Мене вчергове штирить по Юго (він же Віктор Гюго у традиційних перекладах). Цього разу – по «Знедоленим».
Складно писати про враження, коли читаєш уже в невідомо який раз. Ти просто поринаєш в історію, і вона охоплює тебе теплом зустрічі, попри те, що події – геть не веселі. І яскравість, властива моєму дорослому читанню, коли не просто поглинаєш текст, а й розумієш, як це зроблено, розмазується на кількадесят років.
Цього разу, наприклад, подумалось, що Юго – напрочуд самодостатній і довершений автор. Він не випробовує читача натяками на цікаву особистість другорядного героя, зосереджуючись при тому виключно на головних. Це не сучасні недороманчики на двісті книжкових сторінок, це ті твори, яким точно не потрібні фанфіки – усе потрібне вже сервіровано автором на гарненьких порцелянових тарілках і дбайливо відсортовано: хочеш – слідкуєш за певною сюжетною лінією і вдовольняєш свою читацьку сверблячку, а хочеш – ідеш по порядку і насолоджуєшся не тільки смаком, а й антуражем, у якому ці блюда подаються. У дитинстві, наприклад, я часто перечитувала розділи, присвячені Малому Пікпюсу – ну просто через атмосферність і тому, що там було дуже добре розписано, як абсурд веде до зникнення.
На атмосферу працює навіть сам обсяг, присвячений тим або іншим подіям: ціла частина – на монсеньора Бьєнвеню або кілька абзаців, виділених рідним Вальжана. Через це чудово відчувається, скільки місця зайняла у його душі зустріч з єпископом Діня і скільки в ній було місця, аби прийняти і полюбити когось – і це все місце, що мало би бути розділеним між великою родиною, дісталось одній-єдиній людині.
Інакше сприймається тепер історія Маріуса. Такий собі Уроборос: хлопець, що, як ніхто інший, мав би розуміти, що від розділення рідних та близьких нічого гарного не буває, сам же вступає у ту пастку, у яку колись ускочив його дід. Щоправда, не настільки категорично… але сама ситуація дуже показова.
Історія Козетти – в принципі, те саме, яблучко від яблуні далеко не відкотилось. Така ж наївність, що і в її матері, тільки цього разу дівчині двічі поталанило: Вальжан її беріг, а перший-ліпший, у кого вона закохалась, виявився порядним чоловіком. Ела. На жаль, і в романі це персонаж-об'єкт, а не суб'єкт, і у фільмах його на рівень суб'єкта не надто витягають.
А під роман добре пішло і кілька адаптацій, які з’явились з минулого перечитування. Гуляти – щоб аж гай шумів, всі задоволення одразу і повною ложкою.
По-перше, я нарешті розкусила мюзикл 2012 року. У рік виходу він у мене викликав, скажімо так, багато питань – настільки, що навіть улюблений режисер і двійко улюблених акторів не допомогли перетравити. Деякі з претензій лишаються і досі, одначе тепер їх поменшало, що й дозволило оцінити переваги. Зокрема упакування тритомника в дві з половиною години – жоден фільм не може похвалитись такою елегантністю, від фільмів із тим же хронометражем лишається відчуття кастрованості. Загалом враження таке: це не мюзикл особистостей, це мюзикл масштабу, хорів, пісень натовпу – друга половина фільму взагалі вивалює слухачеві один гарний номер за іншим. Мені так само видаються сумнівними ходи з використанням у фіналі мелодії, що закріпилась за геть не миролюбною піснею (співають «відкладемо мечі», а відчувається, гм, навпаки), і червоні прапори у посмерті, куди Вальжана приймає єпископ Діньський, але середина підкупає.
Якщо ви такий самий тормоз, як я, і любите мюзикли – вельми раджу. Ах так, і навіть якщо не володієте англійською – все одно не качайте російський дубляж. Його можна використовувати як зброю масового ураження, чесно. Найгарніше, що там є – робота майстрів по звуку і переклад із розумним компромісом між близькістю до оригінального тексту та вкладанням у губи. Хори бідненькі (а хори тут – найбільші хіти, нагадаю), більш-менш співають Тенардьє (це реально найкращий уривок дубляжу) та Фантіна, Вальжан та Жавер – із перемінним успіхом, Маріус, доросла Козетта та Епоніна – не тягнуть взагалі.
По-друге, серіал 2018-2019 року (трансляція почалась у грудні і закінчилась у січні).
