«Ая та відьма», за повістю «Вуховертка та відьма» Діани Вінн Джонс. (Коли що, то всі питання, чому не «щипавка», ставте людині, яка зробила переклад українською.)
А раптом ця історія не настільки погана, щоби від неї кров текла з очей. З вух – точно не тектиме, якщо ви любите рок. Тому спробуйте подивитися на неї так, як ніби в титрах не стояло прізвище «Міядзакі» та «Студія "Гіблі" представляє».
Далі буде мільйон зазначок, за подробицями, що стосуються безпосередньо фільму – одразу до заголовку «Враження».
На що слід зважати при перегляді.
Об’єктивні речі
Це не мультфільм за мотивами напхом напханого побічними сюжетами роману. Це майже дослівна екранізація маленької повісті, яка читається від сили півгодини. Сюжет лише трохи розширили задля того самого року.
Це дуже дитяча історія. За віком ЦА я би дорівняла її до «Рибки Поньо», та й за глибиною посилу теж. Є, про що замислитися, але без того, щоб діти втратили розуміння сюжету.
Ця історія дуже камерна, на відміну від «Мандрівного замку». Тут немає війни, як постійного тривожного тла, кульмінація тут відбувається не у розпал битви, яку намагається спинити одна, гм, людина, а в такому пристойному маленькому будиночку, що сусіди навіть не помітили, який шарварок зчинили їхні сусіди. Див. далі.
Читати далі:
Суб’єктивні речі
Перед переглядом я сказала собі наступне.
З усіх фільмів студії «Гіблі» я найбільше плювалася від Міядзакі-старшого. Рекорд тримають «Віднесені привидами» та «Принцеса Мононоке», і роки показали, що це той кактус, який я навряд чи колись зрозумію.
Половина моїх гмикань стосується Міядзакі-старшого як сценариста. Не завжди рівна робота, не завжди зберігається логіка при заміні книжкових реалій. Не завжди є те, що я називаю «невідворотністю», коли абиякий наступний хід лише загострює ситуацію, не лишаючи найменшої змоги повернути назад – і при тому сісти на дупу рівно і нічого не робити ти не можеш.
Натомість ні Такахата, ні Міядзакі-молодший не викликали в мене такої відрази. Може, і не завжди шалений захват та/або сльози потоком – але в душі незмінно лишалося щось приємне. Ба навіть після суто японських речей, далеких від турбот і менталітету європейців.
Ну то й що я тоді втрачаю?
От чесно. Я стільки попереджень додавала хіба що до нової «Мулан» (до речі, гарної фентезі-історії на стику Сходу та Заходу), бо це просто неможливо було. Замість того, щоби сісти і дивитися фільм як окремий продукт, оглядачі приплітали і «Зоряні війни», і протести у Гонконзі, і уйгурські табори. Я не стверджую, що з уйгурами поводяться належним чином, але – ваш Кеп – моральні якості знімальної групи (і поготів акторів, які не впливають на написання сценарію) не мають нічого спільного з якістю готової роботи.
Враження
Що вирізняло студію «Гіблі» поміж багатьох? Слідкуємо за руками: реалістична і наддеталізована промальовка фонів при досить умовній, властивій аніме, промальовці обличь. Насиченість кадру та продуманість інтер’єрів або фантастичного приладдя була такою, що це відпокутувало сценарні провали і змушувало дивитися далі.
Що ми бачимо тут?
Ті самі гарно текстуризовані інтер’єри, ба навіть одяг – поряд із «пластиковим» волоссям персонажів. Це досі студія «Гіблі». Досі її почерк. Ба більше. Це все ж таки не студія «Анімаград» з бідної України, яка вже п’ятий рік поспіль «Мавку» не може завершити. Я не думаю, що таке волосся було тому, що «краще не можемо». Моє враження – таки навмисна стилізація під черв'яків (майже не спойлер). Або під лялькові мультфільми.
І те, що цей фільм робився одразу для телебачення, а не для прокату на великому екрані, теж накладає свій відбиток. У TV-фільмів бюджети та можливості нижчі, це аксіома. Як і те, що під експеримент багато грошей не виділять.
Повторюся, це дуже близька до тексту екранізація. Узяти хоча б опис Белли Яги. Кілька речень або половинок речень розширені до сцени, додана лінія з рок-групою – і все.
