Щоб почати знайомство / For beginning / Pour le commencement...

Про автора

суббота, 9 декабря 2017 г.

Το τραίνο φεύγει στις οχτώ / О восьмій потягу іти...

Мелодія – Мікіс Теодоракіс (автор «того самого сиртакі»), слова – Манос Елефтеріу.
Халявний літературний переклад з англійської (перша строфа) та з грецької (решта). Склався сам собою, коли я робила допис для хранительського блогу.

Переклад:
О восьмій потягу іти
В далекий шлях до Катерині.
А листопад не прийде нині,
Якщо не пригадаєш ти,
Якщо не пригадаєш ти
О восьмій потяг в Катерині,
Цей листопад не прийде нині…

Мені зненацька стрівся ти
В Лефтеріса, де хміль кружляє.
Ніч в інших землях не буває,
Аби секрети зберегти,
Твої секрети зберегти,
І пам’ятайте, хто вже знає:
Ніч в інших землях не буває…

О восьмій потягу іти,
Тобі ж – самому в Катерині
Заставу стерегти віднині
У млі, о восьмій без п’яти,
У млі, о восьмій без п’яти,
І ножем в серце – ті хвилини,
Коли ти сам у Катерині…

Оригінал та підстрочник (пам'ятаєте, що я не знаю грецької?):
Το τραίνο φεύγει στις οχτώ / Потяг вирушає о восьмій
Ταξείδι για την Κατερίνη / В рейс у Катерині.
Νοέμβρης μήνας δεν θα μείνει / Цей місяць листопад не прийде,
Να μή θυμάσαι στις οχτώ / Якщо не пригадаєш ти о восьмій,
Να μή θυμάσαι στις οχτώ Якщо не пригадаєш ти о восьмій
Το τραίνο για την Κατερίνη / Потяг, що йде у Катерині,
Νοέμβρης μήνας δεν θα μείνει Цей місяць листопад не прийде.

Σε βρήκα πάλι ξαφνικά Невдовзі я зненацька зустріну тебе знову,
Να πίνεις ούζο στου Λευτέρη Коли ти питимеш узо (*різновид горілки) у Лефтеріса.
Νύχτα δε θα 'ρθει σ' άλλα μέρη Ніч не прийде в інші місця,
Να 'χεις δικά σου μυστικά Щоб у тебе були власні секрети,
Να 'χεις δικά σου μυστικά Щоб у тебе були власні секрети,
Και να θυμάσαι ποιός τα ξέρει І пам’ятайте, хто це знає:
Νύχτα δε θα 'ρθει σ' άλλα μέρη Ніч не прийде в інші місця.

Το τραίνο φεύγει στις οχτώ Потяг вирушає о восьмій,
Μα εσύ μονάχος σου έχεις μείνει / Але ти лишився сам-один
Σκοπιά φυλάς στην Κατερίνη / Стерегти свій пост у Катерині,
Μεσ' στην ομίχλη πέντε οχτώ / У тумані, ці п'ять хвилин до восьмої,
Μεσ' στην ομίχλη πέντε οχτώ У тумані, ці п'ять хвилин до восьмої,
Μαχαίρι στη καρδιά σου εγίνει / Перетворилися на ніж у твоєму серці,
Σκοπιά φυλάς στην Κατερίνη / Коли ти стережеш свій пост у Катерині.

среда, 6 декабря 2017 г.

Everyone knows Juanita

Хто з вас не чув про Хуаніту / Що ж, знають усі Хуаніту
І очі її різнобарвні?
Стирчать зуби в сеї кобіти,
А ци…бульки підлогу метуть.

Чичаррон: Це не ті слова!
Ектор: Тут діти!

Волосся її, мов шипшина,
Криві ноги, що аж атас. / А ноги, як бублик, криві.
Якби я був гожий хлопчина,
То мав би у неї я шанс. / Відкрив би їй мрії свої.
(Не можу вибрати, який варіант лишити. Обирайте, кому який до вподоби.)
Хто хоче поспівати – караоке-версія:

Оригінал:
Автори: Жермен Франко та Адріан Моліна; композитор: Майкл Джаккіно.
Well, everyone knows Juanita. / Отож, всі знають Хуаніту:
Her eyes each a different color, / Її очі – різних кольорів,
Her teeth go out and her chin goes in, / Її зуби стирчать, а підборіддя запало,
And her… knuckles (knockers), they drag on the floor. / І її... кулачки (цицьки) тягнуться по землі.

Chicharrón: Those aren't the words!
Hector: There are children present!

Her hair is like a briar, / Її волосся – як шипшина,
She stands in a bow-legged stance. / Її ноги стоять криво,
And if I weren't so ugly, / І, якби я не був таким потворним,
She'd possibly give me a chance. / Вона, можливо, дала б мені шанс.


І на закуску – іспанська версія:

Коко, 2017

Вчора сходила на «Коко» – черговий мультик від теплої і лампової студії «Піксар», головна думка якого – люди живі доти, доки їх пам’ятають, навіть якщо їх вже немає поряд із нами. (А творчість – це така штука, у якій взагалі можна віднайти безсмертя, якщо дуже постаратися.)
«Коко» – це заплутані сімейні розборки з чисто мексиканськими пристрастями, періодичним стьобом над мексиканськими серіалами та штампами («О, падре!» / «Але мій батько ніколи не дасть дозволу!»), потужною атмосферністю та національним колоритом (події розгортаються у День Мертвих, в ніч з 1 на 2 листопада) і постійним балансуванням на грані між щирим сміхом та сльозами.
Сюжет, на мою думку, збитий дуже міцно. Деякі моменти легко вгадати (ну, хоча б те, що для головного героя все скінчиться добре), але усі сюжетні ходи – просто-таки неминучі, кожна наступна подія логічно витікає з іншої, а не залежить від багатьох випадковостей або, ще гірше, цілого оркестру в кущах. Найнеминучішими і через те ще більш сумними є смерті персонажів; це дійсно історія, в якій кожен покійник обґрунтований (що дещо двоїсто звучить, враховуючи, що основне місце розвитку подій – потойбічний світ).
Окремо слід зазначити, що, хоча у фільмі увесь час звучать пісні, вони не дратують, бо намертво вмуровані у канву історії: персонажі чують спів так само, як і глядач. Взагалі, було б дивно, якщо у казці, яка крутиться навколо співців, музикантів, композиторів, поетів та музичних конкурсів, було б хоч трохи менше музики.
І кілька слів про наш дубляж. Здається, це знову студія «Le Doyen», яка дублювала «Крижане серце», і автори перекладу знову наступили на одні і ті самі граблі. Вдала робота з діалогами – не можу сказати, наскільки вони відповідають оригіналу, бо поки не дивилася англійською, але однозначно набагато складніші та змістовніші, аніж в російському дубляжі. Великий плюс: у нас вряди-годи врахували оригінальну вимову і не стали українізувати імена! Чичаррон (один з мерців) – таки Чичаррон або Чич, а не Копчушка (як варіант; «chicharrón» – шкварка або дуже засмагла людина). Ектор – таки Ектор, а не Гектор, народ згадав, що в іспанській сама по собі «h» не вимовляється. Іспанські суфікси (зменшувальні, наприклад) теж не чіпали. Перекладачі навіть не стали пом’якшувати адську суміш з іспанської та англійської у діалогах (судячи з доступних у мережі уривків).
А пісні (переклад, не вокал) – хоч стій, хоч падай, хоч ридай. Як і нещасна «Let it go», на якій я червоніла просто з першої ж строфи, і не згоріла з сорому лише тому, що дивилася сама. Особливо познущалися з «Хуаніти» та з фінальної пісні. Коли я вдруге почула «моє corazón» і зрозуміла, що мені це не примарилося, я була ладна забитися головою об крісло попереду. Зробили би вже «mi corazon», не розриваючи словосполучення/звертання. Та й рими на це слово – ключове слово у тексті будь-якою мовою! – не набагато кращі. Якщо «унісон» в музичному контексті усього мультику відчувається на своєму місці, то за «лексикон» хочеться дати по голові: це ж треба так не відчувати мову! У мові, яка зазнала сильного впливу латини, воно виглядало б нормально, але в українській латинізми – це або діалектні слова (як-от фотель), або, навпаки, наукова термінологія.
Та, попри всі недоліки дубляжу, мультфільм вартий перегляду. Врешті-решт, якщо так муляє, завжди можна дочекатися оригіналу та подивитися англійською з субтитрами (або іспанською: принаймні частина оригінального касту дублювала свої ролі й іспанською, до того ж, враховуючи, що дія відбувається в Мексиці, ця мова лягає на слух просто ідеально).
P.S. Чому саме порівняння з «Крижаним серцем»?
А тому, що «Коко» передує короткометражка-сиквел по ньому. Сюжет передбачувано не дотягує до планки, заданої оригіналом (та оригінал взагалі добряче відтоптався по всіх шаблонах та штампах казок про принцес, і повторити такий сюжетний прорив у короткометражці просто неможливо через брак часу), це просто зустріч з персонажами, яка скрасить очікування повноцінного продовження, але посміятися можна. Починаючи зі слова «Шалом!» у контексті суворої Норвежчини.

