Щоб почати знайомство / For beginning / Pour le commencement...

Про автора

четверг, 10 августа 2017 г.

Казка про зорі

Несподівана думка.
Так, світло зірок долітає до Землі ще деякий час після їхньої смерті.
Але ж і після спалаху наднових проходить приблизно тисяча років, перш ніж ми побачимо їхнє сяйво.

Так само і з людьми-зорями: людина народилася – але має минути час, доки інші її розгледять.

четверг, 20 апреля 2017 г.

Місто вбитої краси

Місто вбитої краси / City of killed beauty / Ville de beauté tuée


Дивитися:

Каштани / Chestnut / Marronnier:

Клен / Maple / Érable:




Катальпа / Catalpa:

Абрикос / Apricot tree / Abricot:




Форзиція / Forsythia:




Вишня / Cherry / Cerisier:


Сирень / Lilac / Lilas:



Гібіскус (але не впевнена) / Hibiscus (but I'm note sure) / Hibiscus (mais je ne suis pas sûre):

Слива Піссарді (алича червонолиста) / Cherry plum (myrobalan plum) / Myrobolan (prunier-cerise):








Тюльпан / Tulip / Tulipe:

Дніпро / Dnipro 19.04.2017

Квітень 2017-го в Дніпрі
_______________________________________________


Avril 2017 en Dnipro
_______________________________________________

April, 2017 in Dnipro



Дивитися:



Проспект Богдана Хмельницького / Bogdana Hmelnytskogo avenue / Avenue Bogdana Khmelnyts'kogo








Парк Лазаря Глоби / Lazarya Globy garden / Parc Lazarya Globy





І трохи зустрічних птахів / An some of met birds / Et un peu des oiseaux rencontrées:



суббота, 8 апреля 2017 г.

Ілюстрація до «Райдуги»

Портрет головної героїні казки.

До фіналу:
Наступного ранку хтось розсмикнув штори, і я ледь не засліпла. […] І що поганого в тому, щоб сяяти, сяяти, сяяти, усіма своїми гранями, для чого я, власне, й була створена?

среда, 5 апреля 2017 г.

Про автора

Щоб почати знайомство / For beginning / Pour le commencement...

Вітаю!
Я – Олександра Калиновська, письменниця з Дніпра (Україна).
В цьому блозі можна знайти деякі з моїх робіт, записи про літературні заходи, де я брала участь, якісь відгуки про прочитане або побачене тощо.
Основна мова блогу – українська. Мова творів – українська, російська та, дуже рідко, французька.
_______________________________________________

Hello!
I’m Alexandra Kalinovska, writer from Dnipro (Ukraine).
In this blog you can find some of my works, the commentaries about the literary activities in which I took part, some reviews about books/films etc.
Main language of this blog is Ukrainian. The languages of my works are Ukrainian, Russian and, rarely, French.
_______________________________________________

Salut!
Je suis Aléxandra Kalinovska, écrivain de Dnipro (Ukraine).
Dans ce blogue vous pouvez trouver un certain nombre de mes œuvres, les commantaires sur les activités littéraires à lesquelles j’ai pris part, quelques revues des livres/films etc.
La langue principale de ce blogue est ukranien. Les langues de mes œuvres sont ukranien, russe et, très rarement, français.


Бібліографія / Bibliography / Bibliographie
Список (неповний) створеного на сьогоднішній день, із посиланнями на онлайн-публікації.
_______________________________________________

The list (incomplete) of the works by now, with links to online publications.
_______________________________________________

La liste des œuvres (incomplète) jusqu’au présent, avec les liens aux publications en ligne.