І, НМД, вийшло майже нормально. З «Мандрівним замком» можна було дозволити собі піти на загострення, бо там герої повнолітні (одному взагалі під тридцятник), з цілком дорослими проблемами, а настільки ускладнювати повість, що англійцями позиціонувалася як «дошкільна» – то був би дуже великий глобус, сова би луснула. І для мультику, в якого основна ЦА – діти, екранізація вийшла гарною. Можна було б розвинути тему «дванадцяти відьом», але необов’язково – в принципі, показано достатньо, щоби зрозуміти, що воно таке. (Мати Аї була закохана в Мандракона, коли той віддав перевагу Беллі, вона закрутила із четвертим учасником групи, єдиним не-відьмаком, із шатенистим волоссям як у Аї, і тим накликала на себе їхній гнів, ну й далі за сюжетом.) Єдине, чого мені по-справжньому не вистачило – фінального концерту вчотирьох, як це уявлялося з постерів; втім, наприкінці Ая тільки починає вчитися грі на гітарі, тож постер відносно фільму – таке собі дуже далеке майбутнє.
Чи буду я передивлятися?
Особисто я – ні, але не через якість фільму, а через моє християнське виховання. І, якщо ви виховуєте дітей у християнському дусі – не рекомендую. Решті…
Тут у мені борються письменник та вихователь.
Письменник стверджує, що, якби наприкінці всі поперевиховувалися би і почали чинити добро наліво і направо – це було б украй нереалістично. Не можна весь час варити зілля штибу «Взяти перший приз на виставці собак», «Отримати першу роль у балеті» абощо і воднораз цього зректися. Вихователю здається наступне. Саме ця історія (і мультфільм, і першоджерело) – украй сумнівна суміш, бо див. вище. Досягання мети нечесними способами, яке подається як щось буденне, для незрілих душ не є чимось добрим. Але є в ній і щось цінне. По суті, це підручник із виживання дитини в оточенні дорослих. І він потрібен не тільки сиротам, а й дітям, які ростуть у звичайній родині – просто тому, що в нинішніх сім’ях велика концентрація дорослих на одну дитину.
Власне, приблизно те саме Горо зазначав у своєму інтерв’ю, тільки це відбувається не в одній Японії. Якщо подивитися, то нинішні діти розвиваються набагато швидше попередніх поколінь, і тому є об’єктивна причина. Дуже довго діти росли майже окремо від світу дорослих, в оточенні собі подібних (компанії у дворах при майже повній відсутності дорослих, хіба що якась бабуся або мати з коляскою; більш давні часи – дитячі половини в заможних будинках, звідки дітей до дорослих майже не випускали; в бідняків дітей доглядають дивляться старші брати-сестри, часто навіть трирічки немовлят, позаяк мати потрібна, щоб виконувати важчу роботу, тощо). Падіння народжуваності плюс закони «не лишати дитину саму вдома до N років» (12, 14, 16, в залежності від країни) призвели до того, що дитина не може вільно втекти до компанії ровесників і мимоволі підключається до дорослого життя – розпізнаючи настрої, вловлюючи краєм вуха розмови. При тому психіка ще недостатньо стійка до стресів, як у дорослих, тому дітям отакі навички, які Ая/Вуховертка використовує інтуїтивно, вкрай необхідні.
Тому я вважаю, що цей мультик/книгу можна використовувати саме як посібник – із обов’язковим розбором з батьками, що правильно і що ні.
Чи можна було зробити інакше? Як із «Мандрівним замком» – в тому сенсі, що взяти лише найзагальнішу ідею, всиновлення і дитячі маніпуляції задля виживання, але прибрати сумнівні з точки етики речі?
Ой не знаю. Ще одна сторона цієї повісті – комедійність. Прибери мантру «не люти Мандракона» – і посиплеться буквально 2/3 розповіді, в т.ч. кульмінація. Прибери лиходійство опікунів, у якому всиновлена дівчинка мимоволі мусить брати участь – і стане незрозумілим становище Аї/Вуховертки, а історія перетвориться на суцільний сироп. Прибери комедійність – і дитячі маніпуляції втратили би базу, бо в реалістичному сетінгу виглядали би, як п’ята нога у собаки. Це могла би бути дуже гарна історія, достойна пера Дікенса, але тоді довелось би задирати планку дорослості. Власне, що і зробили з «Мандрівним замком»: майже всі хіханьки пустили під ніж, рейтинг 12+, а за фактом не кожен дорослий ту подвійну сюжетну лінію викупить.