понедельник, 23 октября 2017 г.

«Сторожова застава» або Несправдження страхів: фільм

Незважаючи на те, що мені дуже подобаються твори Рутківського (хоча саме «Сторожову заставу» я до фільму не читала), на фільм я йшла з великим упередженням.
Приводів для оптимізму не давав як короткий переказ…
Сонячне затемнення активізує часовий портал, і сучасний школяр Вітя (чомусь не Вітько, ну то Бог з ним) потрапляє на тисячу років назад. І допоки він не повернувся у сьогодення, він змушений подорожувати минулим і встрягати у різноманітні пригоди, включаючи зустріч з половцями, трьома богатирями, першим коханням тощо.
…так і відгуки тих, хто бачив допрем’єрний показ. Сучасна лексика у вустах середньовічних персонажів, відсилки до української політики (з конкретними цитатами) і наших реалій загалом – усе це мені зустрічалося раніше і давало широкий простір для хиби. Власне, в усі рази, коли я це зустрічала, автори радо стрибали у пастку обома ногами, впадаючи у несмак, безецність чи те чи інше докупи. Отож, у кінотеатр я прийшла, подумки нагостривши ікла, аби уп’ястися ними у шию сценариста, та заготувавши чималу кількість гнилих томатів для решти кіногрупи.
Одначе ні те, ні інше мені не знадобилося. Взагалі. Незважаючи на помічені косяки.
Дивитися:


