Щоб почати знайомство / For beginning / Pour le commencement...

Про автора

неділя, 15 липня 2018 р.

Puisque c'est ma rose / Бо це квітка моя

Музика: Рікардо Коччанте, слова: Елізабет Анаїс
Оригінальні виконавці: Джефф Тетедуа (Маленький Принц) та Ромен Кортез (Лис).

Перекладено за концертною версією (уривки, відсутні в CD-версії, виділені синім).
Публікація на інших ресурсах: з посиланням на цей допис або блог.

Принц:
Не схожі ви на троянду мою, / Vous ne ressemblez pas a ma rose,
Навіть якщо якийсь мандрівник  / Même si un passant ordinaire
Скаже вам, що різниці нема. / Pouvait pretendre le contraire.
Але ви ще – ніщо. / Vous n'êtes rien encore.

Ніхто вас поки не приручив, / Personne ne vous a apprivoisé,
І ви нікому серць не дали/ Vous n'avez apprivoisé personne.
Поки немає друзів у вас, / Tant que vous n'avez pas d'amis,
Ви – не єдині у світі цім. / Vous n'êtes pas unique au monde.

Ви красиві, одначе пусті: / Vous êtes belle mais vous êtes vide :
Ніхто не схоче померти за вас. / On ne pas mourrir pour vous.
А єдина троянда моя вартує більше за все. / Et a elle toute seule ma rose compte bien plus que tout.

Тому що я її поливав, / Puisque c'est elle que j'ai arrosé,
Тому що я її захищав, / Puisque c'est elle que j'ai protégé,
Тому що голос її полюбляв – / Puisque c'est elle que j'ai écouté,
Бо це квітка моя. / Puisque c'est ma rose.
Тому що я їй притулок дав, / Puisque c'est elle que j'ai habrité,
Тому що я її утішав, / Puisque c'est elle que j'ai rassuré,
Тому що я її кохав – / Puisque c'est elle que j'ai aimé,
Бо це квітка моя. / Puisque c'est ma rose.

Лис:
На прощання відкрию секрет: / Pour nos adieux voici mon secret:
Добре бачить лиш серце одне. / On ne voit bien qu'avec le cœur.
Зрозуміти слід, що головне непомітне очам. / Il faut comprendre l'essentiel est invisible pour les yeux.

Не забудь же-бо істину цю, / Si les hommes oublient cette vérité,
Хоч би людство забуло її. / Toi tu ne doit pas l'oublier.
Саме час, що троянді ти дав, / C'est le temps perdu pour ta rose
Зробив її важливішим за все. / Qui fait ta rose si importante.

Будеш ти у одвіті завжди / Tu deviens responsable pour toujours
За все те, що ти приручив. / De ce que tu as apprivoiser.

Принц:
Тож одвіт за троянду мою / Alors me voici responsable de ma rose
Я нестиму довік. / À jamais.

Принц / Лис:
Тому що я її поливав, / Поливав… / Puisque c'est elle que j'ai arrosé, / Arrosé...
Тому що я її захищав, / Захищав… / Puisque c'est elle que j'ai protégé, / Protégé...
Тому що голос її полюбляв – / Puisque c'est elle que j'ai écouté.
Бо це квітка моя. / Бо це квітка твоя. / Puisque c'est ma rose. / Puisque c'est ta rose.
Тому що я їй притулок дав, / Притулок дав… / Puisque c'est elle que j'ai habrité, / Habrité...
Тому що я її утішав, / Утішав… / Puisque c'est elle que j'ai rassuré, / Rassuré...
Тому що я її кохав – / Puisque c'est elle que j'ai aimé,
Бо це квітка моя. / Бо це квітка твоя. / Puisque c'est ma rose. / Puisque c'est ta rose.

Тому що я її поливав, / Поливав… / Puisque c'est elle que j'ai arrosé, / Arrosé...
Тому що я її захищав, / Захищав… / Puisque c'est elle que j'ai protégé, / Protégé...
Тому що голос її полюбляв – / Puisque c'est elle que j'ai écouté.
Бо це квітка моя. / Бо це квітка твоя. / Puisque c'est ma rose. / Puisque c'est ta rose.

Тому що саме вона – / Puisque c'est elle,
Це троянда моя. / Puisque c'est ma rose.

пʼятниця, 29 червня 2018 р.

«Геллі та Нок» / «Сто верст за течією»


Оце несподівано натрапила я на фільм «мейд ін йорлі Юкрейн», і знаєте що? Це поки що найбільш якісна та дбайлива екранізація Гріна, яку мені доводилося бачити. Рідкісний випадок, коли режисерсько-сценарні відступи від тексту не спотворюють ідею (серйозно, Муратова, який відверто познущався над двома моїми найулюбленішими романами, я після того ледь не зненавиділа), а де в чому навіть витягають скоромовку повісті.

Сюжет надзвичайно камерний. Двоє людей поспішають до міста: чоловік втікає з каторги, дівчина – везе хворому батькові ліки, і вся дія вкладається у два дні плавання, протяжністю трохи довше ніж 106 км, та наступний день, впродовж якого каторжанин блукає містом. Можливо, вдалість і полягає саме в тому, що екранізували маленьку (менше двадцяти сторінок А4) повість без необхідності постановки якихось особливих карколомних трюків, а ще – як це дуже люблять робити із Гріном – без додавання до сюжету якихось інших оповідань.
От чого до сюжету додали, так це трохи екшену, але! – на відміну від багатьох ранньоукраїнських фільмів (або низькобюджетних фільмів, в принципі, для фільмів дев’яностих справедливо особливої різниці немає), герої тут не просто бігають перед камерою у стилі «аби побігати», а все ж помітно, що одні переслідують когось, а інші – ховаються. На «Атентаті» та «Нам дзвони не грали» (ми все ж про раннє українське кіно говоримо, чи не так?) я від іграшковості та надуманості сцен перестрілок ледь головою об екран не билася, це просто еталон неякісної роботи постановників. Ну й сцени переслідування та танці непогано розбавляють спокійний сплав за течією ріки та розмови під плюскіт хвиль.

Акторів добрали дуже ретельно. Із трійцею описаних персонажів чітко потрапили в десятку або десь поруч. Все ж помітно, що Олені Іллєнко не двадцять два, і грає вона скоріше не цнотливість, а душевну чистоту та витонченість, яка стикається з неотесаністю, хоча, дивлячись у її дивні сині очі, про подібні нюанси забуваєш. Мій фаворит тут Богдан Ступка (Гутан). Все, як замовляли: рум’яненький, з «неприємно відкритим баб’ячим обличчям», така собі солоденька гнида.

Чому я ставлю на перше місце саме цей фільм, а не, скажімо, «Шарлахові вітрила» 1961 року з розкішними натурними зйомками або «Людину з країни Грін»? (Чому саме їх – бо це єдині відомі мені повнометражні екранізації, які зроблені за однією книгою, а не за мотивами декількох; «Сяючий світ» та «Та, що біжить за хвилями» 2007 року у цей шерег поставити не можна.)
«Шарлахові вітрила» екранізували ледь не дослівно, але досі живу у шістдесяті роки театральну манеру озвучування ця дослівність і підкузьмила. Коли у книзі Ассоль вимовляє: «Дерева, брати!» – це сприймається нормально. Коли це вимовляється з такими пафосними інтонаціями, як це було у фільмі, – даруйте, звучить погано. Або прибрати пафос, або фразу загалом, якщо не можеш озвучити її природно. Хоча на обличчя Вертінська – єдина, хто збігається з описом книжної Ассоль.
Та сама біда і в «Людині з країни Грін»: подеколи актори переграють. Плюс деяка затягненість, задовгі монологи, які виглядають зверненням виключно до глядача, а не до співрозмовника всередині фільму. Хоча їх можна було б безболісно скоротити, прибравши згадку «Тієї, що біжить хвилями» (саме згадку, там немає запозичень з сюжету). Тому, попри приємні пісні, попри те, що ця екранізація, вносячи зміни в сюжет, не спотворює ідею, поставити її на перше місце я не можу.
Саме тому «Геллі та Нок», із дуже чіткими і невимушеними інтонаціями, у моєму спискові стала вище.

Звісно, фільм геть не ідеальний. І головна вада – бюджет: його знімали у 1995 році, себто якість картинки сама собою не фонтан, а до неї додається ще й погана якість єдиного доступного ріпа.

Щодо повісті, її краще читати після фільму, бо буде не надто цікаво дивитися; але прочитати варто неодмінно, хоча б за одну-єдину фразу: «У міру того, як вечір поспішав до річки, рожевіючи від ходьби, поривчасто дихаючи млистими випаровуваннями густих лісів та спокійної води…»

середа, 23 травня 2018 р.

«Коти» та «Котознавство від Старого Опосума» Томаса Еліота

Нарешті вдумливо познайомилася з першоджерелом музики, яка супроводжувала мене усе дитинство.
«Коти» – одна з тих історій «ні про що і про все одразу», дивлячись які, треба дозволити собі години на дві випасти з життя і цілком зануритися у видовище. Майже у режимі реального часу перед очима проходить одна ніч на міському звалищі, де коти намагаються обрати, хто ж із них достойний переродження і розповідають – хто сам, а хтось з чужою допомогою – свої історії.
Кожен з персонажів, навіть третьорядні, котрим не приділили окремих сцен, має свою неповторну зовнішність (за гримом легко вгадуються реальні породи кішок) та характер.
До нетиповості мюзиклу можна віднести й те, що умовно-головні герої, Ґрізабелла та Дьютерономі, – персонажі у віці. Бо у 99% бачених/слуханих мною постановок, навіть якщо в них не йшлося про кохання, центральний персонаж був молодим.
Це був перший раз, коли я оцінила балет у мюзиклі. В «Нотр-Дамі», незважаючи на складність самого танцю, він для мене що є, що немає – я на нього звертаю увагу аж в одній сцені, де Гренгуар потрапляє на Двір Чудес. «Sans-papiers», «Libérés» – ні, бо там першочерговий спів хору, а не танці. А от у «Котах» балет – не просто красиві рухи танцюристів, він є нерозривно вплетеним у канву історії і такою ж повноправною її частиною: щоб зрозуміти сюжет, одного слухання слів недостатньо. І в акторах реально відчувається котяча пластика; різниця вбачається найбільш виразно, коли стара Грізабелла намагається повторити рухи котячого танцю.
Ще один плюс постановки – постійна взаємодія головних, другорядних і третьорядних персонажів і баланс між ними: головні герої не «висять у повітрі» і не відтягують на себе усю увагу.
Я дивилася лондонську постановку з Елен Пейдж, але, напевне, слова вище можна сказати про будь-яку з записаних версій, бо, коли мова йде про проекти такого масштабу, в них викладаються на повну і виключають 99% випадковостей.