Написано / Wrote / Écrit
Оригінальні прозові твори
2001 Звідки на землі з’явилися коні, казка (рос.; 2015 – укр. верс.).
2005-2008 Чужі поміж чужих (Хранителі Часу-1), перша редакція, фантастика/фентезі, роман (рос.).
Скачати фрагмент другої редакції (укр.).
2008-2011 Кожен може обирати... (Хранителі Часу-2), перша редакція, фантастика/фентезі, роман (рос.).
2011 Фотографія ельфійського принца, реалізм, сценарій короткометражки (рос.).
2011 Дорога на південь, альтернативна історія/реалізм, повість (рос.). **
2012 Повість про першу родину, реалізм, повість (рос.). *
2013 Два світи, казка (укр.). * +
2014 Райдуга, реалізм, казка (укр.).
2014 Вогняна душа, біографія, нарис (укр.). *
2014 Замок на піску, реалізм, оповідання + казка (укр.). * +
2015 Поле добра, фантастичний реалізм, казка-притча (укр.). *
2015 Даровані Богом, фантастичний реалізм, повість (укр.). * +
Твори з чужою основою та переклади:
2011-2012 Таємниця покинутого замку, частина 1, фантастика, сценарій (рос).
Оригінальні вірші
2012 Як солодко..., романс (рос.)
Скачати запис (композитор та виконавець – Анна Зиміна)
2013 Казка про зорі, казка-притча у віршах (рос.)
Перекладені вірші
2011 All that is gold does not glitter (з англ. на укр.)
2011 The Road goes ever on and on (з англ. на укр.)
2014 Переведіть мене через майдан (з укр. на фр.)


Видано / Piblished / Publié
«Крила», журнал (Д.: «Гамалія» – №1 (17), 2002)
Моя осінь (есе з поетичною вставкою, 1999, рос.)
Собачі прикрощі (вірші 1995-1999, рос.)

«Рідний край у словах і барвах» (Д.: Журфонд, 2016)
Два світи

«На кордоні любові» (Харків: Видавець ФОП Панов А.М., 2016)
Два світи
Замок на піску

VivArt – літературний альманах №3 (Кам'янське: «Видавничий дім Андрій», 2017)
Даровані Богом

Блоги / Blogs / Blogues
Блог, присвячений циклу про Хранителів Часу

суббота, 25 марта 2017 г.

«Метелики/Inseparable», 2013

Продовжуючи тему Чорнобиля у х/ф. Про фільм/міні-серіал «Метелики» має сенс поговорити окремо. Авторам можна закинути безліч недоліків, але в головному цей серіал не погрішив. Якщо можна порівняти: вирішував завдання не тими способами, але все одно прийшов до правильної відповіді.


Читати далі:

Катастрофа, що перевертає уявлення про світ

«Метеликів» дуже часто порівнюють із «Титаніком» Кемерона. На мій погляд, таке порівняння більш ніж виправдано й доречно, з урахуванням подій, на тлі яких розгортаються історії.

Загибель «Титаніка» і аварія на ЧАЕС – це дві катастрофи, котрі перевернули людське уявлення про світ. Кожна по-своєму. «Титанік» – це останній раз, коли кораблі плавали по застарілим правилам безпеки, згідно з якими кількість шлюпок для корабля розраховувалося за водотоннажністю, а не за кількістю пасажирів. ЧАЕС – це те, що перевернуло уявлення про величину і захищеність віддалених куточків світу: поширення радіоактивної хмари показало, наскільки мала наша земна куля.
Іноді з жахом думаю, що аварія на ЧАЕС була необхідна, аби застерегти людство; що, якби її не було, люди влаштували б який-небудь потужний військовий конфлікт, що призвів би до ще гірших наслідків. Що потужності Хіросіми та Нагасакі просто не вистачило б, щоб охолодити гарячі голови.

Крім цього, обидві аварії – час і простір, де стираються бар'єри. Соціальні, моральні, значущості цінностей тощо.

Третій пункт – це любовні лінії. По-перше, вигадані персонажі на фоні справжньої трагедії. По-друге…
Потрібно мати дуже велику сміливість і дуже сильне почуття міри і смаку, щоб описати реально існуючу людину і при цьому не опошлити її. Чи не зробити з живої людини ікону. Чи не перетворити її в бездушний символ. Варіантів безліч. Удвічі складно описувати, якщо прототип ще живий, а «Теорії усього» – надто велика рідкість.
Третя небезпека, з якою стикається автор, якщо мова йде про катастрофу або про хворобу персонажа, – роблячи історію доступною для масового споживача (глядача, читача тощо), девальвувати горе. Або, навпаки, естетизувати його. Занадто глянцевими кадрами, занадто грамотно розставленими точками, що мусять вибити сльозу…

Тому навіть не можу сказати, на краще чи на гірше те, що в обидва фільми не просто вклинили, – а вивели в них на перший план вигаданих персонажів. Може, воно й на краще, щоб не затріпати горе справжніх людей, тому що фільм (за своєю природою доступний масовій аудиторії твір) буде мимоволі робити катастрофу захоплюючою, а не страшною.