Перш за все, це казка. Це фентезі, призначене в першу чергу для дітей. Це не історичний фільм; не темне фентезі, більшість складових якого були б недоречними для дітей віком років шести-семи, яких набився повен зал… (В сторону: в такому оточенні почувалася трохи дивно.) І судити цю стрічку слід саме з огляду на жанр. А в казці виглядає доречною і сучасна українська мова у вустах героїв з Київської Русі (до мовлення я ще повернуся); і літочислення від Різдва Христового, а не від створення світу; і невідповідності озброєння та обладунків епосі; і деяка умовність костюмів – баланс між історизмом та гарною картинкою, яка мала б лишати присмак дива…
По-друге, це, знову ж таки, казка. Це не фільм про серйозні підліткові складнощі: суспільну невідповідність оточенню, інакшість, нерозділене або незрозуміле оточуючим кохання, шкільну травлю, якісь психологічні проблеми тощо. Навіть подолання страхів, що пунктиром проходить через усю стрічку, легко вкладається у казкові рамки.
Визначившись із жанром, переходимо до розбору.
Сюжет. Провисів та нудьги я не відчула навіть на другому перегляді. Деякі речі проговорені скоромовкою, але, в принципі, усі рушниці стріляють, усі головні та малі сюжетні арки завершені. Розгледіла декілька моментів, які різонули ще під час першого перегляду: те, що Вітько ніяк не реагує на втрату значка – пам’яті про батька; не показано, як Вітько звільняє руки під час нападу на Лелече, щоб стріляти – перепилив мотузки об чийсь ніж, чи ще якось; легенда про Твердиню та Зоряну: назва «Твердиня» ніде не звучить, і питання Вітька про назву видається трохи дивним. Взнавши, що планується показ у чотирьох серіях, схрестила пальці, аби ці моменти у ТБ-форматі не викликали зайвих питань.
Дуже сподобалося те, що з головного героя не стали ліпити видатного воїна. Він старанно готується до випробувань волхвів – мечем, стрілою та розумом, – але по факту проходить їх завдяки розуму, точніше, чесності. Знання та артефакти з майбутнього не надають Вітькові якихось особливих переваг. Перша спроба втекти з табору половців, яка скінчується невдачею – це просто бальзам на мою душу, адже Вітя цілком природно програє тренованому воякові. Єдине ушкодження, яке хлопець наносить зброєю, – підстрелив одного половця, та й того не до кінця.
Один раз, коли схотілося зітхнути – поцілунок Віті та Оленки. І не через сам факт (він прекрасно позбавляє необхідності казати натужні слова прощання і виглядає набагато доречнішим за них), а тому, що не так давно ми вже бачили поцілунок Росанки та Олешка, – для кожної любовної лінії хотілося б чогось особливого.
Бонус до логіки: смартфон! Активно користуються ним лише у перші дні, далі, як і слід було чекати, він розрядився і з історії випав (але до того Вітько з Олешком встигли наклацати чимало веселих світлин).
Мова героїв у фільмі. Це було моє найбільше побоювання, яке цитати тільки підігріли, оскільки у пам’яті по сей день живий «Лускунчик» Кончаловського, де спроба втулити сленг скінчилася цілковитим фіаско. Жоден середньостатистичний підліток не послуговується стерильною літературною мовою. Але сленг – це штука, яку слід використовувати дуже обережно, оскільки вона оновлюється з кожним роком і з кожним поколінням. Це яскравий часовий маркер, і надмірне вживання сленгу вже за п’ять років здатне зробити твір нецікавим.
Одначе ні. Підліткову мову передавали здебільшого просторіччями, а зі сленгових словечок відібрали досить сталі, які використовуються вже декількома поколіннями. Проникнення сучасних виразів у мовлення богатирів теж показано органічно і не виглядає заграванням з аудиторією.
Не менш соковита та «смачна» мова діда Овсія, хоча це заслуга не тільки сценаристів, а й, як я встигла побачити, самого Володимира Рутківського, зокрема слово «жевжики».
Дякувати Богу, відсилка до укрполітики – одна-єдина. ІМХО, навіть коли забудеться підґрунтя, ця ситуація виглядатиме смішно.
Загалом, розповідаючи про текст, дуже важко не розтягнути весь фільм на цитати. Жартів нижче поясу майже немає. Єдиний раз, коли вони з’являються, абсолютно вкладається у рейтинг PG і, як на мене, виправданий: Олешко знущається з ворога і намагається змусити того втратити обережність. Отож, його коментарі – явище того ж порядку, що й задирання шотландцями кілтів. Грубо, так; але ситуація сприяє.
Однозначний плюс – це те, як були прописані смерті персонажів. Відчайдушне або стиха-сльозливе «Ні-і-і!» у момент смерті використовувалося так часто, що зараз здатне викликати лише почуття ніяковості за сценаристів. Одначе «ні»! Першій сцені можна поставити четвірку – бо постфактум «ні» таки звучить, але самий момент смерті без нього обходиться і гарно розкриває загиблого і оточуючих. Друга смерть персонажу, причому з табору антагоністів, показана набагато коротше і стриманіше, і це – тверда п’ятірка.
Власне персонажі. У фільмі лишилися нерозкритими половці, окрім Тугарина, Тугар-хана, такого собі Квазімодо Давньої Русі. Можливо, їм приділять більше уваги у серіалі, можливо, це зробили навмисне, аби не показувати антагоністів із людським обличчям. Статисти-половці нагадують імперських бойовиків із «Зоряних війн»: така ж тупа і невблаганна маса.
Зате решта запам’ятовується – бодай одним реченням, одним вчинком, але врізається у пам’ять. Вони вийшли живими. Притому живість забезпечували якимись дрібничками, наприклад, любов’ю до яблук у Іллі (у романі він цупив у діда Овсія черешні, але які черешні восени?), і аж ніяк не «змушуючи» персонажів задля уявної реалістичності робити підлі вчинки. Притому не виглядали герої й цукорно-сиропними – ні, вони сварилися, сердилися, ображалися, тобто проживали повну гаму як позитивних, так і негативних емоцій.
Музика. Написана у традиційному для сучасного кінематографа симфонічному стилі (що звучить набагато приємніше, ніж кіношна музика сорокових-п’ятдесятих). Добре підсилює те, що відбувається на екрані. Пісня, що звучить у стрічці, на початку нагадала «Far Over the Misty Mountains Cold» (у тому виконанні, яке було у фільмі). Але, на щастя, далі розумієш, що мелодія все ж таки відрізняється.
Монтаж. Не можу назвати ідеальним, зважаючи на те, що я помітила місця, які мали б бути розширені у ТБ-версії. Але, з іншого боку, в мене перед очима стоїть напад на Лелече – неймовірно чітко вписані у музику дії, ніби танок. Тож з розмовами про монтаж я б почекала до того, як подивлюся серіал.
Костюми. Одяг русичів я б радо роздивилася б на стоп-кадрах або у якомусь музеї кіно. Усі ці строчки вручну, вишивки тощо. Це не історична реконструкція. Але як стилізацією я просто замилувалася.
В костюмах Оленки та Вітька мені вбачилося деяке перегукування, не знаю, навмисне чи ні – аплікації на кофті Віті, аплікації на блакитній сукні Оленки…
І, на додачу до красивих костюмів, у фільмі безодня казково-прекрасної, хоча й трохи сумної, адже дія відбувається восени, натури.
Останній плюс – роман був написаний у кінці вісімдесятих чи на початку дев’яностих, але осучаснення реалій «нашого часу» проведене дуже вдало.
А найголовніше – я ні на мить не занудьгувала навіть на другому сеансі. На мою думку, цей фільм буде вартий перегляду навіть десять років по тому – у колі родини, холодним осіннім вечором під філіжанку чогось гарячого. Чи, можливо, не фільм, а серіал – подивимось, який монтаж виявиться вдалішим (бо, як на мене, і «Метелики», і «Незламна», які теж перемонтували у чотири серії, краще виглядали у прокатній, а не у ТБ-версії).

«Сторожова застава»: книга

Про Рутківського, на жаль, не чула нічого у дитинстві, навіть імені, але ніжно полюбила його книги, відколи прочитала «Джур», які тоді були ще трилогією (і дуже вдячна людям, які мене із ним познайомили). Одначе, відволікшись на цю серію, я якось впустила решту історій з полю зору. Можливо, й на краще, бо саме тому дивилася фільм абсолютно спокійно і безперешкодно, оскільки не відволікалася на порівняння.
Загалом, у фільм з книги увійшло чимало, не тільки основна сюжетна лінія, але більшість – у такому завуальованому вигляді, що є сенс говорити про фільм і про книгу як про два різні твори.
Дивитися:


Головна відмінність книги від фільму – посил. Фільм – це казка про подолання страху і про те, що усе можливо поряд із друзями та рідними, виражене фразою діда Овсія: «Ти тут не сам, з тобою весь Римів» (не дослівно). Книга, як на мене – про взаємопроникнення часів, про те, що всі ми виростаємо з минулого, про те, що попередні покоління не зникають безслідно, а живуть у віках і у потомках. Найулюбленішими моїми сценами стали не круті пригоди, а те, як Вітько вгадує в обличчях друзів з Воронівки риси римівців і навпаки.
Особистий плюс для мене – те, що Вітько, потрапивши у минуле, не влаштовує там революцію на весь світ. Він нібито стає свідком того, що з висоти тисячі років поставало величною історією, і автор дає читачеві змогу його очима поглянути на ці події, як на живе життя. З точки зору історії вони, можливо, не надто точні: датою звільнення Святослава з заручників називають і 1095, і 1097, і 1107 рік. Але з точки зору атмосфери… Якимсь дивним чином відчувається, що це Русь, але це – і Україна часів Швайки, і Україна нинішня: це романи, об’єднані землею, і Київ, і Переяслав – як стрижні, навколо яких, неначе стрілки, крутяться герої. Отож, цією атмосферою безперервності – від Русі до України – «Сторожова застава» виявилася цінною для мене. («Джури» ні, бо там, окрім четвертої книги, немає зіткнення з сучасністю.)
Про мову… Вже на що я вважала себе прокачаною у плані історизмів, архаїзмів та іншої веселої та барвистої лексики, а й то разів зо п’ять довелося лізти у словник. І це, я вважаю, добре. Як казав один перекладач: «Гарна мова в письменника – це тоді, коли кожні дві-три сторінки я зустрічаю нове слово». Ну, для рідної мови, може не на кожній сторінці, а кожного розділу… Такі слівця неймовірно гарно працюють на створення відповідного колориту. Хоча є дещо, що можу закинути: буває, що автор втупиться у якесь слівце і використовує його у хвіст і в гриву, не зважаючи на синоніми. У «Джурах» це було слово «почвара», тут – «довбня» (ну хоч би раз «палиця» або «молот»!).
І ще про мову. Українською богатирські історії сприймаються набагато органічніше. Наприклад (читати російською), «Микула Селянович» для мене був ніким, вирваним з корінням нізвідки. Почувши ім’я українською, я нарешті відчула, що Микула – це ж Микола, це діалектний варіант вимови (як Михаїл – Михуїл), а Микола – це вже своє, рідне.
Про сюжет. Десь у середині роману відбувається викрадення сину Володимира Мономаха Святослава з полону. Історія розгортається у ці дні плюс кілька тижнів до та після того. Але події скомпоновані так, що здається, ніби ти проживаєш ціле життя. Немає довгих описових вставок, проте герої не висять в повітрі: чітко відчувається, що основна дія відбувається в Давній Русі, і персонажі – люди з різних часових шарів.
Є деякі побутові елементи, котрі повторюються і в «Джурах». Та це не вада автора: це реалії України. От якраз у прес-конференції художника по костюмах «Сторожової застави» про це і розповідалося: у деяких регіонах аж по ХІХ ст. зберігалися технології вироблення одягу, які з’явилися ще в ХІ ст. Тож нічого дивного, що деякі речі зустрічаються і в Давній Русі, і в часи найперших козаків.
Наявність двох богатирів і третього епізодично не зробила для мене цю книгу надто казковою. Підлітковий роман, що є, то є; але «богатирі» виписані так, що постають реальними історичними особами, чиї постаті з плином літ обросли легендами. Той момент, коли Ілля згадує Микулу Селяновича і просить вибити його ім’я на камені, аби Микула знав, кого піднімати, відгонить вже зовсім не дитячим смутком.
Мій висновок: читати однозначно!