Саму книгу «Котознавство», попри те, що в нас була купа англійської поезії, теж прочитала тільки зараз. Читала потроху: кожен вірш у ній – самостійна історія, котру варто посмакувати окремо.
У книзі відсутній той драматичний стрижень, що пронизує мюзикл: це просто збірка зроблених із гумором замальовок, за якими легко вгадати не тільки котячі, а й людські характери. «Котознавство» – типова удавано-проста англійська література зі специфічним гумором, з нотками абсурду та печалі, що розбавляють загальні веселощі, і з деякою кількістю відсилок, які пройдуть повз дітей, але до яких буде цікаво повернутися у дорослому віці.
Про переклад нічого особливого сказати не можу, бо ідеал у цьому випадку недосяжний – у перекладі губиться десь 50-60% смислу. Можна висловитися інакше: якщо перекладачу вдалося зберегти десь 50% оригіналу – це дуже добрий переклад, оскільки до віршованої форми додаються ще й такі підлянки, як-от складні схеми римування, алітерації і звуконаслідування. Прочитай оригінал і будь-який переклад – отримаєш дві різні книги. Візьми два переклади – і знову отримаєш дві різні книги, бо кожен перекладач акцентує увагу на своєму і обирає, що йому лишити, виходячи з власних міркувань та цілей. На мою думку, такі книги слід видавати одразу двомовними.
Всупереч моїй нелюбові до адаптації, це та ситуація, де локалізація імен можлива, а в деяких випадках навіть бажана. Не до абсурду, звісно – кота Гуса/Аспарагуса можна лишити як є. А от котячий патріарх, припустимо… Девтероном/Дьютерономі – ім’я, від якого відгонить шляхетністю, і тільки; Второзаконій – окрім вагомості, ім’я набуває ще одного смислу для усякого, хто читав Біблію (в українському перекладі ця частина називається і Повторення закону, і Второзаконня). Тут на думку одразу спадає авторський коментар Григорія Кружкова, що такого роду вірші – це радше не переклад, а переспів і (далі вже з мого досвіду) співтворчість; і лише від таланту і харизми перекладача залежить, чи заграє його текст діамантом; і від перекладача залежить, чи заступить він собою особистість автора. Талановиті поети, беручись за чужі вірші, на жаль, грішать цим дуже часто.
Дуже шкода, що автор подумав, ніби історія Ґрізабелли буде надто сумною для дитячої книжки і не довів її до пуття. Але добре, що Валері Еліот показала Уебберу чернетки, і ця оповідь все ж побачила світ.

вівторок, 8 травня 2018 р.

«Прип’ятський синдром»

Ця книга з’явилася у нас випадково – бонусом за покупки. На касі стояли книжки, які пропонували в подарунок, я її побачила серед двох десятків любовних романів і вчепилася, ніби це був останній екземпляр у залі, і поряд був хтось, хто міг би висмикнути його з рук.
Після прочитання стало дуже образливо за автора і за твір, який запхали на описане місце, ніби навантаження до гостродефіцитних видань часів СРСР. Бо твір на те явно не заслуговує. Книга, попри специфічну манеру викладення, чудова – вдихнув і на годину-півтори занурився у гостро-живий, відтворений крупними або дрібними мазками світ, якого торкнувся шлейф Чорнобиля.

Особливості викладення пов’язані з тим, що «Прип’ятський синдром» – кіноповість, по якій не поставили фільм тільки через брак коштів. У книжному варіанті, втім, вона виглядає не менш цікаво.
У центрі сюжету – декілька родин, які евакуювали з Прип’яті, з 1986 по 1991 рік, та історія їхніх поневірянь у спробах добитися визнання правди: хоча вони не були на ліквідації аварії, але, провівши суботу на прип’ятських вулицях, отримали серйозну дозу опромінення. Приховування масштабів катастрофи; небажання визнавати, що люди хворіють і помирають внаслідок опромінення; зміна радіаційних норм, підтасовка фактів, пекельна суміш з глухого мовчання та тотальної брехні і навіть постійні перепони тим, хто хоче і має змогу допомогти…
Незважаючи на те, що людська доброта і порядність не полишають головну героїню на усім її шляху, але впродовж читання в мене дедалі міцнішало відчуття, протилежне тому, що я відчувала, мандруючи разом із героями «Володаря Перстнів». Там широке коло світу стискалося до розмірів одного перстеника, тут – навпаки, людей, які жили своїм тісним колом (робота, літературна студія тощо), силою вибуху розкидає далі й далі від Прип’яті, і з кожним роком рвуться зв’язки, котрі їх пов’язували. З іншого ж боку – люди, яких той самий вибух згуртував і змусив так щиросердно кинутися на допомогу чорнобильцям, з кожним роком відходять у сторону, оскільки життя бере своє і змушує їх перейматися власними негараздами. А евакуйовані лишаються у своєму тісному колі, за межами якого мало хто розуміє їхні потреби і біль, устократ підсилений презирливим підморгуванням держави в обличчі чинуш: ми все знаємо, але нітрохи не збираємося визнавати відкрито, тож знай своє місце!

Ця книга – гарний зріз Прип’яті, її околиць та Києва кінця вісімдесятих. Фольклор тих часів, як-от: «Українці – горда нація, нам до фені радіація!». Крамниці Прип’яті, де, вже знаючи про евакуацію, спробували нарубати капусти, викинувши з-під прилавків увесь дефіцит, який зазвичай притримували «для своїх». Спорожнілі вулиці Києва, звідки вивезли майже всіх дітей. Єхидні коментарі на адресу держави з присмаком дозволеного бунтарства – ще на початку книги, коли нікому поки не довелося зіткнутися з її хижою посмішкою особисто. Українські націоналісти у Києві під наглядом міліціонерів…
Приємним бонусом для мене стало те, що «Прип’ятський синдром» – не антирадянська і не проукраїнська книга. У ній немає гучних закликів, у ній є гіркота та важкий біль, і цей біль, котрий читач проживає разом із героями, які раз-по-раз стукають у замкнені двері, змушує відчути нелюдяність радянської системи набагато краще за тисячу палких промов.

Ще один пункт, важливий для мене – у книзі дозовано поєднані драма та гумор, сльози та сміх. Не дивно, адже головні герої – це письменники, члени літературного гуртка, члени рок-гурту… Словом – діти палацу культури, які і у найважчій ситуації залишаються собою.
Саме ця зваженість – те, що може зробити «Прип’ятський синдром» привабливим для будь-якого читача. Це не є суто жіноча або суто чоловіча книга, вона може зацікавити обидві статі. Важка тема подана максимально делікатно, плюс один з героїв, Денис, – це підліток, що робить книгу придатною вже для дітей 12+, а в окремих випадках і 10+ (з батьківськими поясненнями, звісно). «Прип’ятський синдром» може бути цікавий навіть людям, далеким від аварії на ЧАЕС та України – просто як гарна драма про людські взаємини та про людей у складній ситуації.

Шкода, що не змогла ідентифікувати усіх, хто виведений у повісті. Прообразом Ірини, безумовно, стала сама авторка, Любов Сирота, прообразом Дениса – її син Олександр. Можливо, ці персонажі були і збірними. Особисто мені дуже цікаво, хто став прототипом вперто україномовного письменника Бориса Павловича.

Без зайвих вагань рекомендую усім – і дорослим, і дітям, які доросли до солодко-гірких фіналів у книгах.

неділя, 29 квітня 2018 р.

«Двері в літо»


320 сторінок/2 години щастя – Роберт Хайнлайн, «Двері в літо».
Можна багато сперечатися про достовірність зображення майбутнього у 1956 році з гори 2018 року і вважати уявлення минулого безкінечно наївними, але мені вистачило установки на початку: «Це все відбувається у паралельній до нашій реальності, де події розвивалися саме так».
«Двері в літо» – щемливо-світла без тіні гнилого мелодраматизму фантастична повість, написана чудовою мовою (і перекладена, відповідно, також), кожним реченням і кожним сюжетним ходом якої насолоджуєшся, як смачною стравою після важкої праці. (У ролі праці виступає макулатура, яка часом ховається за цікавими обкладинками.)
Найголовніше ж, я думаю, міститься в останніх словах:
«"Назад" – лише для екстрених випадків, адже майбутнє краще за минуле. На прикрість усіх нитиків, романтиків та вузьколобих наш світ постійно вдосконалюється за допомогою людського розуму».
Нещодавно я читала про винайдення екзоскелетів для тих, хто не може сам пересуватися та про можливість їхнього серійного виготовлення – те, про що років десять тому писали тільки фантасти. Може, наше майбутнє не зовсім таке, яким його бачив Хайнлайн більше ніж півстоліття тому, але у головному він не схобив.

четвер, 22 лютого 2018 р.