Четверте, що об'єднує обидва фільми, – робота над антуражем та ролями другого плану. Часто у фільмах такого роду навіть цікавіше спостерігати за персонажами другого плану, ніж за головними героями. І це, до речі, дуже хороший маркер для розуміння багатьох сюжетних ходів.


«Метелики»

«Метелики» – чудова назва, що вичерпно передає сюжет фільму. Це і справжні метелики, які першими відчувають радіацію і гинуть. Це головні герої, що радо кидаються у кохання, наче летять на свічу. Це і двадцатишестирічна Мар’яна, яка нібито символізує собою усю Прип’ять (середній вік мешканців цього міста був 26 років; і, думаю, немає потреби нагадувати дату аварії). Це і сюжетна лінія (присутня тільки в серіалі) Ігоря – безтурботного «метелика»…
Врешті-решт, кожна зі смертей фільму – свого роду політ на вогонь. Для освічених людей поєднання слів «метелики» та «Чорнобиль», з їх усталеними конотаціями, – саме по собі спойлер, тож не думаю, що мої кілька слів про сюжет додадуть до цього щось суттєве.

Дві сестри, Мар’яна та Аля, їдуть на вихідні до тітки у Прип’ять.
Туди ж прилітає їхній батько, майор Широков, який щойно повернувся з Афганістану (місце, до воював майор, не називається, але засипку четвертого реактору проводили саме афганські льотчики); його підрозділ має ліквідувати наслідки ЧАЕС. Самого Широкова викликають у Київ, щоб перед відпусткою вручити йому нагороду. Не розуміючи до кінця масштабів аварії, він пише дочкам записку із проханням почекати його, аби повернутися у Київ разом.
Оскільки майор не має можливості залишити військовий табір, записку відносить солдат строкової служби Паша, у якого закохується Аля.
Мар’яна, як лікар, іде допомагати у 126-ту санчастину і їде звідти ввечері 26-го квітня, разом із пожежними; наступного дня Аля дізнається, що сестру також повезли у Москву, бо вона отримала сильну дозу опромінення, допомагаючи постраждалим. 27-го вертоліт Широкова при обльоті реактора зачіпляється лопаттю за трубу і розбивається. У відчаї Аля хапається за Пашу, кажучи, що в неї більше нікого немає.
Солдати-строковики мають прибрати з даху третього реактору графітні уламки; майор, який керує виходами солдат у високорадіоактивну зону, обіцяє після трьох виходів відпустити їх додому. Паша, керуючись надією якомога швидше поїхати з міста та забрати Алю з собою, охоче йде на ризик. Але під час виходу трійки солдат, у якій Паша був головним, гине один з хлопців. Гине через власний страх, проте Пашу звинувачують у його смерті; до того ж він отримав сильну дозу опромінення, пробувши на даху більше, аніж відносно безпечні три хвилини, поки витягував загиблого, думаючи, що той ще живий. Разом із Пашею опромінюється і лейтенант із того ж підрозділу.
Розуміючи, що приголомшена горем Аля не може адекватно оцінити небезпеку і не стане рятуватися, Паша збігає до неї із санчастини; тепер йому двічі немає вороття назад – через звинувачення у вбивстві і через дезертирство. Не маючи змоги пройти повз кордони військових вдень, Паша із Алею переховуються (і святкують імпровізоване весілля) у Прип’яті впродовж 28-го квітня, і в ніч на 29-те нарешті йдуть із міста.
Вдень Паші стає трохи краще (спадають набряки тощо), але на ранок 30-го променева хвороба бере своє, і він не може йти сам.
Пашу рятує той самий лейтенант, який опромінився разом із ним, сказавши лікарям швидкої, що до Києва, окрім нього, треба везти ще одного потерпілого. Звідти Пашу відвозять у 6-ту лікарню в Москві. Остання зустріч Паші з Алею – 9-го травня, під час салюту на честь дня перемоги; невдовзі він помирає.

(Зараз я торкалася тільки основної сюжетної лінії, до того ж – за фільмовим, а не серіальним, монтажем.)


Хронологічні зсуви

Уважний та обізнаний із подіями трагедії глядач не може не помітити, що події у фільмі не відповідають реальній хронології. Так, наприклад, виходи солдат на дах третього реактору відбувалися вже у вересні, а падіння вертольоту сталося у жовтні.
Тож як можна пояснити ці хронологічні зсуви?