P.S. Єдина вада, яку я відшукала, є лише у редакції роману 2011 року і змушує мене сподіватися… ну хоча б на те, що моя карма не спрацює, і я нарешті знайду у бібліотеці потрібну мені книжку і пересканую її; про те, що знайду оригінальну редакцію десь по букіністах, поки тільки мрію.
Цей недолік не завадив мені читати із захопленням, але саме тому, що я пам’ятала про рік написання і про те, що спочатку це була книга про дітей десь із вісімдесятих.
А річ у тім, що автор захотів осучаснити текст. Але вийшло це, як би пом’якше мовити… кострубато. Бо декілька згадок інтернету не роблять Вітька та його приятелів інтернет-поколінням, натомість породжують купу анахронізмів.
1. Облаштування «халабуди», чи то печери у Чортовому яру. Серед іншого – Вітько чіпляє на стіну репродукцію картини Васнєцова.
Усе б нічого, але якраз на початку нульових «Мельница» розпочинає свій цикл мультфільмів про трьох богатирів. Які були цікавими не тільки дітям, а й дорослим, і відомими поза межами Росії. На 2011 рік, коли у роман вносилися правки, цих мультфільмів було вже чотири. Якщо Вітько і К – це діти дев’яностих, то у 2004 році вони були ще у тому віці, щоб дивитися мультики; якщо вони родом з нульових – так вони взагалі мали на цих мультиках вирости і згадувати в першу чергу їх, а не «Трьох богатирів», для яких потрібне сяке-таке знання російської культури. Після розвалу СРСР масова культура долітає до України, а от більш-менш серйозну, яка опинилася за межами шкільної програми (а Васнєцов у неї точно не входить), українські діти можуть і не знати.
2. Помадка, яку так полюбляє Вітько, але яку надто рідко завозять з райцентру до села. У ті часи, коли в українському селі з’явився інтернет, вибір товарів там набагато покращав. І присягаюся, якщо в селі є щось на кшталт АТБ (а вони бувають і по селах, хоч один магазин, але буде), то вибір там буде таким самим, як і у великому місті.
3. Діти, яких під руки тягнуть до стоматолога. Зараз боятися особливого сенсу немає. По-перше, на твоє прохання тобі можуть вколоти знеболювальне, під яким, на відміну від аерозолю, ти справді нічого не будеш відчувати, окрім моменту уколу. Це не те, що було раніше: видирати молочний зуб – а, хай, дитина і без знеболювального переживе, це ж молочний! І пофіг, що у молочних зубів корені таки є і розсмоктуються вони безпосередньо перед тим, як зуб має замінитись на кореневий. По-друге, навіть у державних поліклініках позаміняли страшні бормашини з низькими обертами на більш-менш сучасні (про приватні клініки я вже мовчу). Вони й свердлять скоріше, і у рота там увесь час пшикає вода – охолоджує свердло і зуб заразом, а половина болю – від того, що зуб нагрівається. Комусь вистачає води, кому ні – див. вище.

Моя думка така: авторові не слід боятися, що діти не схочуть читати про дітей з попередніх поколінь, якщо книга написана цікаво. (Врешті-решт, Гаррі Поттер теж народився 1980 року…) Інколи осучаснити – це просто вбити текст. На щастя, тут цього не сталося, але враження попсувало.

четверг, 10 августа 2017 г.

Казка про зорі

Несподівана думка.
Так, світло зірок долітає до Землі ще деякий час після їхньої смерті.
Але ж і після спалаху наднових проходить приблизно тисяча років, перш ніж ми побачимо їхнє сяйво.

Так само і з людьми-зорями: людина народилася – але має минути час, доки інші її розгледять.

четверг, 20 апреля 2017 г.

Місто вбитої краси

Місто вбитої краси / City of killed beauty / Ville de beauté tuée


Дивитися:

Каштани / Chestnut / Marronnier:

Клен / Maple / Érable:




Катальпа / Catalpa:

Абрикос / Apricot tree / Abricot:




Форзиція / Forsythia:




Вишня / Cherry / Cerisier:


Сирень / Lilac / Lilas:



Гібіскус (але не впевнена) / Hibiscus (but I'm note sure) / Hibiscus (mais je ne suis pas sûre):

Слива Піссарді (алича червонолиста) / Cherry plum (myrobalan plum) / Myrobolan (prunier-cerise):








Тюльпан / Tulip / Tulipe:

Дніпро / Dnipro 19.04.2017

Квітень 2017-го в Дніпрі
_______________________________________________


Avril 2017 en Dnipro
_______________________________________________

April, 2017 in Dnipro



Дивитися:



Проспект Богдана Хмельницького / Bogdana Hmelnytskogo avenue / Avenue Bogdana Khmelnyts'kogo








Парк Лазаря Глоби / Lazarya Globy garden / Parc Lazarya Globy





І трохи зустрічних птахів / An some of met birds / Et un peu des oiseaux rencontrées:



суббота, 8 апреля 2017 г.

Ілюстрація до «Райдуги»

Портрет головної героїні казки.

До фіналу:
Наступного ранку хтось розсмикнув штори, і я ледь не засліпла. […] І що поганого в тому, щоб сяяти, сяяти, сяяти, усіма своїми гранями, для чого я, власне, й була створена?