«Кіборги»


Загальне враження

Нарешті спромоглася написати щось про «Кіборгів».
Оскільки прокат давно завершився, я не думаю, що мій відгук завадить чийомусь перегляду, а, отже, говоритиму про фільм дуже й дуже конкретно.
Читати далі:

«Кіборги» залишили такі ж змішані відчуття, як і нещодавній «З міркувань совісті». В обох випадках я, на жаль, не змогла зануритися в історію бодай на раз, а вже при першому (і останньому) перегляді сиділа і препарувала її, прораховуючи, яким буде наступний сюжетний хід. В «Кіборгах» вгадала чотири рази (Марс – перший кандидат на вибування; сепаратисти, які вбивають своїх же; образ Мажора – як то кажуть, «від і до»; розмову про Бога на війні), що, на мій погляд, неприпустимо багато. Це при тому, що останні півгодини (з моменту обміну полоненими) я додивлялася, чесно борючись із млістю, сповзаючи все нижче і приділяючи тому, щоб не знепритомніти остаточно, значно більше уваги, аніж подіям на екрані. Така легкість особливо прикра, адже в «Хайтармі», навіть знаючи, чим все завершиться, знаючи, що дива не станеться, я до останньої секунди сподівалася і переживала разом з головним героєм – може, він встигне врятувати хоча б одну людину з цілого народу…
Все ж таки перше, що робить гарний фільм – сценарій. У мене немає жодних питань до режисера, музики, оператора. До гримерів (хочеться підкреслити особливо – жодного разу не виникло відчуття глянцево нанесеної сажі на обличчя, яка має ще більше підкреслити привабливість того чи іншого героя) та до гри акторів (чесно, мені навіть стало якось дивно, коли на екрані пішли титри). Не виникло претензій і до філософських розмов під звуки розривів: у місці, куди стікаються представники найрізноманітніших професій, прошарків, поколінь, де оголюються самі людські душі, подібного просто не могло не відбуватися. І сам по собі кожен епізод здається достовірним. А от намисто історії, зібране з цих подій, лишає присмак неправильності, – це поки що найточніше слово, яке я можу підібрати, але до цього відчуття я ще повернуся.
Тож, абстрагувавшись, я спробую проаналізувати фільм так, ніби реальні події, за якими його зроблено, розгорталися не за мого життя, а на тій самій відстані, що відділяє мене від Другої світової.

Тло подій

Фільм тішить серце увагою до дрібних подробиць, кожна з яких з’являється у кадрі аж ніяк не випадково – як-от дівчина, що проводжала солдат із малюнком в руках і з українським прапором, накинутим на плечі замість плаща (про Євдокію Кулініч). Або дика у своїй недоречності фраза при обміні полоненими: «Тож давайте будемо усміхатись один одному».  Або ікона Покрови. Кожна з них працює на атмосферу України, зокрема 2014 року, але не тисне на сльозові залози.
Декорації, на мій погляд, зроблені бездоганно. Навіть знаючи, що це неможливо в принципі, я увесь час про це забувала і ловила себе на думці: «Як вони могли знімати там?» Жодної «театральності», «павільонності», «постановності». Жодної підкресленої трагедійності у зображенні побуту – «вбитих іграшок», перекресленого миру, життя навиворіт (це ще й в плюс оператору).
Найголовніше враження, яке лишила в мене будівля аеропорту, – абсурд і невіра. У найкращому сенсі цих слів.
Імперські амбіції – річ, яка не піддається логічному осмисленню. З точки зору людини ХХІ сторіччя вони здаються ще менш осяжними розумом, а надто – враховуючи факт, що в Росії і без того вистачає земель для успішного життя (зважаючи на відсталість технологій, невміння розробляти ресурси інтенсивно могло б хоч якось пояснити прагнення постійно захоплювати все нові й нові території).
Так от, оборона аеропорту, де на кожному кроці можна наткнутися на розтяжку, де тебе можуть застрелити майже з будь-якого кутка, де підступи засіяні трупами супротивників та підбитою технікою, де в диму дуже важко розрізнити своїх і чужих, – це, на мій погляд, квінтесенція російсько-української війни та зіткнення двох менталітетів. Звичайні люди з нормальною психікою через чужі фантоми змушені днями жити у приміщенні, у мирному житті призначеному зовсім для іншого, облаштовувати побут з підручних матеріалів і бігати по напівзруйнованій будівлі, як персонажі якої-небудь дешевої комп’ютерної «стрілялки»; і на початку ти перебуваєш немовби у затягненому кошмарі, де весь час вмовляєш себе, що це сон, що цього не може бути – а потім, в певний момент, розумієш, що чужі фантоми стали твоїм власним реальним життям, і тобі дедалі важче лишитися при здоровому глузді. (У фільмі точкою перелому стає розмова з солдатом, який повернувся після сепарського полону.)
Саме завдяки декораціям аеропорт постає у фільмі таким, яким він і має бути – місцем, вибитим за межі планети. Окремим всесвітом, де речі, нелогічні і незрозумілі у повсякденному житті, набувають неабиякої значимості (наприклад, ходити вервечкою попід стінами або пригинаючись). Точкою концентрованої напруги, де можуть не витримати навіть ті, хто воює не перший рік.

Музика у фільмі

Дуже коротко, але хочеться відзначити: фоновим підкресленням тих чи інших подій не зловживають. У найголовніші моменти музику, що звучить з екрана, чують не тільки глядачі, але й герої, і їхні емоції відлунюються у тобі на додаток до твоїх власних.
Найпам’ятнішим моментом для мене став реп на «Заповіт» і змінені, хоча й трохи відцензуровані рядки: «Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі // Стали б вам поперек горла, сєпари смердючі». Не тільки завдяки виконанню, а й завдяки тому, що це був найгостріший момент єднання з героями і переживання з ними скаженої, відчайдушної, нутряної радості жити.

Історія

І от, нарешті, я добралася до того, що перебило мені цілковите занурення у фільм.
А саме – сценарій.
Я б воліла сказати, що найголовніше зло цього фільму – історія, котру, наскільки я пам’ятаю, спочатку писали у чотирьохсерійному форматі, а потім обрізали до прокатної версії. Та, на жаль, з попереднього досвіду («Метелики», «Незламна» або, Господи пробач, «Висоцький» виробництва східних сусідів) можу сказати, що розширена версія привносить у сюжет небагато нового, натомість підсилюючи та загострюючи усі проблеми, які були у прокатному форматі. В «Незламній», наприклад, бракувало лише діалогу, з якого стало зрозуміло, чому Людмила та Елеонора готують борщ на президентській кухні, решта не додає нічого принципово нового. В «Метеликах» не вистачає лише сцени, де говорять, що дід Алі та Мар’яни також помер, а от цілком викинута лінія Мар’яниного нареченого та кілька чорнобильських легенд, навпаки, одразу різко підвищують градус драми.
Чого чекати від розширеної версії тут, я не знаю. Якщо будуть якісь побутові моменти – це піде на користь. Якщо ж метражу додадуть за рахунок чергових філософських діалогів і стрілянини – однозначно ні, бо…
…тут ми переходимо до проблеми №1: надмірної концентрації подій у фільмі.
Російсько-українська війна триває вже чотири роки і невідомо, скільки ще прожевріє. Кожен день цієї війни – людські долі, кожна з яких достойна стати історією. Чи то величного героїзму, чи маленької людини, чи зради, чи розвінчання міфу. Це зіткнення поколінь, світоглядів, менталітетів, статків. На цій війні можна знайти героя на будь-який смак і події, які проілюструють будь-яку з правд.
Але в «Кіборгах» спробували торкнутися неосяжності. Усього, що так чи інакше хвилює українця (звісно, якщо він українець душею, а не по паспорту) і може хвилювати людину, яка опиняється на межі життя і смерті. Втрачених можливостей після розпаду Союзу і людей, що досі живуть ним і вважають себе громадянами СРСР; діалогу Сходу і Заходу; Майдану і Криму; мовного питання; фронту і тилу, осоружних Мінських домовленостей та гібридності війни; досвіду людини, яка змушена посягнути на людське життя задля спасіння країни, особистої відповідальності за вбивства, хоч би й на війні, і прагнення все ж таки лишитися людиною; прощення і вміння бачити або не бачити людей у супротивниках; страху смерті; алкоголю на фронті і життя родин військових; мотивації добровольців та призовників… І це, здається, ще не вичерпний список того, про що говориться у «Кіборгах».
У фільмі збалансовано чергуються статика і динаміка, але те й інше дуже концентроване. І, на додаток…
…з цього витікає проблема №2. Хоч би як парадоксально це не прозвучало, але я не побачила у фільмі живих людей і саме захисників аеропорту. Лише усереднені, майже архетипізовані образи українців, що стали на захист рідної землі, які у сумі дають щонайкраще розкриття перерахованих вище тем. Навіть заявлена неідеальність, на кшталт розпиття віскі з-під поли або самоволок по зброю, не робить персонажів унікальними; що гірше, неідеальність здебільшого таки дійсно заявлена, а не реальна (на цьому тлі з загальної маси вибивається хіба що Марс). І фінальна сцена, де Старий (якщо я вірно запам’ятала) повторює питання, яке ставив новоприбулим Серпень, а Гід вітає Мажора тими ж словами, що ними раніше представляли Серпня, знову ж таки, особисто мене підвела не до думки про тисячі безіменних і непомітних для обивателя героїв, яких уособлював Серпень, і не до думки: «Життя продовжується попри все», а, на жаль, «Незамінних немає». На посаді – так. Але в душі… навряд чи.
З такими героями добре було б робити фільм-притчу, та метою «Кіборгів» явно були не відповіді на поставлені героями питання, а спонукання глядача відчути і замислитися самому. Можливо, варто було торкнутися меншої кількості тем, або лишити для прокатної версії меншу кількість ліній, але включити кілька сцен, які працювали б а) на унікальність персонажів і наближення їх від типів до людей і б) давали б глядачеві трохи перепочити і від болючих питань, і від перестрілок і якомога краще зосередитися на наступних подіях. Можливо, у серіальній версії станеться саме так.
А щодо другої частини претензії – «не побачила саме захисників аеропорту», – то задля цього точно слід почекати іншого фільму. Бо, якщо я правильно пам’ятаю хронологію, найгостріші події у ДАПі відбувалися у травні 2014 та у січні 2015, слово «кіборги» у реальності з’явилося ближче до кінця оборони, коли вже здали старий термінал (? – або це сталося одночасно), і це була не самоназва, а панічне скавуління тих, хто намагався вибити військових з останніх укріплень. Тож фільм саме про «кіборгів» – це можуть бути лише події грудня 2014 і січня 2015, котрі закінчаться остаточним руйнуванням аеропорту. А у фільмі Сеітаблаєва по непрямих даних можна зрозуміти, що події розгортаються восени 2014-го, під час дії перших Мінських угод, коли в аеропорту було більш-менш налагоджене життя, якщо це слово тільки можна застосувати до ДАПу. Військові утримують і старий термінал, і новий, і ніхто ще не знає, що їх невдовзі зруйнують вщент, а оборона ДАПу перевершить подвиг оборони міст-героїв.
…І тут постає ще одна проблема, №3: відсутність чіткого сюжету. Це не фільм про останні дні, де структура сюжету вималювалася б сама собою. Не фільм про початок, де логічною розв’язкою стало б захоплення аеропорту завдяки зусиллям ВСУ. Це камерна історія про будні захисників: чергова ротація, впродовж якої герої проживають своє життя у житті. Були ротації до неї. Будуть після. Хтось повернеться додому. Хтось ні. Когось невідома сила, що змушувала раз-по-раз відбивати атаки і в січні 2015-го, знову прижене в аеропорт.
У такому випадку рушійною силою сюжету могла б стати якась зміна у характері або упередженнях одного з героїв та/або зовнішні обставини – як-от у схожому фільмі «Мандарини» Зази Урушадзе. Справді, цей фільм дуже збігається за вихідними даними з «Кіборгами»: чотири герої – уособлення чотирьох світоглядів; замкнений простір – будинок Іво та, трохи ширше, майже опустіле сільце; простір, винесений за межі нормального життя, та ще й через Росію – події відбуваються у 1992 році в Абхазії (чи треба пояснювати додатково?); вплив зовнішніх подій на існування в цьому просторі – в «Кіборгах» це сепаратисти, в «Мандаринах» – бойовики; необхідність час від часу дивитися на ворога, як на людину – обмін полоненими в «Кіборгах» і вимушене частування бойовиків у «Мандаринах»; фінальний мотив «сліпої долі» та «сліпої кулі»… Але хребтом, на який нанизуються події історії, локаціє- та антуражотворчим елементом і тією самою деталлю, що надає персонажам-типам людяності, стає увесь час підкреслювана необхідність вчасно зібрати славнозвісні мандарини. Обробити величезний сад силами двох старих і двох поранених, які увесь час гризуться поміж собою через політичні упередження (до речі, один із них – представник творчої професії, як і Мажор), але обидва завдячують старим життям і не можуть порушити закони гостинності.
Та грузини, починаючи з Тенгіза Абуладзе, наважили руку на фільмах-притчах «без сюжету». Можна сказати, це їхній коник. А от у нас давно вже не траплялося свого Миколайчука. В «Кіборгах», на жаль, я не помітила жодної лінії, що стала б хребтом історії, до якого пристиковувалися б ребра; це просто добірка замальовок, дія яких волею сценариста відбувається в ДАПі (хоча половина з них могла б відбуватися будь-де на фронті).