Попри все, сказане нижче, насамперед мушу написати наступне: з усього того, що я бачила (починаючи із фільму та серіалу сімдесятих) цей серіал – найкраща і найповніша традиційна адаптація. Мюзикли все ж таки жанр не для всіх, щоразу, коли бачу претензії в стилі «А чому увесь час співають?», мені хочеться розбити собі лоба. Тому що жанр, блін! Достоїнства перевершують косячність, а зміна акцентів не доходить до зміни характерів та ролей до повного невпізнавання (як-от у серіалі 2000-го).
Особливий плюсик сценарісту за Козетту: підліткові вибрики – то таке, але її розмова із Тенардьє у фіналі, її поведінка після відкриття правди – це все додає трошки глибини порівняно з романом і показує не зовсім пустоголовою без впадіння в дурний фемінізм. Ну і най-найостанніша сцена.
З акторів для мене цей серіал «зробили» Домінік Уест (Вальжан; взагалі, якби Вальжана не було, то й серіалу би не було), дует Аділя Ахтара та Олівії Колмен (подружжя Тенардьє), молодь – Джош О’Коннор та Еллі Бамбер (Маріус та Козетта). Із геть прохідних запам’ятався Рівет – помічник Жавера у Парижі. Найбільше розчарування – Анжольрас, ІМХО, харизми в ньому – нуль цілих п’ять десятих, чи не в кожному іншому з «Друзів Азбуки» її було більше. Решта акторів розміщується десь між цими двома крайнощами. Лілі Коллінз тут не те що б сподобалась, але, принаймні, не дратувала («Попелюшка» та «Війна і мир» – оце був жах-жах).
А тепер починаються «але».
1) Подієво серіал ставиться до першоджерела з великою повагою. У касті присутні ті персонажі, яких зазвичай вирізають або об’єднують з іншими, відповідно змінюючи логіку подій – як-от пані Віктюрньєн, через яку звільняють Фантіну. Тут не полінились показати, що вона їздила у Монфермейль тощо. Помирають усі, хто мав померти (аж раптом: існують версії, де лишаються живими Жавер, Вальжан, Гаврош...).
Але в романі чергувалися півтони і епізоди, що били просто в пику кулаком – як-от прикладання розпеченого заліза. А в серіалі буквально все подається в лоб, відверто і смачно (я не про постільні сцени, крий Боже, маю на увазі щось на кшталт знущань Тенардьє, звільнення Фантіни тощо) – аби тупуватий глядач, незнайомий із книгою, реагував чистою емоцією. А в результаті у такому антуражі навіть деякі «рідні» епізоди Юго сприймаються навмисним вичавлюванням сліз.
Єдина суттєва зміна, яку я можу пригадати – Вальжана у Парижі рятує не врятований ним Фошлеван (епізод із придавленим возом чоловіком лишається без продовження), а сестра Симпліція – та, що доглядала Фантіну перед смертю і чула розмови про дівчинку. Нібито акцент зміщується із повернення боргу на чисте милосердя… але про це ми ще поговоримо.
2) Що безпосередньо випливає з першого. Усім героям властиве патологічне словесне нетримання. Жаверу обов’язково викликати до себе Вальжана, аби пояснити, що він народився у в’язниці і тому не вірить, що злодій може виправитись. (Нічого не маю проти, аби цю інформацію кинули у вічі саме заклятому ворогу, але це дуже сильно залежить від часу – у мюзиклі, наприклад, це відбувається над тілом Фантіни, і у контексті «Відпусти на три дні! – А хрін тобі, ви всі невиправні» це не стирчить, мовби одинокий дуб у полі.) Єпископ Б’єнвеню, який у романі усіма силами намагався дати каторжанину відчути, що той – не парія, і говорив про що завгодно, крім Бога та милосердя, саме що повчає гостя? Йой, не дивно, що Вальжан кидається на це, мов скажений пес. Маріус, який довго віддалявся від діда, змінював свої переконання, а потім роками злидарював? Ні, не чули: безпосередньо з похорону – до однієї з найбільш ідіотських фраз у кіно: «Як ви могли!» Вальжан, який у романі беріг Козетту від минулого, за першим словом вибовкує їй, що вигнав її матір (у серіалі остаточне рішення було за ним, ще одна не дуже гарна зміна акцентів), а тому через це узяв на виховання її доньку? (Ну трясця ж його матері, який шикарний педагогічний хід – аби дитина потім вила з тебе мотузки, користуючись почуттям провини. Знову ж таки, порівняно з мюзиклом: там теж є причетність Вальжана, але там він перебуває у стані афекту, бо саме тієї миті до нього прибуває знайомитись Жавер, і тому він доручає розібратись наглядачеві, а не вникає у ситуацію сам.)