среда, 5 апреля 2017 г.

Про автора

Щоб почати знайомство / For beginning / Pour le commencement...

Вітаю!
Я – Олександра Калиновська, письменниця з Дніпра (Україна).
В цьому блозі можна знайти деякі з моїх робіт, записи про літературні заходи, де я брала участь, якісь відгуки про прочитане або побачене тощо.
Основна мова блогу – українська. Мова творів – українська, російська та, дуже рідко, французька.
_______________________________________________

Hello!
I’m Alexandra Kalinovska, writer from Dnipro (Ukraine).
In this blog you can find some of my works, the commentaries about the literary activities in which I took part, some reviews about books/films etc.
Main language of this blog is Ukrainian. The languages of my works are Ukrainian, Russian and, rarely, French.
_______________________________________________

Salut!
Je suis Aléxandra Kalinovska, écrivain de Dnipro (Ukraine).
Dans ce blogue vous pouvez trouver un certain nombre de mes œuvres, les commantaires sur les activités littéraires à lesquelles j’ai pris part, quelques revues des livres/films etc.
La langue principale de ce blogue est ukranien. Les langues de mes œuvres sont ukranien, russe et, très rarement, français.


Бібліографія / Bibliography / Bibliographie
Список (неповний) створеного на сьогоднішній день, із посиланнями на онлайн-публікації.
_______________________________________________

The list (incomplete) of the works by now, with links to online publications.
_______________________________________________

La liste des œuvres (incomplète) jusqu’au présent, avec les liens aux publications en ligne.

Написано / Wrote / Écrit
Оригінальні прозові твори
2001 Звідки на землі з’явилися коні, казка (рос.; 2015 – укр. верс.).
2005-2008 Чужі поміж чужих (Хранителі Часу-1), перша редакція, фантастика/фентезі, роман (рос.).
Скачати фрагмент другої редакції (укр.).
2008-2011 Кожен може обирати... (Хранителі Часу-2), перша редакція, фантастика/фентезі, роман (рос.).
2011 Фотографія ельфійського принца, реалізм, сценарій короткометражки (рос.).
2011 Дорога на південь, альтернативна історія/реалізм, повість (рос.). **
2012 Повість про першу родину, реалізм, повість (рос.). *
2013 Два світи, казка (укр.). * +
2014 Райдуга, реалізм, казка (укр.).
2014 Вогняна душа, біографія, нарис (укр.). *
2014 Замок на піску, реалізм, оповідання + казка (укр.). * +
2015 Поле добра, фантастичний реалізм, казка-притча (укр.). *
2015 Даровані Богом, фантастичний реалізм, повість (укр.). * +
Твори з чужою основою та переклади:
2011-2012 Таємниця покинутого замку, частина 1, фантастика, сценарій (рос).
Оригінальні вірші
2012 Як солодко..., романс (рос.)
Скачати запис (композитор та виконавець – Анна Зиміна)
2013 Казка про зорі, казка-притча у віршах (рос.)
Віршовані переклади:
2011 All that is gold does not glitter (з англ. на укр.)
2011 The Road goes ever on and on (з англ. на укр.)
2014 Переведіть мене через майдан (з укр. на фр.)
2017 Everyone knows Juanita (з англ. на укр.)
2017 Το τραίνο φεύγει στις οχτώ (з англ. та грец. на укр.)


Видано / Piblished / Publié
«Крила», журнал (Д.: «Гамалія» – №1 (17), 2002)
Моя осінь (есе з поетичною вставкою, 1999, рос.)
Собачі прикрощі (вірші 1995-1999, рос.)

«Рідний край у словах і барвах» (Д.: Журфонд, 2016)
Два світи

«На кордоні любові» (Харків: Видавець ФОП Панов А.М., 2016)
Два світи
Замок на піску

VivArt – літературний альманах №3 (Кам'янське: «Видавничий дім Андрій», 2017)
Даровані Богом

Блоги / Blogs / Blogues
Блог, присвячений циклу про Хранителів Часу
Блог, присвячений новому роману з історії ХІІ ст.

суббота, 25 марта 2017 г.

«Метелики/Inseparable», 2013

Продовжуючи тему Чорнобиля у х/ф. Про фільм/міні-серіал «Метелики» має сенс поговорити окремо. Авторам можна закинути безліч недоліків, але в головному цей серіал не погрішив. Якщо можна порівняти: вирішував завдання не тими способами, але все одно прийшов до правильної відповіді.


Читати далі:

Катастрофа, що перевертає уявлення про світ

«Метеликів» дуже часто порівнюють із «Титаніком» Кемерона. На мій погляд, таке порівняння більш ніж виправдано й доречно, з урахуванням подій, на тлі яких розгортаються історії.

Загибель «Титаніка» і аварія на ЧАЕС – це дві катастрофи, котрі перевернули людське уявлення про світ. Кожна по-своєму. «Титанік» – це останній раз, коли кораблі плавали по застарілим правилам безпеки, згідно з якими кількість шлюпок для корабля розраховувалося за водотоннажністю, а не за кількістю пасажирів. ЧАЕС – це те, що перевернуло уявлення про величину і захищеність віддалених куточків світу: поширення радіоактивної хмари показало, наскільки мала наша земна куля.
Іноді з жахом думаю, що аварія на ЧАЕС була необхідна, аби застерегти людство; що, якби її не було, люди влаштували б який-небудь потужний військовий конфлікт, що призвів би до ще гірших наслідків. Що потужності Хіросіми та Нагасакі просто не вистачило б, щоб охолодити гарячі голови.

Крім цього, обидві аварії – час і простір, де стираються бар'єри. Соціальні, моральні, значущості цінностей тощо.

Третій пункт – це любовні лінії. По-перше, вигадані персонажі на фоні справжньої трагедії. По-друге…
Потрібно мати дуже велику сміливість і дуже сильне почуття міри і смаку, щоб описати реально існуючу людину і при цьому не опошлити її. Чи не зробити з живої людини ікону. Чи не перетворити її в бездушний символ. Варіантів безліч. Удвічі складно описувати, якщо прототип ще живий, а «Теорії усього» – надто велика рідкість.
Третя небезпека, з якою стикається автор, якщо мова йде про катастрофу або про хворобу персонажа, – роблячи історію доступною для масового споживача (глядача, читача тощо), девальвувати горе. Або, навпаки, естетизувати його. Занадто глянцевими кадрами, занадто грамотно розставленими точками, що мусять вибити сльозу…

Тому навіть не можу сказати, на краще чи на гірше те, що в обидва фільми не просто вклинили, – а вивели в них на перший план вигаданих персонажів. Може, воно й на краще, щоб не затріпати горе справжніх людей, тому що фільм (за своєю природою доступний масовій аудиторії твір) буде мимоволі робити катастрофу захоплюючою, а не страшною.

Четверте, що об'єднує обидва фільми, – робота над антуражем та ролями другого плану. Часто у фільмах такого роду навіть цікавіше спостерігати за персонажами другого плану, ніж за головними героями. І це, до речі, дуже хороший маркер для розуміння багатьох сюжетних ходів.