Кінематографічний провал

Ніби усього, перерахованого вище, недостатньо, перед нами нарешті постає проблема №4, така масштабна, що я її виділила в окремий пункт: автори стрічки впустили шикарну, найкращу за весь фільм нагоду змусити глядача, при тому, що він, живучи у 2017 році, вже знає, чим все скінчиться (і тим більше знатиме двадцять років по тому, коли події стануть, як би то мовити, ще більш хрестоматійними), забути свій досвід і справді злякатися за героїв.
А саме – закільцюванням історії з винесенням на самісінький початок фільму другої поворотної точки. Не розв’язки, яку б, по мірі розгортання подій, легко можна було б представити у зовсім іншому світі. Другої поворотної точки – моменту, який змінює історію на 180 градусів, з якою це зробити набагато складніше: кіборги, котрих поки так ніхто не називає, вже призвичаїлися до ненормального життя в аеропорті, аж ось Серпень повідомляє, що увесь їхній налагоджений побут летить шкереберть, бо сєпари готуються використати проти них систему залпового вогню «Буратіно», після якої в радіусі 3 км не лишається нічого живого, і пропонує тим, хто хоче, здати позиції.
І, на додачу, автори фільму винесли на початок фільму не просто питання, а всю сцену загалом. Показавши при цьому всіх, хто відповідає Серпню.
Себто з точки зору кінематографії, у якої своя, відмінна від історії, правда, – десь перші півтори години фільму з двох йдуть собаці під хвіст. На смітник. В чорну дірку.
Це така тактична і стратегічна помилка, що я навіть не знаю, як це назвати.
Можна було не робити закільцювання, а додати у титри ще одну фразу: «За це їх прозвали "кіборгами"» і почати безпосередньо з того, що йде після слів «За десять днів до описуваних подій». Ми не знаємо, хто ці люди, ми не знаємо, як вони виявлять себе під час перебування в аеропорту, ми знаємо лише, що з якихось міркувань вони прибули на його захист – туди, де можуть загинути щосекунди. І за півтори години нам треба взнати їх і полюбити – як особистостей, а не тому, що це абстрактні захисники ДАПу. На жаль, цього не зробили.
Можна було показати лише Серпня, який ставить питання, поки залишивши його для глядача без відповіді, причому з протилежного ракурсу, так, щоб ми бачили тільки його одного, і наступні півтори години гадали, чи всі чоловіки пройдуть випробування, чи ні. І розуміли, що в них лише десять днів, щоб змінитися і стати легендою. І, коли цей монолог прозвучить повторно, а потім до нього додадуться ще й відповіді тих, хто лишається попри смерть, ми б справді іншими очима подивилися на епізод. Та цього теж не сталося.
Натомість нам показали повний набір тих, хто доживе до другої поворотної точки. Тож, наприклад, коли Мажор ходив собі за зброєю, або його планували відправити назад, або його контузило, я не переживала анітрохи, бо мені точно запевнили: не відішлють і не загине. А коли мені повідомили, що він з багатої і впливової родини, я остаточно відчула: не просто не помре, а й приїде у ДАП ще раз, ламаючи стереотип свого псевдо.
(В сторону. Марса я вирахувала не тому, що його не було на початку, в мене фігова пам’ять на обличчя, плюс у першій сцені Серпню відповідали не всі присутні. Зрозуміла, що до кінця фільму він не дійде, коли вперше побачила його очі – респект актору.)
Я вже не кажу про те, що історія, коли ніч чекали на «Буратіно», а потім виявилося, що це «усього-на-всього» танковий загін, з котрим можна помірятися силами, – досить відома, вона звучала в декількох інтерв’ю ще до оголошення про вихід «Кіборгів». Навіть якщо саме інтерв’ю забудеться, згадка слова «Буратіно» у зовсім не мирному контексті запам’ятається на контрасті. А половина ще й згадає про те, що, дякувати Богу, тоді з’явилися танки замість випаленої на три кілометри землі. Але в ту ніч ніхто цього знати не міг, і тому при правильній подачі глядач все одно переймався би питанням: чи всі герої, які нам так полюбилися, вистоять?

Смерті у фільмі

Аби не завершувати на лайливій ноті, скажу про те, що авторам безумовно вдалося. Попри те, що смерть в ДАПі не полишає тебе ні на крок, нею не зловживають. Через сцену з сєпарами в морозилці добре показано, що всередині аеропорту люди звикають до її сусідства, аби не збожеволіти, але глядач, розуміючи буденність, не втрачає здатності відчувати. Якщо не рахувати смерті у боях, позбавлені обличчя, загибелей чотири на фільм – і кожна з них не сприймається «статистикою», і в кожній міститься безліч різних смислів, наскільки може бути осмисленою смерть за фантоми.
Перша – вбивство Марсом полоненого. Кожна смерть забирає часточку твоєї душі, і за чужі життя ти, так чи інакше, платиш власним. Ноша не по силах, яку герой все ж таки несе до кінця, хоча і падає під її тягарем. Вбивство через силу, у спробі довести, що ти такий самий, як і оточуючі, і можеш бути серед них, хоча насправді – ні. Якби кожна людина відчувала би так чужу смерть, або людською природою була закладена така реакція, то війн би на Землі не було.
Друга смерть – вбивче милосердя. Смерть, яку можна спричинити, навіть якщо сам не натиснеш на гачок. Вбивство сепаратиста своїми ж стало для мене найбільш передбачуваним, але показано воно дуже правильно й чесно. У тому числі тягар відповідальності, який завжди лишатиметься з тобою, і тема вибору на війні.
Третя смерть – сепаратиста від сепсису. На притчевому рівні – уособлення долі тих, хто пішов воювати за ДНР.
І, нарешті, загибель Серпня – єдина зі смертей не за імперські міфи, але за рідну землю. З одного боку, вона була передбачуваною, і це фігово, фігово, фігово, бо глядач має боятися перевести подих, а не вираховувати вірогідність тієї чи іншої смерті з думками: «Так, а про що тут ще не говорили?». А ця смерть вимальовується просто-таки неминучою – з огляду на те, скільки уваги приділили цьому персонажу (стільки приділялося лише Мажору, та із ним на той момент було зрозуміло: виживе, а тому помирати має інший); з огляду на те, що це єдиний з персонажів, хто має неповнолітню дитину (і це ще одна тема, котрої хоче торкнутися фільм, – військових сиріт), а надто після того, як я подивилася «Мандарини», де був той самий сюжетний хід – сліпа смерть, якій все одно, яка може спіткати будь-кого, яка аж ніяк не витікає з дій чи бездіяльності героїв.
Але навіть мене ця загибель вжахнула своєю безглуздістю і цинічністю. Смерть Серпня – ніби втілення усієї мерзоти розв’язаних Росією війн. У яких тобі не стане імунітетом російська мова – Серпень гине якраз у той момент, коли розучує з донькою домашнє завдання з російської; і мова тут ні до чого, бо російськомовних ніхто не утискав, і захисту вони не потребували… Це уособлення війни, яка торкнеться кожного, як би ти не затуляв вуха – через рідних, знайомих, сусідів або просто раз зустрічених людей. Це концентрація усіх коротких повідомлень щоранку і щовечора: «В зоні АТО загинуло N, поранено N» – загинуло і поранено не в ім’я того, щоб здійснити плакатний подвиг, після якого не шкода й померти, а буденно, на рівному місці, задля того, щоб люди на «великій землі» мали змогу прожити ще одну добу спокійно. Це ніби заповіт усім нам – Серпень помирає через свою необачність, підставивши спину супротивнику лише на мить; а нам, аби вижити, потрібно пам’ятати увесь час, кого саме доля дала нам в сусіди.
І на цьому епізоді я вдруге, після історії Марса, провалилася всередину фільму. Те, що Серпень гине у наймирніший момент, який тільки можна вигадати, я ще якось пережила. Але перегорнута табличка «Departure» (у контексті аеропорту, хто раптом не знає англійської – «Виліт») на задньому плані та стрілочка, що вказує на небо (а такі речі у павільйоні просто не можуть з’явитися випадково) – це навіть для мене стало перебором.