3) Політкоректність касту, куди ж без неї. Я в курсі про Гаїті, Габон, Полінезію та решту колоній, дякую, і в курсі, відколи з них вивозили темношкірих слуг заради екзотики. І подеколи каст виглядав нормальним, а іноді – заставляв питатись, чи уважно читали автори роман.
Жавер за текстом – циган чи напівциган (про батька нічого, крім «злодій», не сказано). Якби узяли світлий тип, як-от Тенардьє – було б абсолютно доречно. Але маємо що маємо – Жавер відноситься до темного типу, який навіть віддалено не скидається на циганський.
Курфейрак – не єдиний, хто народився у багатій родині, але єдиний дворянин поміж «Друзів Азбуки» (не рахуючи Маріуса із невизначеним статусом). Дворяни, що офіційно всиновлювали своїх дітей від рабинь і давали їм достойне життя – радше виняток, ніж правило (трьох братів майбутнього генерала Тома-Олександра Дюма їхній батько продав, між іншим, не всім так поталанило, як старшому). Прізвище на -ак – характерна риса актуальних або колишніх окситаномовних регіонів (для порівняння: Бержерак, Арш’як, Плассак, Коньяк…). Себто південь Франції, де живуть смагляві, та все ж європеоїди.
Тенардьє-батько і, відповідно, всі його діти (Епоніна, Азельма та Гаврош). Із ними усе найскладніше. Батька та Гавроша зробили ду-уже схожими на малюнки автора, принаймні зачісками:
Але, якщо копнути глибше, ці малюнки – своєрідний фіговий листок. Зовнішність татка, на відміну від його дружини – «рудої гренадерши», не описується докладно, іде більший акцент на характер, але одного разу щодо нього автор уживає слово «livide» – «мертвотно-блідий, синюватий» (однокореневими словами французи описують ціаноз та трупні плями). Спробували уявити африканця такого відтінку? І особливої пікантності походження додає сцені з шостої серії, коли Тенардьє заявляє Маріусу: «А в Америці непогано торгівля людьми йде, дайте мені початковий капітал» (а з книги таки відомо, що вони з Азельмою таки стали работоргівцями). Темношкірий работорговець. В Америці, де до шістдесятих років ХХ ст. із правами негрів усе було більше ніж сумно. Цікаво, творцям нічого не тисло?
І що на виході?
Іноді гра актора змушує забути про першоджерело. Не у зовнішності справа – по адаптаціях «Знедолених», наприклад, регулярно плутають зовнішність Фантіни та Козетти (Фантіна – білявка, Козетта – шатенка, себто від русявого до каштанового, і волосся темніє з роками). Про те, що Маріус був чорноволосим, а Вальжан після суду в Аррасі – сивим, теж не завжди пригадують. До зовнішності докопуються, коли акторська харизма не переважує.
Із Курфейраком було найлегше – у серіалі він просто один зі студентів у «Мюзені». Аділь Ахтар мене покорив із першої хвилини. Епоніна та Гаврош – тоді, коли на екрані з’явились їхні дорослі версії, діти виглядали саме дітьми, вставленими задля виконання квоти у 15%. Як і вищезгадана сестра Симпліція, якій віддали лінію Фошлевана. Причому квотність відчувалась не у лікарні, а лише у монастирі.
Жавер… із ним найскладніше. Коли почались події на барикадах, а надто у фінальних сценах (від звільнення до самогубства) – отоді я нарешті його оцінила. Але 2/3 серіалу спотикалась об зовнішність, і я не знаю навіть, у кому річ – у самому акторі, який розігрався аж під фінал, чи у сценаристі, який насував йому дуже багато дурних реплік типового «поганого хлопця». У тім-то й річ, що Жавер – не поганець, він людина, що своїм гострим відчуттям справедливості завдає більше шкоди, ніж Вальжан – переступами закону, і в цьому його особливий шарм.
Усе.
Пішла поринати в книгу далі і щиро раджу зробити те саме всім, хто дочитав до цього місця.
Немає коментарів:
Дописати коментар