«Метелики»

«Метелики» – чудова назва, що вичерпно передає сюжет фільму. Це і справжні метелики, які першими відчувають радіацію і гинуть. Це головні герої, що радо кидаються у кохання, наче летять на свічу. Це і двадцатишестирічна Мар’яна, яка нібито символізує собою усю Прип’ять (середній вік мешканців цього міста був 26 років; і, думаю, немає потреби нагадувати дату аварії). Це і сюжетна лінія (присутня тільки в серіалі) Ігоря – безтурботного «метелика»…
Врешті-решт, кожна зі смертей фільму – свого роду політ на вогонь. Для освічених людей поєднання слів «метелики» та «Чорнобиль», з їх усталеними конотаціями, – саме по собі спойлер, тож не думаю, що мої кілька слів про сюжет додадуть до цього щось суттєве.

Дві сестри, Мар’яна та Аля, їдуть на вихідні до тітки у Прип’ять.
Туди ж прилітає їхній батько, майор Широков, який щойно повернувся з Афганістану (місце, до воював майор, не називається, але засипку четвертого реактору проводили саме афганські льотчики); його підрозділ має ліквідувати наслідки ЧАЕС. Самого Широкова викликають у Київ, щоб перед відпусткою вручити йому нагороду. Не розуміючи до кінця масштабів аварії, він пише дочкам записку із проханням почекати його, аби повернутися у Київ разом.
Оскільки майор не має можливості залишити військовий табір, записку відносить солдат строкової служби Паша, у якого закохується Аля.
Мар’яна, як лікар, іде допомагати у 126-ту санчастину і їде звідти ввечері 26-го квітня, разом із пожежними; наступного дня Аля дізнається, що сестру також повезли у Москву, бо вона отримала сильну дозу опромінення, допомагаючи постраждалим. 27-го вертоліт Широкова при обльоті реактора зачіпляється лопаттю за трубу і розбивається. У відчаї Аля хапається за Пашу, кажучи, що в неї більше нікого немає.
Солдати-строковики мають прибрати з даху третього реактору графітні уламки; майор, який керує виходами солдат у високорадіоактивну зону, обіцяє після трьох виходів відпустити їх додому. Паша, керуючись надією якомога швидше поїхати з міста та забрати Алю з собою, охоче йде на ризик. Але під час виходу трійки солдат, у якій Паша був головним, гине один з хлопців. Гине через власний страх, проте Пашу звинувачують у його смерті; до того ж він отримав сильну дозу опромінення, пробувши на даху більше, аніж відносно безпечні три хвилини, поки витягував загиблого, думаючи, що той ще живий. Разом із Пашею опромінюється і лейтенант із того ж підрозділу.
Розуміючи, що приголомшена горем Аля не може адекватно оцінити небезпеку і не стане рятуватися, Паша збігає до неї із санчастини; тепер йому двічі немає вороття назад – через звинувачення у вбивстві і через дезертирство. Не маючи змоги пройти повз кордони військових вдень, Паша із Алею переховуються (і святкують імпровізоване весілля) у Прип’яті впродовж 28-го квітня, і в ніч на 29-те нарешті йдуть із міста.
Вдень Паші стає трохи краще (спадають набряки тощо), але на ранок 30-го променева хвороба бере своє, і він не може йти сам.
Пашу рятує той самий лейтенант, який опромінився разом із ним, сказавши лікарям швидкої, що до Києва, окрім нього, треба везти ще одного потерпілого. Звідти Пашу відвозять у 6-ту лікарню в Москві. Остання зустріч Паші з Алею – 9-го травня, під час салюту на честь дня перемоги; невдовзі він помирає.

(Зараз я торкалася тільки основної сюжетної лінії, до того ж – за фільмовим, а не серіальним, монтажем.)


Хронологічні зсуви

Уважний та обізнаний із подіями трагедії глядач не може не помітити, що події у фільмі не відповідають реальній хронології. Так, наприклад, виходи солдат на дах третього реактору відбувалися вже у вересні, а падіння вертольоту сталося у жовтні.
Тож як можна пояснити ці хронологічні зсуви?

З точки зору художнього твору спресована в часі любовна лінія Алі та Паші, яка на перший погляд видається алогічною, дратуючою, зайвою, неприродною, виконує декілька важливих функцій.

По-перше, жахливі масштаби трагедії: людей, котрих аварія торкнулася особисто – відселених, ліквідаторів, лікарів, дослідників, – за різними оцінками, нараховують від вісімсот до мільйона двохсот тисяч осіб (600-900 тис. ліквідаторів, 270-400 тис. відселених…). Але є одне, що об’єднує ці історії, – короткий строк зіткнення із ЧАЕС; такі люди, як Костянтин Чєчєров, які проводили на станції роки, – рідкісний випадок.
Це ставить автора, котрий візьметься за тему Чорнобиля у художньому творі, перед двома очевидно-можливими шляхами реалізації. Або, як Алексієвич у «Чорнобильській молитві» (попри публіцистичну подачу, це все ж таки художній текст), «дати слово» багатьом героям і з їхніх розповідей відтворити картину цілого; або показати лише одну з історій і відтворити події виключно з суб’єктивної точки зору.
Сценарист «Метеликів» комбінує ці два прийоми і обирає неочевидний і небезперечний шлях ущільнення, показуючи події першого року катастрофи очима усього кількох людей. Любовна лінія – це наче хребет, до якого приєднуються «ребра» подій; який структурує на перший погляд не пов’язані між собою епізоди у історію трагедії. Наявність наскрізних героїв робить її для глядача більш особистою; говорить із ним не мовою цифр, які важко осягнути розумом, аби не збожеволіти, а торкається безпосередньо серця.

По-друге, історія двох, фактично, дітей (сімнадцять та вісімнадцять років) не б’є на жалість і не вижимає сльозу. Але їхня поведінка – прояви самовпевненості, мудрості, радості, наївності – дозволяє глядачеві хоч трохи відволіктись від жаху та болю катастрофи. Таких сильних, що, якби не було цих перебивок, люди б просто не змогли їх винести і пропустити катастрофу через себе; захищаючись, людина б просто впала в оціпеніння, в неї б відключилися усі канали сприйняття. Фактично, саме ці, дратуючі на перший погляд, перебивки мобілізують глядача та привертають його увагу до найбільш страшних подій катастрофи.

По-третє, хронологічні зсуви та суб’єктивний фокус сприйняття подій дозволяють обмежитися натяками, розповісти про найнеприємніші і найгидотніші епізоди аварії, водночас уникаючи зайвого натуралізму, гіпертрофованого пафосу, моралізаторства, надмірного розжовування сюжету для глядача тощо.


Достоїнства та вади

В цілому, фільмовий монтаж виявився вдалішим. Щоправда, мені особисто шкода кількох сцен, які у фільмі присутні в скороченій версії, та кількох епізодів (наприклад, з фільму незрозуміло, що дід Алі та Мар’яни також помирає); але не додаткових сюжетних ліній, відсутність яких роблять фільм набагато сильнішим.