З точки зору художнього твору спресована в часі любовна лінія Алі та Паші, яка на перший погляд видається алогічною, дратуючою, зайвою, неприродною, виконує декілька важливих функцій.

По-перше, жахливі масштаби трагедії: людей, котрих аварія торкнулася особисто – відселених, ліквідаторів, лікарів, дослідників, – за різними оцінками, нараховують від вісімсот до мільйона двохсот тисяч осіб (600-900 тис. ліквідаторів, 270-400 тис. відселених…). Але є одне, що об’єднує ці історії, – короткий строк зіткнення із ЧАЕС; такі люди, як Костянтин Чєчєров, які проводили на станції роки, – рідкісний випадок.
Це ставить автора, котрий візьметься за тему Чорнобиля у художньому творі, перед двома очевидно-можливими шляхами реалізації. Або, як Алексієвич у «Чорнобильській молитві» (попри публіцистичну подачу, це все ж таки художній текст), «дати слово» багатьом героям і з їхніх розповідей відтворити картину цілого; або показати лише одну з історій і відтворити події виключно з суб’єктивної точки зору.
Сценарист «Метеликів» комбінує ці два прийоми і обирає неочевидний і небезперечний шлях ущільнення, показуючи події першого року катастрофи очима усього кількох людей. Любовна лінія – це наче хребет, до якого приєднуються «ребра» подій; який структурує на перший погляд не пов’язані між собою епізоди у історію трагедії. Наявність наскрізних героїв робить її для глядача більш особистою; говорить із ним не мовою цифр, які важко осягнути розумом, аби не збожеволіти, а торкається безпосередньо серця.

По-друге, історія двох, фактично, дітей (сімнадцять та вісімнадцять років) не б’є на жалість і не вижимає сльозу. Але їхня поведінка – прояви самовпевненості, мудрості, радості, наївності – дозволяє глядачеві хоч трохи відволіктись від жаху та болю катастрофи. Таких сильних, що, якби не було цих перебивок, люди б просто не змогли їх винести і пропустити катастрофу через себе; захищаючись, людина б просто впала в оціпеніння, в неї б відключилися усі канали сприйняття. Фактично, саме ці, дратуючі на перший погляд, перебивки мобілізують глядача та привертають його увагу до найбільш страшних подій катастрофи.

По-третє, хронологічні зсуви та суб’єктивний фокус сприйняття подій дозволяють обмежитися натяками, розповісти про найнеприємніші і найгидотніші епізоди аварії, водночас уникаючи зайвого натуралізму, гіпертрофованого пафосу, моралізаторства, надмірного розжовування сюжету для глядача тощо.


Достоїнства та вади

В цілому, фільмовий монтаж виявився вдалішим. Щоправда, мені особисто шкода кількох сцен, які у фільмі присутні в скороченій версії, та кількох епізодів (наприклад, з фільму незрозуміло, що дід Алі та Мар’яни також помирає); але не додаткових сюжетних ліній, відсутність яких роблять фільм набагато сильнішим.

Також багато питань викликає історія хвороба Алі. Якщо в Паші променева хвороба розвивається чітко по довідникам – впродовж двох тижнів, – то із Алею складніше. Волосся в неї починає випадати 8 травня – на 13-й день після опромінення (це вказує на дозу опромінення від 3 Гр та вище); але вона проживає ще щонайменше до кінця січня 1987 року. Можливість прожити 1-2 роки із променевою хворобою ІІІ ступеня є, але дуже-дуже ефемерна. (Докладніше про стадії та ступені променевої хвороби можна почитати тут.)

Щодо самого образу Алі, то мені особисто він здається цільним. Дуже розумна, але самовпевнена без міри; балувана – як молодша дочка, як дитина, що живе без матері і не дуже часто бачить батька. Дев’ять років різниці зі старшою сестрою – надто мало, аби в усьому слухатися Мар’яну, а дідом Аля крутить на всі боки, має його за друга та «свого парня», але водночас від діда вона отримала досить чітку систему цінностей.
Це підліток, який знає все краще за всіх; якого оточуючі вважають менш обізнаним та розуміючим, ніж є насправді; який ще не проти того, аби побавитися і попустувати. Але водночас, коли «припікає», Аля здатна діяти рішуче і швидко. Цей образ я можу назвати дратуючим, але точно – не невдалим.