Ще, можливо, зіграло роль те, що книга була посмертною (і не факт, що доведеною до кінця автором). Не знаю, чим саме керувалися фільмарі, але, знята саме так, екранізація виглядає своєрідною даниною Діані Вінн Джонс.
Роздуми про режисера
Здається, Горо Міядзакі ну дуже не пощастило з батьком, якщо правда те, що я про нього, Горо себто, читала. Просто за фактом: народитися в успішного батька і займатися тією самою професією, коли тебе всі навколо порівнюють, і не на твою користь – капець. Змінювати професію в сорок років – не менший капець. Як і миритися в такому віці з батьківськими настановами і втручаннями в твою справу. (В інтерв’ю часів «Сказань Земномор’я» краще не лізти, бо потонеш у багні.) Робити вперше щось самостійно, без вказівок зверху, у п’ятдесят чотири роки – дуже важко. Із сумом думаю, що в цього чоловіка щонайменше двадцять років пішли в нікуди, а могли би стати часом для відточування майстерності.
Роздуми про подальше
Або «Чому я вважаю, що повне 3D у мультфільмах студії "Гіблі" не є повним злом».
Даруйте за банальні істини.
Шедеври не штампуються на колінці і конвеєром. Їм не завадить визрівати кілька років. Якщо я не помиляюся, Такахата на «Принцесу Кагую» витратив вісім.
Уся та краса, яка принесла студії славу, не створюється однією людиною. Це, за найскромнішими підрахунками, сотні дві людей – малювальники фонів, один або кілька аніматорів на кожного персонажа, аніматори натовпу, 3D-аніматори… І це ще до фінального етапу, коли підбирається озвучка тощо. Усі роки, витрачені на створення шедеврів, цим людям треба щонайменше харчуватися самим та платити за житло, транспорт і зв’язок, а щонайбільше – годувати свої родини. Поодинці людина може працювати за ідею, але колектив – уже ні.
Майже всі останні мультфільми студії – це був або провал у прокаті, або низькі збори. Пам’ятаємо, що студіям від зборів іде 50%, решта – кінотеатрам. «Спогади про Марні»: ~10 тис. доларів бюджет, ~36 тис. заробила, тобто прибутку – на вісім тисяч. «Принцеса Кагуя» зібрала у світі десь половину від свого бюджету (~47 тис. доларів виробництво – ~24 тис. доларів у світовому прокаті, тобто окупилася десь на чверть). Про зняту на базі «Гіблі» «Червону черепаху» і говорити не варто. Реально порвав касу хіба що «Здійнявся вітер» (і, можливо, саме завдяки цьому провал «Кагуї» не став для улюбленої японської студії фатальним).
Так, прокатні збори мають дуже опосередковане відношення до якості, взяти хоча б «Тоторо», який теж провалився у кінопрокаті, але збори сильно впливають на бюджет подальших фільмів студії, її технічні можливості абощо. (Так, я зануда.) Так от, за нинішніх умов наявність 3D-відділу може стати для студії не костуром, на кшталт повернення старшого Міядзакі на один фільм, а рецептом на довгі роки. По-перше, все ж таки менше часу, ніж малювати від руки. По-друге, ці фільми можуть стати тими самими «паротягами», які дозволять 2D-відділу не подохнути з голоду і створювати традиційну анімацію в режимі «один фільм на 2-3-4 роки». І в цьому плані мені я теж покладаю надії Горо – ІМХО, зараз студії потрібні не генії, а міцний робочий коник, що зможе її дотягти до приходу нового генія. А коником, що вміє видавати як не геніальний, то стабільний і непровальний продукт, Горо вже себе показав.
Тож, якщо 3D врятує студію від остаточного закриття, – я особисто буду і за 3D.
І ще. 3D зараз нікого не здивуєш, а «Гіблі», як мені видавалося, часом аж надто покладалася на свій стиль, який подеколи мав би компенсувати сценарні провиси. Якщо 3D посприяє прокачці у цій сфері (або розумінню, що інколи слід розділяти посади режисера та сценариста) – поаплодую теж.
Немає коментарів:
Дописати коментар