Також багато питань викликає історія хвороба Алі. Якщо в Паші променева хвороба розвивається чітко по довідникам – впродовж двох тижнів, – то із Алею складніше. Волосся в неї починає випадати 8 травня – на 13-й день після опромінення (це вказує на дозу опромінення від 3 Гр та вище); але вона проживає ще щонайменше до кінця січня 1987 року. Можливість прожити 1-2 роки із променевою хворобою ІІІ ступеня є, але дуже-дуже ефемерна. (Докладніше про стадії та ступені променевої хвороби можна почитати тут.)

Щодо самого образу Алі, то мені особисто він здається цільним. Дуже розумна, але самовпевнена без міри; балувана – як молодша дочка, як дитина, що живе без матері і не дуже часто бачить батька. Дев’ять років різниці зі старшою сестрою – надто мало, аби в усьому слухатися Мар’яну, а дідом Аля крутить на всі боки, має його за друга та «свого парня», але водночас від діда вона отримала досить чітку систему цінностей.
Це підліток, який знає все краще за всіх; якого оточуючі вважають менш обізнаним та розуміючим, ніж є насправді; який ще не проти того, аби побавитися і попустувати. Але водночас, коли «припікає», Аля здатна діяти рішуче і швидко. Цей образ я можу назвати дратуючим, але точно – не невдалим.

До беззаперечних достоїнств «Метеликів» можна віднести відсутність оцінок. Навіть майор, який виганяє солдат на дах третього реактору, не виглядає монстром, – а лише людиною, якій необхідно мінімізувати зону ураження. До однозначно негативних персонажів можна віднести хіба що мародерів.

Також у стрічці немає дорікань. Перш за все – радянській владі. Причому зроблено це цілком природно: в тих умовах, в яких опинилися головні герої, вони не могли знати про замовчування катастрофи владою; про відмінені рейси та вивезення чиновниками своїх родин з Києва; про те, що роботи не змогли працювати на даху через те, що при замовленні техніки значно занизили інтенсивність полів, у яких вона мала працювати (див. «Чернобыль 3828».); про травневі паради… Немає дорікань і на адресу Роберта Гейла, котрий взявся лікувати людей, будучи фізиком, а не лікарем.

Натомість фільм, нібито зосереджений на кількох персонажах, руйнує стереотип Прип’яті як «цілком спорожнілого міста» і непогано показує, що воно продовжувало жити й далі, тільки химерним, неприродним життям, і яка кількість людей приймала участь у ліквідації аварії.

Ще слід зазначити, що це єдиний бачений мною фільм про Чорнобиль, де було б настільки мало агресії. Так, наприклад, в «Останньому попередженні», «Аврорі» та «Розпаді» у сценах евакуації робився акцент на агресію військових та чиновників, у кращому випадку – на їхню байдужість до евакуйованих. (Найбільш неприємний в цьому плані епізод – із котеням у «Розпаді», під час дозиметричного контролю.) У «Метеликах» головний посил – взаємодопомога та жертовність; головна емоція – співчуття і розпач: люди, ну невже ви не розумієте, наскільки все серйозно?

Також це єдиний із бачених мною фільмів, де катастрофа увесь час лишається на передньому плані, а не слугує тлом для сторонніх розборок, як в «Аврорі» чи у «Розпаді». Усі сюжетні лінії, так чи інакше, пов’язані з аварією.

І ще слід відмітити гарну роботу бутафорів, костюмерів тощо.
Зачіски та вбрання, наче з фотографій вісімдесятих.
Скрупульозне відтворення атмосфери Прип’яті при натурних зйомках – і до, і після (так, наприклад, для пробігу Алі та Паші вечірнім/нічним містом спеціально відключали світло в прилеглих до маршруту зйомок будинках).
Гарна робота з документальними матеріалами – так, наприклад, на вцілілих кольорових знімках видно, що Прип’ять евакуювали на жовтих «Ікарусах», а прилеглі села на білих зі смугами ЛАЗах, і того ж самого порядку дотримуються у фільмі.
(Єдиний прокол, який особисто я помітила – «Київський» торт: коробка раніше виглядала інакше, а на самому торті фабрики імені Карла Маркса – інший узор і не було червоного мармеладу. Але це, скажімо відверто, дрібниці.)


Чи варто дивитися?

На мою думку – однозначно варто.
На тлі того, скільки реальних епізодів (див. нижче) вплели у канву історії, невідповідності просто перестаєш помічати. Дивишся головним героям за спини. На купку мертвих метеликів на підвіконні. На дохлих щурів в траві. На померлу собаку.
Радіації не видно. А ось її наслідки…
Прип'ять ще жива – включаються ліхтарі вечорами, із кранів тече вода… Але місто вже виглядає смертельно пораненим. Це «фаза ходячого трупа». Така, як у хворих на променеву хворобу людей між тим, як спадуть набряки і проступлять внутрішні опіки (почнеться руйнування організму).

Я не знаю, чи читали автори сценарію «Марсіанські хроніки». Але картина порожнього міста нагадує одне з останніх оповідань, «Дощі випадають» (в українському перекладі), про мертвий будинок, який дбав про давно загиблих господарів, а реально плодами його праці користувався хіба що хазяйський пес. І, трохи менше, атмосферу іншого оповідання, «Мовчазні міста».

Прип'ять – це таке собі повернення до первісного суспільства, де на великому просторі майже немає людей. Провалля, яке веде з кінця двадцятого століття у безчасся. Це зараз місце, де не діють людські закони. Де немає посад, звань, професій – майже всі зайняті одним: закидати провалля.
І, парадоксальним чином, у цьому вибитому з реальності місці героям, принаймні Паші, виявляється безпечніше, ніж у полі дії законів.

І знову думаєш: краще ось так, подати історії реальних і, в половині випадків, ще живих людей опосередковано – або як вчинили знімальна команда «Розщеплених на атоми» (документалка зі вставками художньої зйомки)? З огляду на те, що фільм повністю ігровий – напевно, краще опосередковано. «Теорія всього» – одна на тисячу, частіше виходить так, що стає аж ніяково за творців.

Тож я дивлюся на «щільність» заднього плану, на другорядних героїв, а там, як і в «Титаніку», все максимально наближене до історії.
Можливо, коли-небудь про те і про інше зможуть зняти такий фільм, де не знадобиться засовували любовну лінію для утримання уваги глядачів. Але зараз це – найкращий з українських фільмів про Чорнобиль, і в технологічному плані – фільм світового рівню, удостоєний двох номінацій на премію VES Awards (за відтворення локації ЧАЕС та видатні візуальні ефекти) та чотирьох вітчизняних та світових нагород.


Післямова. Подвійне дно

Незважаючи на «художність» та хронологічні зсуви, чи не кожний епізод «Метеликів» має під собою реальне підґрунтя.