До беззаперечних достоїнств «Метеликів» можна віднести відсутність оцінок. Навіть майор, який виганяє солдат на дах третього реактору, не виглядає монстром, – а лише людиною, якій необхідно мінімізувати зону ураження. До однозначно негативних персонажів можна віднести хіба що мародерів.

Також у стрічці немає дорікань. Перш за все – радянській владі. Причому зроблено це цілком природно: в тих умовах, в яких опинилися головні герої, вони не могли знати про замовчування катастрофи владою; про відмінені рейси та вивезення чиновниками своїх родин з Києва; про те, що роботи не змогли працювати на даху через те, що при замовленні техніки значно занизили інтенсивність полів, у яких вона мала працювати (див. «Чернобыль 3828».); про травневі паради… Немає дорікань і на адресу Роберта Гейла, котрий взявся лікувати людей, будучи фізиком, а не лікарем.

Натомість фільм, нібито зосереджений на кількох персонажах, руйнує стереотип Прип’яті як «цілком спорожнілого міста» і непогано показує, що воно продовжувало жити й далі, тільки химерним, неприродним життям, і яка кількість людей приймала участь у ліквідації аварії.

Ще слід зазначити, що це єдиний бачений мною фільм про Чорнобиль, де було б настільки мало агресії. Так, наприклад, в «Останньому попередженні», «Аврорі» та «Розпаді» у сценах евакуації робився акцент на агресію військових та чиновників, у кращому випадку – на їхню байдужість до евакуйованих. (Найбільш неприємний в цьому плані епізод – із котеням у «Розпаді», під час дозиметричного контролю.) У «Метеликах» головний посил – взаємодопомога та жертовність; головна емоція – співчуття і розпач: люди, ну невже ви не розумієте, наскільки все серйозно?

Також це єдиний із бачених мною фільмів, де катастрофа увесь час лишається на передньому плані, а не слугує тлом для сторонніх розборок, як в «Аврорі» чи у «Розпаді». Усі сюжетні лінії, так чи інакше, пов’язані з аварією.

І ще слід відмітити гарну роботу бутафорів, костюмерів тощо.
Зачіски та вбрання, наче з фотографій вісімдесятих.
Скрупульозне відтворення атмосфери Прип’яті при натурних зйомках – і до, і після (так, наприклад, для пробігу Алі та Паші вечірнім/нічним містом спеціально відключали світло в прилеглих до маршруту зйомок будинках).
Гарна робота з документальними матеріалами – так, наприклад, на вцілілих кольорових знімках видно, що Прип’ять евакуювали на жовтих «Ікарусах», а прилеглі села на білих зі смугами ЛАЗах, і того ж самого порядку дотримуються у фільмі.
(Єдиний прокол, який особисто я помітила – «Київський» торт: коробка раніше виглядала інакше, а на самому торті фабрики імені Карла Маркса – інший узор і не було червоного мармеладу. Але це, скажімо відверто, дрібниці.)


Чи варто дивитися?

На мою думку – однозначно варто.
На тлі того, скільки реальних епізодів (див. нижче) вплели у канву історії, невідповідності просто перестаєш помічати. Дивишся головним героям за спини. На купку мертвих метеликів на підвіконні. На дохлих щурів в траві. На померлу собаку.
Радіації не видно. А ось її наслідки…
Прип'ять ще жива – включаються ліхтарі вечорами, із кранів тече вода… Але місто вже виглядає смертельно пораненим. Це «фаза ходячого трупа». Така, як у хворих на променеву хворобу людей між тим, як спадуть набряки і проступлять внутрішні опіки (почнеться руйнування організму).

Я не знаю, чи читали автори сценарію «Марсіанські хроніки». Але картина порожнього міста нагадує одне з останніх оповідань, «Дощі випадають» (в українському перекладі), про мертвий будинок, який дбав про давно загиблих господарів, а реально плодами його праці користувався хіба що хазяйський пес. І, трохи менше, атмосферу іншого оповідання, «Мовчазні міста».

Прип'ять – це таке собі повернення до первісного суспільства, де на великому просторі майже немає людей. Провалля, яке веде з кінця двадцятого століття у безчасся. Це зараз місце, де не діють людські закони. Де немає посад, звань, професій – майже всі зайняті одним: закидати провалля.
І, парадоксальним чином, у цьому вибитому з реальності місці героям, принаймні Паші, виявляється безпечніше, ніж у полі дії законів.