Висновки

Підбиваючи підсумки. Фільм вийшов добрим, і команді за це велике спасибі. Але міг би стати ще кращим і болючішим. Таким, щоб його дивилися серцем, а не розумом не лише військові, які мають досвід, аби доуявити те, що стоїть за кадром; таким, щоб кожен пересічний українець при перегляді відчував себе одним з захисників аеропорту, а будь-який громадянин іншої держави – українцем.

неділя, 14 січня 2018 р.

Мовне багатство 4 – Цікава анатомія

Такого я в житті не зустрічала!
Отож:
І – сміюнець
С – ікло (хоч тут без несподіванок), кло, кливак
Р та М – кутняк
Зуб мудрості – череняк


Я аж трохи доповнила переклад про «Хуаніту». Шкода, що слово «сміюнці» знають далеко не всі, і для ширнармас такий переклад був би не надто зрозумілий.

субота, 13 січня 2018 р.

Мовне багатство 3 – Про різні сорти пройдисвітів

Шарлатан – шахрай, архимник, шалаган, шелихвіст/шелихваст, шалвір, дурисвіт, дурилюк/дурилюд/дурилюдок, ошуст, хараман, крутар/крутій, пройда/проноза/пронира/пролаза, зух; авантурник (і це ще не весь список, а тільки те, що сподобалось).

Ледь-ледь не втрималася, щоб не вписати у текст хоча б два слова поспіль, але зупинилася на «архимнику», надто співзвучному з «алхіміком» – лікареві-аферисту якраз пасуватиме.

пʼятниця, 5 січня 2018 р.

Let it go / Не зважай, відпусти!

Автори: Крістен Андерсон-Лопес та Роберт Лопес.
Публікація на інших ресурсах: з посиланням на цей допис або блог.

У горах вночі
Сніг білим блищить:
Тут не знайдеш і сліду ти. / Не побачиш і сліду ти.
Схоже, я королева
В королівстві самоти.
І виє вітер,
Як у серці буревій.
Небо, я старалась
Його втримати в собі.

Дівчатком добрим
Будь завжди,
Аби не сталося біди.
Тамуй, вгамуй,
Щоб світ не взнав…
Що ж, час настав! / Що ж, зараз взнав!

Не зважай! Відпусти!
Вже не можу триматись я!
Не зважай! Відпусти!
Хай за мною мости горять!
Все одно,
Хто мені що сказав!
Кружить хай борвій!
Холод повік мене не лякав.

Аж сміх: з гори всі речі
Маленькими здались!
Цю відстань не здолає страх,
Що вів мене колись!
Дізнатись час, що можу я,
І де лежить межа моя.
Ні правил, ні добра, ні зла –
Розправ крила!

Не зважай! Відпусти!
З небом й вітром я тут сама!
Не зважай! Відпусти!
Більше сліз у душі нема!
Я лишусь
У вічних снігах!
Кружить хай борвій!

Бринять повітря і земля від моїх сил.
В душі моїй заклубочиться най морозний пил.
І б’ється думка, мовби серце крижане:
Не повернуся я. Минуле – хай мине!

Не зважай! Відпусти!
Сяй, мов сонця ясне чоло!
Не зважай! Відпусти!
Ідеальне дівча пішло.
Я стою
У вогні заграв!
Кружить хай борвій!
Холод повік мене не лякав.

Замість традиційного мінусу – просто пісня. Поспівати можна і під неї (і заодно підрахувати, скільки у перекладі лишилося від оригіналу).

Дещо про тонкощі перекладу.
«Let go» – це «відпустити, звільнити». «It» у цьому випадку – вказівка на те, що саме треба випустити на волю (в смислі, магію).
Але в англійській (конкретніше, в американській англійській, а текст цієї пісні – аніяк не приклад вишуканої британської) є також сталий вираз «let it go», який означає «плюнь, забий, забудь» тощо.
І на мою думку, для Ельзи, яка випускає роками приховані сили, якій, з її власних слів, вже все одно, що про неї говоритимуть люди, добре пасують обидва значення.

четвер, 4 січня 2018 р.

Мовне багатство 2 – Що, який, котрий, которий

Після недолугих правил трансліту, які абсолютно не враховують, скажімо, французьку вимову, це друга річ, яка мене бісить. Пропускаючи приклади:
Дехто вважає, ніби відповідно до російського слова «который» треба скрізь на початку підрядного речення ставити тільки займенник «що», наприклад: «Людину, що стояла на розі вулиці, я вже десь бачив», — а займенниками «який (яка, яке)» й «котрий (котра, котре)» можна користуватись тільки в запитаннях […]. Іншим здається, що займенник «який» стосується тільки речей, а «котрий» – людей, тимчасом як займенника «що» можна, мовляв, уживати однаково до людей і до речей тощо.
Усі ці здогади не мають під собою реального ґрунту. Справді, вживаємо «що» до людей і до речей […]. Те саме можна сказати й про займенник «який» […]. І точнісінько те саме можна повторити про займенник «котрий».
Займенник «котрий (-а, -е)» може бути синонімом до «якийсь (якась, якесь)».
[…] В українській мові є й займенник «которий» – тотожний до «котрий». (Знайдено тут.)

Ще. Автор більш обережний, але навіть він не відкидає можливості використання «котрий» у значенні «що, який».
«Який» і «котрий» виступають як сполучні слова у складнопідрядних реченнях і є синонімами займенника «що». Але «котрий» у цій ролі вживається рідше. […] «Ой нещаслива та дівчинонька, котра любить козака» (народна пісня). (Знайдено тут.)
Бо «рідше» і «переважно» аніяк не означає «не вживається взагалі» або «мусить вживатися виключно з...» (до речі, про правність використання «виключно»).

Тож най живе українська мова та квітне синонімічне багатство!

понеділок, 25 грудня 2017 р.

When we're together / Коли ми разом

Несподіваний новорічний подарунок родині. Я взагалі-то не збиралася її перекладати, але хто ж винний, що аудиторія, якій я хотіла увімкнути цю пісню, геть-чисто не володіє англійською, від чого зникає весь запланований ефект, а офіційний український переклад елементарно відсутній в Інтернеті?
Автори тексту та музики – Елісса Семсел та Кейт Андерсон.
Публікація на інших ресурсах: з посиланням на цей допис або блог.

Те, що в клямрах, співається за наявності дихалки (але щонайменше двадцять спроб показали, що, знаючи текст, вкладатися в ритм досить легко).

Ельза: Хоч дарунки милі для всіх
В час, коли йде сніг за вікном,
Анна: Та найбільший дар у житті
Я отримала вже давно.

Ельза: Це те, чого не купиш ти:
Це сім’ї світ золотий.

Анна: Бо, коли ми разом,
Повна щастям душа моя!
Ельза: І коли ми разом,
Усе маю я!

Анна: Край ялинки у цю ніч
Мрію можна знайти,
Ельза: Та коли ми разом,
Мій [най]кращий дарунок – [це] ти.

Разом: Промину я сто доріг,
За зорею вслід, до небес.
Я піду майже будь-куди,
Якщо там стріну [я] тебе.

Ельза: Бо, коли ми разом, / Анна: Коли ми разом…
Нам про щастя тепло повість.
І коли ми разом, / Анна: Коли ми разом…
Ми удома скрізь.

Разом: Неважливо, де ти і я –
Хоч би і серед зим,
Ельза: Бо, коли ми разом,
Це для мене найкращий
Разом: Дім.

Бо, коли ми разом,
Свято буде в нас кожну ніч!
І коли ми разом,
Йдуть печалі пріч!

Ельза: Нам не треба дзвін, бо я вім / Анна: Не потрібен дзвін…
Слушну мить для нас: / Анна: Слушну мить для нас…
Бо, коли ми разом,
Разом: Буде так навіки,
І коли ми разом,
Це для мене найкращий
Час.

субота, 23 грудня 2017 р.