Найбільш очевидними є прототипи двох головних героїв, – Василь та Людмила Ігнатенки (вони самі з’являються у фільмі, як епізодичні персонажі у санчастині). До їхньої історії життя, котрою відкривається «Чорнобильська молитва», відсилають остання зустріч в палаті під час салюту на дев’яте травня, сцена поховання на Мітінському кладовищі, прощання Алі із лікарем (прототипом послужила Ангеліна Гуськова) біля потягу.
А також – сцена в ательє, із уявленням/відображенням в дзеркалі Алі та Паші, як наречених (в серіалі це початок третьої серії). Аля знаходиться зліва від нареченого – як Людмила на весільній світлині. Фата на голові Алі схожа на ту, що була на голові Людмили; коли кадр змінюється, стає зрозуміло, що Аля вдягнена не у весільну сукню із довгими рукавами – вона існує тільки в її уяві; а сама Аля просто накинула на голову фату, ніби примірила чуже життя.


Далі підемо більш-менш по порядку, за хронологією фільму. Якщо я пам’ятаю/в змозі швидко знайти посилання, де я брала інформацію про той чи інший епізод, я вказиватиму джерело. Бо про Чорнобиль я читала/чула дуже і дуже багато.

Мар’яна приходить до санчастини, аби відшукати там свого нареченого, і, оцінивши масштаби аварії (на ранок до 126 МСЧ привезли вже 108 чоловік), лишається допомагати. Сама Мар’яна за фахом – ендокринолог, проте в ту ніч у санчастині допомагали лікарі будь-яких професій – усі, хто чергував там чи приїхав спеціально.
Про те, що відбувалося в ніч та день після аварії у санчастині: Лина Кайбышева, «После Чернобыля» та тут.

Евакуація – зрозуміло. Відтворена дуже достовірно, починаючи із горезвісної об’яви, і так, що інколи світлини зі зйомок «Метеликів» плутають із документальними кадрами.

Історія з трупом дідуся та похованням десь на узбіччі (присутня в серіалі) – одна з чорнобильських легенд, хоча й з реальним підґрунтям. На жаль, більш достовірної інформації, аніж обговорення на форумі, я не знайшла. (Схожа сцена присутня у «Розпаді».)

Вже згадуване падіння вертольоту. Насправді відбулося 2 жовтня. Докладніше про це можна почитати тут та тут.

Основою для сцени, під час якої Паша отримує смертельну дозу радіації, стала історія ліквідаторів Івана Кандінського та Валерія Махрова – аж до моменту, коли, стоячи на даху, вони дивляться вниз і бачать жерло реактору. Махров витягував непритомного Кандінського з даху. Можливо також, ця сцена спиралася ще на одну реальну історію: у когось з солдат почався напад паніки та агресії від болю, коли йому обпекло ногу графітом (нога застрягла в уламках); проте підтвердження цієї історії я не знайшла.
Про Махрова та Кандінського: «Розщеплені на атоми» (десь з 1:34:00).

Мародери у ЧЗВ, як стверджують, дійсно були із перших днів. Але активно почали діяти вже після серпня 1986. (Влітку 1986 р. прип’ятчанам вперше дозволили повернутися додому, забрати ті речі, які не були заражені, і квартири тоді ще стояли непограбованими; потім було ще декілька хвиль «повернення» – до 1991 року. Відомості про дати повернення можна знайти в цих інтерв’ю: один, два, три).
Судячи зі стану будівель, доводити їхнє існування не потрібно. Цікавий допис про мародерство можна прочитати тут. Власне, із мародерами у фільмі тільки дві сцени, у серіалі – три.

Коли Паша втікає із медпункту армійського табору, можна побачити ансамбль, який танцює для солдатів. Скоріше за все, прототипом послужив ансамбль пісні та танцю Київського військового округу (згадка за другим посиланням). Артисти почали приїжджати із концертами, починаючи з травня або літа 1986 року. Про артистів у ЧЗВ – наприклад, тут чи тут.

Ще один епізод під час втечі Паші – відстріл собак. Забирати тварин із собою прип’ятчанам забороняли, оскільки хутро всотувало радіацію набагато краще, ніж людське волосся. Тож, думаючи, що їдуть на три дні, люди лишали котам якомога більше їжі, а собак просто випускали на двір, сподіваючись знайти, коли повернуться. Перші розстріли проводилися 27-29 квітня, далі – наприкінці 1986 року. Розстрілювали – у кращому випадку.
Про перші відстріл тварин – тут та тут. Про наступні: інтерв’ю у «Розщеплених на атоми» (десь з 1:39:20).

Собака у дитячому садку. Про неї можна прочитати тут та тут.

Ще одна сцена, присутня тільки у серіалі, – пияк, який проспав евакуацію. Це також чорнобильська легенда. Мені здається, що, на відміну від трупу дідуся, це все ж таки вигадка.

Самогубець. Відшукала тільки непевні згадки, що в одній з квартир Прип’яті дійсно знайшли труп чоловіка; також, оскільки він повісився, це можливий натяк на академіка Легасова (читати тут).

Епізоди в шостій лікарні (Москва).
За постраждалими пожежними дійсно ходили солдати, оскільки санітари боялися («Чорнобильська молитва»).

Короткий епізод, коли доктор Гейл просить в Софії Михайлівни дозвіл на операцію Мар’яни, а потім вона читає запис у журналі про її смерть. Про те, хто такий Роберт Гейл, про відмінності лікування в його методі та в методі Леоніда Кіндзельського, можна прочитати в інтерв’ю з Ганною Губарєвою, яка працювала в Києві: тут та тут.

Вагітним в 1986 році рекомендували зробити аборт, а деяким просто наказували – було. З інформацією про примусові аборти можна ознайомитися за тими ж посиланнями, що і про Роберта Гейла.

Те, що зустрічалося в кількох епізодах:
- Люди масово тинялися по Прип'яті хоча б без респіраторів – було. По-перше, масок, респіраторів, захисних костюмів – нічого цього не вистачало. По-друге, навіть ті, у кого респіратори були, ніяковіли носити їх перед підлеглими чи просто перед колегами: читати тут (це лише одна згадка, яку знайшла швидко; про таке читала неодноразово).
- Народ масово вірив в чудодійну спирту/горілки проти радіації – було. Щоправда, допомагають виводити радіацію не алкоголь, а пектини (які містяться в яблуках, грушах, червоному вині). Наприклад, лабораторія ізотопних досліджень в Києві закупалася вином, і кожного дня після роботи там випивали по склянці (більше не треба, діюча кількість для виведення радіації – 100-150 г). Тут вже без посилань, бо це з особистої розмови.

Це тільки те, що кинулося мені в очі – тому що знаю «реальну історію». Могло бути щось ще – що я пропустила, оскільки не знаю.
UPD. У фільмі «Лазуровий пил» знайшла ще один момент, який перегукується із «Метеликами»: спогади жінки, що втекла від примусового аборту через вікно і тим врятувала свою дитину. Але «Лазуровий пил» вийшов 2016 року, а більш ранніх інтерв’ю, на відміну від родини Ігнатенків, я не бачила, тож не знаю, чи можливо стверджувати, що ця історія також вплинула на сценарій.

#Чорнобиль #Чернобыль #Chornobyl #Chernobyl
#Метелики2013 #Мотыльки2013 #Inseparable2013
#Прип'ять #Припять #ЧАЕС #ЧАЭС #ЧЗВ #ЧЗО