І знову думаєш: краще ось так, подати історії реальних і, в половині випадків, ще живих людей опосередковано – або як вчинили знімальна команда «Розщеплених на атоми» (документалка зі вставками художньої зйомки)? З огляду на те, що фільм повністю ігровий – напевно, краще опосередковано. «Теорія всього» – одна на тисячу, частіше виходить так, що стає аж ніяково за творців.

Тож я дивлюся на «щільність» заднього плану, на другорядних героїв, а там, як і в «Титаніку», все максимально наближене до історії.
Можливо, коли-небудь про те і про інше зможуть зняти такий фільм, де не знадобиться засовували любовну лінію для утримання уваги глядачів. Але зараз це – найкращий з українських фільмів про Чорнобиль, і в технологічному плані – фільм світового рівню, удостоєний двох номінацій на премію VES Awards (за відтворення локації ЧАЕС та видатні візуальні ефекти) та чотирьох вітчизняних та світових нагород.


Післямова. Подвійне дно

Незважаючи на «художність» та хронологічні зсуви, чи не кожний епізод «Метеликів» має під собою реальне підґрунтя.

Найбільш очевидними є прототипи двох головних героїв, – Василь та Людмила Ігнатенки (вони самі з’являються у фільмі, як епізодичні персонажі у санчастині). До їхньої історії життя, котрою відкривається «Чорнобильська молитва», відсилають остання зустріч в палаті під час салюту на дев’яте травня, сцена поховання на Мітінському кладовищі, прощання Алі із лікарем (прототипом послужила Ангеліна Гуськова) біля потягу.
А також – сцена в ательє, із уявленням/відображенням в дзеркалі Алі та Паші, як наречених (в серіалі це початок третьої серії). Аля знаходиться зліва від нареченого – як Людмила на весільній світлині. Фата на голові Алі схожа на ту, що була на голові Людмили; коли кадр змінюється, стає зрозуміло, що Аля вдягнена не у весільну сукню із довгими рукавами – вона існує тільки в її уяві; а сама Аля просто накинула на голову фату, ніби примірила чуже життя.


Далі підемо більш-менш по порядку, за хронологією фільму. Якщо я пам’ятаю/в змозі швидко знайти посилання, де я брала інформацію про той чи інший епізод, я вказиватиму джерело. Бо про Чорнобиль я читала/чула дуже і дуже багато.

Мар’яна приходить до санчастини, аби відшукати там свого нареченого, і, оцінивши масштаби аварії (на ранок до 126 МСЧ привезли вже 108 чоловік), лишається допомагати. Сама Мар’яна за фахом – ендокринолог, проте в ту ніч у санчастині допомагали лікарі будь-яких професій – усі, хто чергував там чи приїхав спеціально.
Про те, що відбувалося в ніч та день після аварії у санчастині: Лина Кайбышева, «После Чернобыля» та тут.

Евакуація – зрозуміло. Відтворена дуже достовірно, починаючи із горезвісної об’яви, і так, що інколи світлини зі зйомок «Метеликів» плутають із документальними кадрами.

Історія з трупом дідуся та похованням десь на узбіччі (присутня в серіалі) – одна з чорнобильських легенд, хоча й з реальним підґрунтям. На жаль, більш достовірної інформації, аніж обговорення на форумі, я не знайшла. (Схожа сцена присутня у «Розпаді».)

Вже згадуване падіння вертольоту. Насправді відбулося 2 жовтня. Докладніше про це можна почитати тут та тут.

Основою для сцени, під час якої Паша отримує смертельну дозу радіації, стала історія ліквідаторів Івана Кандінського та Валерія Махрова – аж до моменту, коли, стоячи на даху, вони дивляться вниз і бачать жерло реактору. Махров витягував непритомного Кандінського з даху. Можливо також, ця сцена спиралася ще на одну реальну історію: у когось з солдат почався напад паніки та агресії від болю, коли йому обпекло ногу графітом (нога застрягла в уламках); проте підтвердження цієї історії я не знайшла.
Про Махрова та Кандінського: «Розщеплені на атоми» (десь з 1:34:00).