Мовне багатство 1 – Про нестяму

От цікаво, це справді мова за десять років так змінилася, чи щось сталося з укладачами словників і змусило їх різко хитнутися вліво?
«Втрачати свідомість» класифікується як русизм. Не сперечаюся. Але чому викинули з ужитку паралельний до «непритомніти/(з)омлівати» варіант «втрачати притомність»? Притомність, не свідомість. Якраз про стан, коли людина здатна осягнути, що відбувається навколо.
«Падать в обморок» також має близький варіант – «падати в нестям(у)/нестямок», «впадати в непритомність», окрім «впасти без тями/пам’яті». Чим це не догодило?
Хоча після питомо українського слова «фотель» («faldistolium», еге ж) та русизму «оранжевий» (як виявилося, взагалі від перського «nārang», і «помаранчевий», яким пропонують замінити, пішло від нього ж) мене ніщо вже не дивує.
Це я вирішила пошукати щось ще, бо всі відомі мені слова геть-чисто відмовилися вкладатися в розмір і в риму, і знайшла… цілий оберемок синонімів. Ще там був дивний вираз «замороки упали» та не менш прекрасне дієслово «знежитися». Коротше, я вкотре не можу второпати, чому ми маємо відмовлятися від мовного багатства тільки через те, що на якесь слово навісили ярлик «діалектизм», «застаріле» чи ще якийсь непотріб.

вівторок, 19 грудня 2017 р.

Для пам'яті: книжковий вішліст

Астрід Ліндгрен
«Брати Лев’яче Серце»
«Роня, дочка розбійника»
«Міо, мій Міо»

Туве Янссон, «Все о муми-троллях» (і заразом придумати, як би позбутися жаху з Дядьком-Паньком, від якого я ледь не вбилася об фейспалм)

Володимир Рутківський, «Сині води»

Александр Волков
«Скитания»
«След за кормой»
«Таємниця покинутого замку» з іл. Ангеліни Канкави.

Толкін
Дванадцятитомник «Історія Середзем’я». Будь-якою з відомих мені мов.
«Володар Перстнів» та «Хобіт» англійською.
«Володар Перстнів» пер. Олени Фешовець

Ольга Брилева
«По ту сторону рассвета», 1 том или оба

Тарас Береза
«Гарна мова – одним словом»
«Мова – не калька»

Гм. В теорії доступними з цього є хіба що словники та ТПЗ. Решту давно вимели з продажу.

субота, 9 грудня 2017 р.

Το τραίνο φεύγει στις οχτώ / О восьмій потягу іти...

Мелодія – Мікіс Теодоракіс (автор «того самого сиртакі»), слова – Манос Елефтеріу.
Халявний літературний переклад з англійської (перша строфа) та з грецької (решта). Склався сам собою, коли я робила допис для хранительського блогу.
Публікація на інших ресурсах: з посиланням на цей допис або блог.

Переклад:
О восьмій потягу іти
В далекий шлях до Катерині.
А листопад не прийде нині,
Якщо не пригадаєш ти,
Якщо не пригадаєш ти
О восьмій потяг в Катерині, –
Цей листопад не прийде нині…

Мені зненацька стрівся ти
В Лефтеріса, де хміль кружляє.
Ніч в інших землях не буває,
Аби секрети зберегти,
Твої секрети зберегти,
І пам’ятайте, хто вже знає:
Ніч в інших землях не буває…

О восьмій потягу іти,
Тобі ж – самому в Катерині
Заставу стерегти віднині
У млі, о восьмій без п’яти,
У млі, о восьмій без п’яти,
І ножем в серце – ті хвилини,
Коли ти сам у Катерині…

Караоке-версія для любителів поспівати:

Оригінал та підстрочник (пам'ятаєте, що я не знаю грецької?):
Το τραίνο φεύγει στις οχτώ / Потяг вирушає о восьмій
Ταξείδι για την Κατερίνη / В рейс у Катерині.
Νοέμβρης μήνας δεν θα μείνει / Цей місяць листопад не прийде,
Να μή θυμάσαι στις οχτώ / Якщо не пригадаєш ти о восьмій,
Να μή θυμάσαι στις οχτώ Якщо не пригадаєш ти о восьмій
Το τραίνο για την Κατερίνη / Потяг, що йде у Катерині,
Νοέμβρης μήνας δεν θα μείνει Цей місяць листопад не прийде.

Σε βρήκα πάλι ξαφνικά Невдовзі я зненацька зустріну тебе знову,
Να πίνεις ούζο στου Λευτέρη Коли ти питимеш узо (*різновид горілки) у Лефтеріса.
Νύχτα δε θα 'ρθει σ' άλλα μέρη Ніч не прийде в інші місця,
Να 'χεις δικά σου μυστικά Щоб у тебе були власні секрети,
Να 'χεις δικά σου μυστικά Щоб у тебе були власні секрети,
Και να θυμάσαι ποιός τα ξέρει І пам’ятайте, хто це знає:
Νύχτα δε θα 'ρθει σ' άλλα μέρη Ніч не прийде в інші місця.

Το τραίνο φεύγει στις οχτώ Потяг вирушає о восьмій,
Μα εσύ μονάχος σου έχεις μείνει / Але ти лишився сам-один
Σκοπιά φυλάς στην Κατερίνη / Стерегти свій пост у Катерині,
Μεσ' στην ομίχλη πέντε οχτώ / У тумані, ці п'ять хвилин до восьмої,
Μεσ' στην ομίχλη πέντε οχτώ У тумані, ці п'ять хвилин до восьмої
Μαχαίρι στη καρδιά σου εγίνει / Перетворилися на ніж у твоєму серці,
Σκοπιά φυλάς στην Κατερίνη / Коли ти стережеш свій пост у Катерині.

середа, 6 грудня 2017 р.

Everyone knows Juanita / Хто з вас не чув про Хуаніту

Публікація на інших ресурсах: з посиланням на цей допис або блог.

Переклад:
Отож, знають всі Хуаніту / Хто з вас не чув про Хуаніту
І очі її різнобарвні. / ?
Стирчать зуби в сеї кобіти, / Стирчать сміюнці на кощавім лиці,
А ци…бульки підлогу метуть.

Чичаррон: Це не ті слова!
Ектор: Тут діти!

Волосся її, мов шипшина,
Криві ноги, що аж атас. / А ноги, як бублик, криві.
Якби я був гожий хлопчина,
То мав би у неї я шанс. / Відкрив би їй мрії свої.
(Не можу вибрати, який варіант лишити. Обирайте, кому який до вподоби.)
Хто хоче поспівати – караоке-версія:

Оригінал:
Автори: Жермен Франко та Адріан Моліна; композитор: Майкл Джаккіно.
Well, everyone knows Juanita. / Отож, всі знають Хуаніту:
Her eyes each a different color, / Її очі – різних кольорів,
Her teeth go out and her chin goes in, / Її зуби стирчать, а підборіддя запало,
And her… knuckles (knockers), they drag on the floor. / І її... кулачки (цицьки) тягнуться по землі.

Chicharrón: Those aren't the words!
Hector: There are children present!

Her hair is like a briar, / Її волосся – як шипшина,
She stands in a bow-legged stance. / Її ноги стоять криво,
And if I weren't so ugly, / І, якби я не був таким потворним,
She'd possibly give me a chance. / Вона, можливо, дала б мені шанс.


І на закуску – іспанська версія:

Коко, 2017

Вчора сходила на «Коко» – черговий мультик від теплої і лампової студії «Піксар», головна думка якого – люди живі доти, доки їх пам’ятають, навіть якщо їх вже немає поряд із нами. (А творчість – це така штука, у якій взагалі можна віднайти безсмертя, якщо дуже постаратися.)
«Коко» – це заплутані сімейні розборки з чисто мексиканськими пристрастями, періодичним стьобом над мексиканськими серіалами та штампами («О, падре!» / «Але мій батько ніколи не дасть дозволу!»), потужною атмосферністю та національним колоритом (події розгортаються у День Мертвих, в ніч з 1 на 2 листопада) і постійним балансуванням на грані між щирим сміхом та сльозами.

Сюжет, на мою думку, збитий дуже міцно. Деякі моменти легко вгадати (ну, хоча б те, що для головного героя все скінчиться добре), але усі сюжетні ходи – просто-таки неминучі, кожна наступна подія логічно витікає з іншої, а не залежить від багатьох випадковостей або, ще гірше, цілого оркестру в кущах. Найнеминучішими і через те ще більш сумними є смерті персонажів; це дійсно історія, в якій кожен покійник обґрунтований (що дещо двоїсто звучить, враховуючи, що основне місце розвитку подій – потойбічний світ).
Окремо слід зазначити, що, хоча у фільмі увесь час звучать пісні, вони не дратують, бо намертво вмуровані у канву історії: персонажі чують спів так само, як і глядач. Взагалі, було б дивно, якщо у казці, яка крутиться навколо співців, музикантів, композиторів, поетів та музичних конкурсів, було б хоч трохи менше музики.

Найголовніше досягнення «Коко», як на мене, – можливість батькам торкнутися в розмові з дітьми найболючішої теми: смерті близьких і того, що це станеться з нами усіма. Так само, як «Брати Лев’яче Серце», ця історія допомагає проговорити біль та страх і жити не в очікуванні смерті, а в надії, що смерті немає, а є лише безкінечність життя.

