мерзоти розв’язаних Росією війн. У яких тобі не стане імунітетом російська мова – Серпень гине якраз у той момент, коли розучує з донькою домашнє завдання з російської; і мова тут ні до чого, бо російськомовних ніхто не утискав, і захисту вони не потребували… Це уособлення війни, яка торкнеться кожного, як би ти не затуляв вуха – через рідних, знайомих, сусідів або просто раз зустрічених людей. Це концентрація усіх коротких повідомлень щоранку і щовечора: «В зоні АТО загинуло N, поранено N» – загинуло і поранено не в ім’я того, щоб здійснити плакатний подвиг, після якого не шкода й померти, а буденно, на рівному місці, задля того, щоб люди на «великій землі» мали змогу прожити ще одну добу спокійно. Це ніби заповіт усім нам – Серпень помирає через свою необачність, підставивши спину супротивнику лише на мить; а нам, аби вижити, потрібно пам’ятати увесь час, кого саме доля дала нам в сусіди.
І на цьому епізоді я вдруге, після історії Марса, провалилася всередину фільму. Те, що Серпень гине у наймирніший момент, який тільки можна вигадати, я ще якось пережила. Але перегорнута табличка «Departure» (у контексті аеропорту, хто раптом не знає англійської – «Виліт») на задньому плані та стрілочка, що вказує на небо (а такі речі у павільйоні просто не можуть з’явитися випадково) – це навіть для мене стало перебором.
Висновки
Підбиваючи підсумки. Фільм вийшов добрим, і команді за це велике спасибі. Але міг би стати ще кращим і болючішим. Таким, щоб його дивилися серцем, а не розумом не лише військові, які мають досвід, аби доуявити те, що стоїть за кадром; таким, щоб кожен пересічний українець при перегляді відчував себе одним з захисників аеропорту, а будь-який громадянин іншої держави – українцем.
Немає коментарів:
Дописати коментар