Мародери у ЧЗВ, як стверджують, дійсно були із перших днів. Але активно почали діяти вже після серпня 1986. (Влітку 1986 р. прип’ятчанам вперше дозволили повернутися додому, забрати ті речі, які не були заражені, і квартири тоді ще стояли непограбованими; потім було ще декілька хвиль «повернення» – до 1991 року. Відомості про дати повернення можна знайти в цих інтерв’ю: один, два, три).
Судячи зі стану будівель, доводити їхнє існування не потрібно. Цікавий допис про мародерство можна прочитати тут. Власне, із мародерами у фільмі тільки дві сцени, у серіалі – три.

Коли Паша втікає із медпункту армійського табору, можна побачити ансамбль, який танцює для солдатів. Скоріше за все, прототипом послужив ансамбль пісні та танцю Київського військового округу (згадка за другим посиланням). Артисти почали приїжджати із концертами, починаючи з травня або літа 1986 року. Про артистів у ЧЗВ – наприклад, тут чи тут.

Ще один епізод під час втечі Паші – відстріл собак. Забирати тварин із собою прип’ятчанам забороняли, оскільки хутро всотувало радіацію набагато краще, ніж людське волосся. Тож, думаючи, що їдуть на три дні, люди лишали котам якомога більше їжі, а собак просто випускали на двір, сподіваючись знайти, коли повернуться. Перші розстріли проводилися 27-29 квітня, далі – наприкінці 1986 року. Розстрілювали – у кращому випадку.
Про перші відстріл тварин – тут та тут. Про наступні: інтерв’ю у «Розщеплених на атоми» (десь з 1:39:20).

Собака у дитячому садку. Про неї можна прочитати тут та тут.

Ще одна сцена, присутня тільки у серіалі, – пияк, який проспав евакуацію. Це також чорнобильська легенда. Мені здається, що, на відміну від трупу дідуся, це все ж таки вигадка.

Самогубець. Відшукала тільки непевні згадки, що в одній з квартир Прип’яті дійсно знайшли труп чоловіка; також, оскільки він повісився, це можливий натяк на академіка Легасова (читати тут).

Епізоди в шостій лікарні (Москва).
За постраждалими пожежними дійсно ходили солдати, оскільки санітари боялися («Чорнобильська молитва»).

Короткий епізод, коли доктор Гейл просить в Софії Михайлівни дозвіл на операцію Мар’яни, а потім вона читає запис у журналі про її смерть. Про те, хто такий Роберт Гейл, про відмінності лікування в його методі та в методі Леоніда Кіндзельського, можна прочитати в інтерв’ю з Ганною Губарєвою, яка працювала в Києві: тут та тут.

Вагітним в 1986 році рекомендували зробити аборт, а деяким просто наказували – було. З інформацією про примусові аборти можна ознайомитися за тими ж посиланнями, що і про Роберта Гейла.

Те, що зустрічалося в кількох епізодах:
- Люди масово тинялися по Прип'яті хоча б без респіраторів – було. По-перше, масок, респіраторів, захисних костюмів – нічого цього не вистачало. По-друге, навіть ті, у кого респіратори були, ніяковіли носити їх перед підлеглими чи просто перед колегами: читати тут (це лише одна згадка, яку знайшла швидко; про таке читала неодноразово).
- Народ масово вірив в чудодійну спирту/горілки проти радіації – було. Щоправда, допомагають виводити радіацію не алкоголь, а пектини (які містяться в яблуках, грушах, червоному вині). Наприклад, лабораторія ізотопних досліджень в Києві закупалася вином, і кожного дня після роботи там випивали по склянці (більше не треба, діюча кількість для виведення радіації – 100-150 г). Тут вже без посилань, бо це з особистої розмови.

Це тільки те, що кинулося мені в очі – тому що знаю «реальну історію». Могло бути щось ще – що я пропустила, оскільки не знаю.
UPD. У фільмі «Лазуровий пил» знайшла ще один момент, який перегукується із «Метеликами»: спогади жінки, що втекла від примусового аборту через вікно і тим врятувала свою дитину. Але «Лазуровий пил» вийшов 2016 року, а більш ранніх інтерв’ю, на відміну від родини Ігнатенків, я не бачила, тож не знаю, чи можливо стверджувати, що ця історія також вплинула на сценарій.

#Чорнобиль #Чернобыль #Chornobyl #Chernobyl
#Метелики2013 #Мотыльки2013 #Inseparable2013
#Прип'ять #Припять #ЧАЕС #ЧАЭС #ЧЗВ #ЧЗО