І кілька слів про наш дубляж. Здається, це знову студія «Le Doyen», яка дублювала «Крижане серце», і автори перекладу знову протанцювали по одних і тих самих граблях. Вдала робота з діалогами – вони однозначно складніші та змістовніші, аніж в російському дубляжі, і (доповнено після перегляду англійською) набагато більше відповідають оригіналу. Великий плюс: у нас вряди-годи врахували оригінальну вимову і не стали українізувати імена! Ектор – таки Ектор, а не Гектор, народ згадав, що в іспанській сама по собі «h» не вимовляється. Чичаррон (один з мерців, яких зустрічає на своєму шляху Мігель) – Чичаррон або Чич, а не Копчушка (як варіант; «chicharrón» – шкварка або дуже засмагла людина). Лишили і звертання «mijo/mija», себто «синку/донечко». Трохи багатослівно вийшло з «ковбасками чорисо», але це гарний і, як на мене, єдино можливий у даній ситуації спосіб пояснити глядачам, які не розбираються в іспанській культурі, що ж це за страва, від якої пішло прізвисько Ектора. Іспанські суфікси (зменшувальні, наприклад) теж не чіпали. Коротше, перекладачі жодним чином не стали пом’якшувати адську суміш з іспанської та англійської у діалогах.
А пісні (переклад, не вокал) – хоч стій, хоч падай, хоч ридай. Як і нещасна «Let it go», на якій я червоніла просто з першої ж строфи, і не згоріла з сорому лише тому, що дивилася сама. Особливо познущалися з «Хуаніти» та з фінальної пісні. Коли я вдруге почула «моє corazón» і зрозуміла, що мені це не примарилося, я була ладна забитися головою об крісло попереду. Зробили би вже «mi corazon», не розриваючи словосполучення/звертання. Та й рими на це слово – ключове слово у тексті будь-якою мовою! – не набагато кращі. Якщо «унісон» в музичному контексті усього мультику відчувається на своєму місці, то за «лексикон» хочеться дати по голові: це ж треба так не відчувати стиль! У мові, яка зазнала сильного впливу латини, воно виглядало б нормально, але в українській латинізми – це або діалектні слова (як-от фотель), або, навпаки, наукова термінологія.

Та, попри всі недоліки дубляжу, мультфільм вартий перегляду. Врешті-решт, якщо так муляє, завжди можна дочекатися оригіналу та подивитися англійською з субтитрами (або іспанською: принаймні частина оригінального акторського складу дублювала свої ролі й іспанською, до того ж, враховуючи, що дія відбувається в Мексиці, ця мова лягає на слух просто ідеально).

P.S. Чому саме порівняння з «Крижаним серцем»?
А тому, що «Коко» передує короткометражка-сиквел по ньому. Сюжет передбачувано не дотягує до планки, заданої оригіналом (та оригінал взагалі добряче відтоптався по всіх шаблонах та штампах казок про принцес, і повторити такий сюжетний прорив у короткометражці просто неможливо через брак часу), це просто зустріч з персонажами, яка скрасить очікування повноцінного продовження, але посміятися можна. Починаючи зі слова «Шалом!» у контексті суворої Норвежчини.

понеділок, 23 жовтня 2017 р.

«Сторожова застава» або Несправдження страхів: фільм

Незважаючи на те, що мені дуже подобаються твори Рутківського (хоча саме «Сторожову заставу» я до фільму не читала), на фільм я йшла з великим упередженням.
Приводів для оптимізму не давав як короткий переказ…
Сонячне затемнення активізує часовий портал, і сучасний школяр Вітя (чомусь не Вітько, ну то Бог з ним) потрапляє на тисячу років назад. І допоки він не повернувся у сьогодення, він змушений подорожувати минулим і встрягати у різноманітні пригоди, включаючи зустріч з половцями, трьома богатирями, першим коханням тощо.
…так і відгуки тих, хто бачив допрем’єрний показ. Сучасна лексика у вустах середньовічних персонажів, відсилки до української політики (з конкретними цитатами) і наших реалій загалом – усе це мені зустрічалося раніше і давало широкий простір для хиби. Власне, в усі рази, коли я це зустрічала, автори радо стрибали у пастку обома ногами, впадаючи у несмак, безецність чи те чи інше докупи. Отож, у кінотеатр я прийшла, подумки нагостривши ікла, аби уп’ястися ними у шию сценариста, та заготувавши чималу кількість гнилих томатів для решти кіногрупи.
Одначе ні те, ні інше мені не знадобилося. Взагалі. Незважаючи на помічені косяки.
Читати далі:

Перш за все, це казка. Це фентезі, призначене в першу чергу для дітей. Це не історичний фільм; не темне фентезі, більшість складових якого були б недоречними для дітей віком років шести-семи, яких набився повен зал… (В сторону: в такому оточенні почувалася трохи дивно.) І судити цю стрічку слід саме з огляду на жанр. А в казці виглядає доречною і сучасна українська мова у вустах героїв з Київської Русі (до мовлення я ще повернуся); і літочислення від Різдва Христового, а не від створення світу; і невідповідності озброєння та обладунків епосі; і деяка умовність костюмів – баланс між історизмом та гарною картинкою, яка мала б лишати присмак дива…
По-друге, це, знову ж таки, казка. Це не фільм про серйозні підліткові складнощі: суспільну невідповідність оточенню, інакшість, нерозділене або незрозуміле оточуючим кохання, шкільну травлю, якісь психологічні проблеми тощо. Навіть подолання страхів, що пунктиром проходить через усю стрічку, легко вкладається у казкові рамки.
Визначившись із жанром, переходимо до розбору.
Сюжет. Провисів та нудьги я не відчула навіть на другому перегляді. Деякі речі проговорені скоромовкою, але, в принципі, усі рушниці стріляють, усі головні та малі сюжетні арки завершені. Розгледіла декілька моментів, які різонули ще під час першого перегляду: те, що Вітько ніяк не реагує на втрату значка – пам’яті про батька; не показано, як Вітько звільняє руки під час нападу на Лелече, щоб стріляти – перепилив мотузки об чийсь ніж, чи ще якось; легенда про Твердиню та Зоряну: назва «Твердиня» ніде не звучить, і питання Вітька про назву видається трохи дивним. Взнавши, що планується показ у чотирьох серіях, схрестила пальці, аби ці моменти у ТБ-форматі не викликали зайвих питань.
Дуже сподобалося те, що з головного героя не стали ліпити видатного воїна. Він старанно готується до випробувань волхвів – мечем, стрілою та розумом, – але по факту проходить їх завдяки розуму, точніше, чесності. Знання та артефакти з майбутнього не надають Вітькові якихось особливих переваг. Перша спроба втекти з табору половців, яка скінчується невдачею – це просто бальзам на мою душу, адже Вітя цілком природно програє тренованому воякові. Єдине ушкодження, яке хлопець наносить зброєю, – підстрелив одного половця, та й того не до кінця.
Один раз, коли схотілося зітхнути – поцілунок Віті та Оленки. І не через сам факт (він прекрасно позбавляє необхідності казати натужні слова прощання і виглядає набагато доречнішим за них), а тому, що не так давно ми вже бачили поцілунок Росанки та Олешка, – для кожної любовної лінії хотілося б чогось особливого.
Бонус до логіки: смартфон! Активно користуються ним лише у перші дні, далі, як і слід було чекати, він розрядився і з історії випав (але до того Вітько з Олешком встигли наклацати чимало веселих світлин).
Мова героїв у фільмі. Це було моє найбільше побоювання, яке цитати тільки підігріли, оскільки у пам’яті по сей день живий «Лускунчик» Кончаловського, де спроба втулити сленг скінчилася цілковитим фіаско. Жоден середньостатистичний підліток не послуговується стерильною літературною мовою. Але сленг – це штука, яку слід використовувати дуже обережно, оскільки вона оновлюється з кожним роком і з кожним поколінням. Це яскравий часовий маркер, і надмірне вживання сленгу вже за п’ять років здатне зробити твір нецікавим.
Одначе ні. Підліткову мову передавали здебільшого просторіччями, а зі сленгових словечок відібрали досить сталі, які використовуються вже декількома поколіннями. Проникнення сучасних виразів у мовлення богатирів теж показано органічно і не виглядає заграванням з аудиторією.
Не менш соковита та «смачна» мова діда Овсія, хоча це заслуга не тільки сценаристів, а й, як я встигла побачити, самого Володимира Рутківського, зокрема слово «жевжики».
Дякувати Богу, відсилка до укрполітики – одна-єдина. ІМХО, навіть коли забудеться підґрунтя, ця ситуація виглядатиме смішно.
Загалом, розповідаючи про текст, дуже важко не розтягнути весь фільм на цитати. Жартів нижче поясу майже немає. Єдиний раз, коли вони з’являються, абсолютно вкладається у рейтинг PG і, як на мене, виправданий: Олешко знущається з ворога і намагається змусити того втратити обережність. Отож, його коментарі – явище того ж порядку, що й задирання шотландцями кілтів. Грубо, так; але ситуація сприяє.
Однозначний плюс – це те, як були прописані смерті персонажів. Відчайдушне або стиха-сльозливе «Ні-і-і!» у момент смерті використовувалося так часто, що зараз здатне викликати лише почуття ніяковості за сценаристів. Одначе «ні»! Першій сцені можна поставити четвірку – бо постфактум «ні» таки звучить, але самий момент смерті без нього обходиться і гарно розкриває загиблого і оточуючих. Друга смерть персонажу, причому з табору антагоністів, показана набагато коротше і стриманіше, і це – тверда п’ятірка.
Власне персонажі. У фільмі лишилися нерозкритими половці, окрім Тугарина, Тугар-хана, такого собі Квазімодо Давньої Русі. Можливо, їм приділять більше уваги у серіалі, можливо, це зробили навмисне, аби не показувати антагоністів із людським обличчям. Статисти-половці нагадують імперських бойовиків із «Зоряних війн»: така ж тупа і невблаганна маса.
Зате решта запам’ятовується – бодай одним реченням, одним вчинком, але врізається у пам’ять. Вони вийшли живими. Притому живість забезпечували якимись дрібничками, наприклад, любов’ю до яблук у Іллі (у романі він цупив у діда Овсія черешні, але які черешні восени?), і аж ніяк не «змушуючи» персонажів задля уявної реалістичності робити підлі вчинки. Притому не виглядали герої й цукорно-сиропними – ні, вони сварилися, сердилися, ображалися, тобто проживали повну гаму як позитивних, так і негативних емоцій.
Музика. Написана у традиційному для сучасного кінематографа симфонічному стилі (що звучить набагато приємніше, ніж кіношна музика сорокових-п’ятдесятих). Добре підсилює те, що відбувається на екрані. Пісня, що звучить у стрічці, на початку нагадала «Far Over the Misty Mountains Cold» (у тому виконанні, яке було у фільмі). Але, на щастя, далі розумієш, що мелодія все ж таки відрізняється.
Монтаж. Не можу назвати ідеальним, зважаючи на те, що я помітила місця, які мали б бути розширені у ТБ-версії. Але, з іншого боку, в мене перед очима стоїть напад на Лелече – неймовірно чітко вписані у музику дії, ніби танок. Тож з розмовами про монтаж я б почекала до того, як подивлюся серіал.
Костюми. Одяг русичів я б радо роздивилася б на стоп-кадрах або у якомусь музеї кіно. Усі ці строчки вручну, вишивки тощо. Це не історична реконструкція. Але як стилізацією я просто замилувалася.
В костюмах Оленки та Вітька мені вбачилося деяке перегукування, не знаю, навмисне чи ні – аплікації на кофті Віті, аплікації на блакитній сукні Оленки…
І, на додачу до красивих костюмів, у фільмі безодня казково-прекрасної, хоча й трохи сумної, адже дія відбувається восени, натури.
Останній плюс – роман був написаний у кінці вісімдесятих чи на початку дев’яностих, але осучаснення реалій «нашого часу» проведене дуже вдало.
А найголовніше – я ні на мить не занудьгувала навіть на другому сеансі. На мою думку, цей фільм буде вартий перегляду навіть десять років по тому – у колі родини, холодним осіннім вечором під філіжанку чогось гарячого. Чи, можливо, не фільм, а серіал – подивимось, який монтаж виявиться вдалішим (бо, як на мене, і «Метелики», і «Незламна», які теж перемонтували у чотири серії, краще виглядали у прокатній, а не у ТБ-версії).

«Сторожова застава»: книга

Про Рутківського, на жаль, не чула нічого у дитинстві, навіть імені, але ніжно полюбила його книги, відколи прочитала «Джур», які тоді були ще трилогією (і дуже вдячна людям, які мене із ним познайомили). Одначе, відволікшись на цю серію, я якось впустила решту історій з полю зору. Можливо, й на краще, бо саме тому дивилася фільм абсолютно спокійно і безперешкодно, оскільки не відволікалася на порівняння.
Загалом, у фільм з книги увійшло чимало, не тільки основна сюжетна лінія, але більшість – у такому завуальованому вигляді, що є сенс говорити про фільм і про книгу як про два різні твори.
Читати далі:

Головна відмінність книги від фільму – посил. Фільм – це казка про подолання страху і про те, що усе можливо поряд із друзями та рідними, виражене фразою діда Овсія: «Ти тут не сам, з тобою весь Римів» (не дослівно). Книга, як на мене – про взаємопроникнення часів, про те, що всі ми виростаємо з минулого, про те, що попередні покоління не зникають безслідно, а живуть у віках і у потомках. Найулюбленішими моїми сценами стали не круті пригоди, а те, як Вітько вгадує в обличчях друзів з Воронівки риси римівців і навпаки.
Особистий плюс для мене – те, що Вітько, потрапивши у минуле, не влаштовує там революцію на весь світ. Він нібито стає свідком того, що з висоти тисячі років поставало величною історією, і автор дає читачеві змогу його очима поглянути на ці події, як на живе життя. З точки зору історії вони, можливо, не надто точні: датою звільнення Святослава з заручників називають і 1095, і 1097, і 1107 рік. Але з точки зору атмосфери… Якимсь дивним чином відчувається, що це Русь, але це – і Україна часів Швайки, і Україна нинішня: це романи, об’єднані землею, і Київ, і Переяслав – як стрижні, навколо яких, неначе стрілки, крутяться герої. Отож, цією атмосферою безперервності – від Русі до України – «Сторожова застава» виявилася цінною для мене. («Джури» ні, бо там, окрім четвертої книги, немає зіткнення з сучасністю.)
Про мову… Вже на що я вважала себе прокачаною у плані історизмів, архаїзмів та іншої веселої та барвистої лексики, а й то разів зо п’ять довелося лізти у словник. І це, я вважаю, добре. Як казав один перекладач: «Гарна мова в письменника – це тоді, коли кожні дві-три сторінки я зустрічаю нове слово». Ну, для рідної мови, може не на кожній сторінці, а кожного розділу… Такі слівця неймовірно гарно працюють на створення відповідного колориту. Хоча є дещо, що можу закинути: буває, що автор втупиться у якесь слівце і використовує його у хвіст і в гриву, не зважаючи на синоніми. У «Джурах» це було слово «почвара», тут – «довбня» (ну хоч би раз «палиця» або «молот»!).
І ще про мову. Українською богатирські історії сприймаються набагато органічніше. Наприклад (читати російською), «Микула Селянович» для мене був ніким, вирваним з корінням нізвідки. Почувши ім’я українською, я нарешті відчула, що Микула – це ж Микола, це діалектний варіант вимови (як Михаїл – Михуїл), а Микола – це вже своє, рідне.
Про сюжет. Десь у середині роману відбувається викрадення сину Володимира Мономаха Святослава з полону. Історія розгортається у ці дні плюс кілька тижнів до та після того. Але події скомпоновані так, що здається, ніби ти проживаєш ціле життя. Немає довгих описових вставок, проте герої не висять в повітрі: чітко відчувається, що основна дія відбувається в Давній Русі, і персонажі – люди з різних часових шарів.
Є деякі побутові елементи, котрі повторюються і в «Джурах». Та це не вада автора: це реалії України. От якраз у прес-конференції художника по костюмах «Сторожової застави» про це і розповідалося: у деяких регіонах аж по ХІХ ст. зберігалися технології вироблення одягу, які з’явилися ще в ХІ ст. Тож нічого дивного, що деякі речі зустрічаються і в Давній Русі, і в часи найперших козаків.
Наявність двох богатирів і третього епізодично не зробила для мене цю книгу надто казковою. Підлітковий роман, що є, то є; але «богатирі» виписані так, що постають реальними історичними особами, чиї постаті з плином літ обросли легендами. Той момент, коли Ілля згадує Микулу Селяновича і просить вибити його ім’я на камені, аби Микула знав, кого піднімати, відгонить вже зовсім не дитячим смутком.
Мій висновок: читати однозначно!

P.S. Єдина вада, яку я відшукала, є лише у редакції роману 2011 року і змушує мене сподіватися… ну хоча б на те, що моя карма не спрацює, і я нарешті знайду у бібліотеці потрібну мені книжку і пересканую її; про те, що знайду оригінальну редакцію десь по букіністах, поки тільки мрію.
Цей недолік не завадив мені читати із захопленням, але саме тому, що я пам’ятала про рік написання і про те, що спочатку це була книга про дітей десь із вісімдесятих.
А річ у тім, що автор захотів осучаснити текст. Але вийшло це, як би пом’якше мовити… кострубато. Бо декілька згадок інтернету не роблять Вітька та його приятелів інтернет-поколінням, натомість породжують купу анахронізмів.
1. Облаштування «халабуди», чи то печери у Чортовому яру. Серед іншого – Вітько чіпляє на стіну репродукцію картини Васнєцова.
Усе б нічого, але якраз на початку нульових «Мельница» розпочинає свій цикл мультфільмів про трьох богатирів. Які були цікавими не тільки дітям, а й дорослим, і відомими поза межами Росії. На 2011 рік, коли у роман вносилися правки, цих мультфільмів було вже чотири. Якщо Вітько і К – це діти дев’яностих, то у 2004 році вони були ще у тому віці, щоб дивитися мультики; якщо вони родом з нульових – так вони взагалі мали на цих мультиках вирости і згадувати в першу чергу їх, а не «Трьох богатирів», для яких потрібне сяке-таке знання російської культури. Після розвалу СРСР масова культура долітає до України, а от більш-менш серйозну, яка опинилася за межами шкільної програми (а Васнєцов у неї точно не входить), українські діти можуть і не знати.
2. Помадка, яку так полюбляє Вітько, але яку надто рідко завозять з райцентру до села. У ті часи, коли в українському селі з’явився інтернет, вибір товарів там набагато покращав. І присягаюся, якщо в селі є щось на кшталт АТБ (а вони бувають і по селах, хоч один магазин, але буде), то вибір там буде таким самим, як і у великому місті.
3. Діти, яких під руки тягнуть до стоматолога. Зараз боятися особливого сенсу немає. По-перше, на твоє прохання тобі можуть вколоти знеболювальне, під яким, на відміну від аерозолю, ти справді нічого не будеш відчувати, окрім моменту уколу. Це не те, що було раніше: видирати молочний зуб – а, хай, дитина і без знеболювального переживе, це ж молочний! І пофіг, що у молочних зубів корені таки є і розсмоктуються вони безпосередньо перед тим, як зуб має замінитись на кореневий. По-друге, навіть у державних поліклініках позаміняли страшні бормашини з низькими обертами на більш-менш сучасні (про приватні клініки я вже мовчу). Вони й свердлять скоріше, і у рота там увесь час пшикає вода – охолоджує свердло і зуб заразом, а половина болю – від того, що зуб нагрівається. Комусь вистачає води, кому ні – див. вище.

Моя думка така: авторові не слід боятися, що діти не схочуть читати про дітей з попередніх поколінь, якщо книга написана цікаво. (Врешті-решт, Гаррі Поттер теж народився 1980 року…) Інколи осучаснити – це просто вбити текст. На щастя, тут цього не сталося, але враження попсувало.